(Історичний переказ)

Подія відбувалася 1797-го року у мальовничому селі на березі Дунаю. Минуло вже 22 роки, як за наказом російської імператриці Катерини II генерал-поручник Петро Текелій ліквідував Запорізьку Січ.

Після цього багато козаків подалося за Дунай, заснували поселення і створили нову Задунайську Січ. До одного з колишніх запорожців завітав у гості хлопчина, аби розпитати про козацьке життя-буття, козацьку славу і звитягу…

Прийшов хлопчина і мовить до козака:

-Здорові були! – вклонився низенько. – А можна у вас дещо розпитати? Дуже цікавлюся козаччиною.

Старий козаченько відповідає:

-Так, звісно! Я буду дуже радий чимось допомогти, підказати, розповісти… Тим паче, ось такому хлопчині-джурі.

- Тож розкажіть мені, будь ласка, насамперед про себе, - вже став відважнішим, не таким сором’язливим  хлопчина, бо його назвали «джурою».

Козак глянув батьківським оком на хлопчину і почав вести мову:

-Я подався на Січ Запорізьку ще у 1765 році. Це було відразу після ліквідації Гетьманщини…

Хлопчина уважно слухав і ледь стримував сльози.

-Мене зустрів отаман, - продовжував старий козаченько .-  Запитавши звідкіля, чого на Січ подався, подивився пильно-пильно, чи, бува, не зрадник перед ним, чи не куплений ворогами.

-Бо хочу жити вільним! – відповів я гордовито.

-Але козаком бути нелегко! – запевнив отаман. – За волю треба воювати!

-Та все ж на Січ мене прийняли… Тоді Російська імперія вже тримала над нами управу. Однак ми вважали себе вільною нацією…

Хлопчина дивився старому в вічі, слухав, що козак розповідає про велич і звитягу Війська Запорізького, козацьку гордість і славу.

-Знай, дитино, - далі мовив старий козаченько, - що ти маєш шанувати своїх батьків, свою землю і вміти її захищати…

Короткі паузи мовчання переривалися сумними спогадами:

-Важким, трагічним видався останній рік існування Запорізької Січі. З усіх сторін нас ворог обліг. Багато братів-козаків поклали голови на полях битви. Сили виявились нерівними. Та, найприкріше, що дошкуляли зрадники…

-А що сталося з вами? – запитує хлопчина.

-Мене схопили і кинули до в’язниці. Хотіли стратити. Але тоді тривала російсько-турецька війна. Щоб воювати, сили у мене було вдосталь. Тож відправили на війну. Я пішов, бо і турки також завдали нашому народу багато лиха… Коли війна закінчилася, не став більше служити російському цареві. Втік і оселився у цьому  мальовничому селі на березі Дунаю. Тут доживаю свої останні літа…

Хлопчина пригорнувся до старого козаченька. Цього разу стримав сльози і твердо промовив: «Я люблю наші традиції, мову, народ, нашу Україну!».

Старий йому у відповідь: « Якщо ти любиш свою землю, то вона буде вільною!».

Маркіян ЛЕХМАН.

Учень Червоноградської СШ №8, слухач МАЛіЖу