Перша неділя після Великодня, а відтак — увесь повеликодній тиждень, у церковному календарі називається Томиною (Фоминою). У народній традиції українців вона більш відома під назвою “Провідна” (“Проводи”). У давніх літописах - Троїцькому (1372 р.), Новгородському (1373 р.), Київському (1493 р.) - зустрінемо назву “Радуниця”. Очевидно, вона походить від імені язичницької богині східних слов'ян Радуниці, яка, за деякими фольклорно-етнографічними джерелами, уособлювала весну, радість, оживлення (воскресіння), навіть весняну росу. Є й інші версії.

В одному стародруці церковного календаря читаємо: “В Радуницю був звичай серед простолюддя згадувати померлих свояків, з язичницькими обрядами, і той, хто згадував, приносив на могилу вино, ситне пиво, пироги, млинці, і після відправи священиком литії, взявши чарку з вином, або склянку з пивом, відливав частину на могилу, а решту допивав сам; жінки в цей час жалобним голосом причитали, голосили, згадували добродійні вчинки небіжчика”. Звісно, церква ставилась до цього вельми неприязно, та й тепер такі “поминання” і “трапези” строго забороняє.

Нині слово “Радуниця” не вживається. В окремих етнографічних регіонах України Провідну неділю ще називають “Могилками”, “Гробками”. До неї, як і до Великодня, готувалися (і готуються) заздалегідь. Ще раз прибирали могили, територію навколо них, дещо поправляли, ставили у вази свіжі квіти.

Після недільної церковної відправи усією сім'єю йшли на кладовище, де очікували приходу священика для здійснення поминальної відправи. Дехто вже здійснив цей християнський обряд у Великодні свята. Все ж, на Провідну неділю (Проводи) варто ще раз провідати на кладовищі спочилих у Бозі. Слово “померлі” від Великодня і протягом тижня не вживають, “бо вони чують, образяться”. Як і на Великдень, неодмінно віталися з ними: “Христос Воскрес!”. Казали: “Гріх не провідати на Провідну неділю! Бо їм — Царство Небесне (Боже), а нам ще прожить... Вони — на Правді!”. Опісля у вузькому сімейному колі (в гості не ходили) могли за обіднім столом пом'янути спочилих.

У давніші часи напередодні Томиної неділі, у суботу, жінки справляли Бабський Великдень. В однієї з господинь влаштовували у складчину трапезу, приносили, хто що міг. Ситно харчувалися і... перехиляли чарки. Під впливом церкви цей обряд вже давно занепав.

А душам усопших потрібна молитва живих!

Тарас  ЛЕХМАН.

Здавалося б, що жупан належить до суто українського козацького одягу. Але це не так. Він мав значно більше регіональне поширення, і вважається давнім типом верхнього слов'янського одягу...

У XVII-XVIII століттях жупан був частиною чоловічого або жіночого костюма заможної козацької старшини, шляхти та міщан (що вже мовити про гетьмана?!.), а пізніше став поширеним й у... селянському побуті. Наявність жупана служила ознакою заможності. Шили його з дорогих тканин — штофу, парчі або з тонкого фабричного сукна, частіше синього, зеленого, рідше — червоного кольору.

За формою пошиття жупан завжди був довгим, приталеним, із призбираною спинкою і полами, що ледве сходилися, з відкладним або стоячим коміром, манжетами і кишенями, на полотняній підкладці. Поли, відлоги, манжети та кишені обшивали кольоровою тканиною, прикрашали тасьмою, шнурами; уздовж цілок у два ряди і на кишенях пришивали гудзики.

Жупан, як правило чи на вимогу тогочасної моди, носили в парі з кунтушем. Це — також старовинний верхній одяг, що напинався поверх жупана. Шили кунтуш з дорогого кольорового сукна, з великими прорізами для рук і довгими “фальшивими” рукавами (вильотами), які перекидали через плечі на спину. Як і жупан, кунтуш прикрашали срібними, золотими або шовковими шнурами. Але якщо останній не ввійшов до селянського вжитку (очевидно, що не було в ньому потреби), то жупан, який з часом стали носити в парі зі свитою, закріпився у першій половині XIX століття в костюмі заможного сільського населення Подніпров'я.

Тарас ЛЕХМАН

Ми не раз чули вислів: “Це — справа могоричова!”. А звідки ж він походить. Виявляється, що з давніх норм народного звичаєвого права українців.

У далекі часи могорич став обрядовою дією остаточного узаконення будь-якої угоди, що надавало їй непорушності. Сутність полягала в тому, що обидві сторони на знак повної згоди випивали вдома або в корчмі певну кількість горілки. Якщо могорич не було випито, то догорів не набував чинності. Ось чому всі угоди, договори майже не укладали у дні посту, а якщо й так, то могорич виставляли через певний час у скоромні дні.

Укладення договорів, як правило, відбувалося при свідках — могоричниках, баришниках. Останні також пригощалися, але за кошти тих, хто укладав договір, і в разі якихось непорозумінь, зволікань виступали суддями між укладачами договору, а в офіційному суді — законними свідками.

Могорич ставили при різних формах селянської допомоги, найму, толоки, при вступі до парубоцтва (це часто відбувалося на зимових вечорницях), при весільних обрядах, ним намагалися здобути прихильність “потрібної людини”, тобто, підкуповували, підпоювали...

Як це не прикро звучить, але у практиці волосних судів другої половини XIX століття поширився принцип: “Хто більше горілки ставить, той справу виграє!”. (Щось схоже на діяльність багатьох теперішніх судів і суддів).

Особливого значення могорич набував при купівлі-продажу худоби. Йому передували певні символічні дії та примовляння. Спочатку бралися руками на знак згоди. Запивши могорич, продавець кидав на спину худобі проти шерсті жмені землі і бажав новому господареві, аби вона була здоровою, давала багато молока, приплоду, а якщо йшлося про коні та воли, то щоб працьовитими були і дужими.

Тарас ЛЕХМАН

Теплий Олекса (Олексій з Едесси), Савватій і Зосим на Україні віддавна вважалися покровителями бджіл.

У день Святого Зосима, 30 квітня, припадав початок медозбору. (Тут слід врахувати двотижневу календарну різницю між старим і новим стилями). Відтак — на пасіках виставляли ікони преподобного отця, у церквах замовляли молебні, а після храмового Богослужіння пасічники здійснювали свої “бджолярські” обряди, відомі тільки їм. Тричі обходили вулики із запаленою стрітенською свічкою, скроплювали їх свяченою водою тощо. Дехто навіть вдавався до язичницьких замовлянь, згодом уже “християнізованих”, якими хотів уберегти бджіл від мору, хижаків, злодіїв, “накликати” приплід, добре роїння і багатий медозбір.

Існувала пересторога: бджола — Божа комаха! Тож на неї не можна лаяти, проклинати, особливо, коли боляче вжалить (краще посміхнутися, бо то на здоров'я); не веліли вживати слово “вмерла”, а тільки “загинула”.

Тарас ЛЕХМАН.