(Історичний переказ)
Подія відбувалася 1797-го року у мальовничому селі на березі Дунаю. Минуло вже 22 роки, як за наказом російської імператриці Катерини II генерал-поручник Петро Текелій ліквідував Запорізьку Січ.
Після цього багато козаків подалося за Дунай, заснували поселення і створили нову Задунайську Січ. До одного з колишніх запорожців завітав у гості хлопчина, аби розпитати про козацьке життя-буття, козацьку славу і звитягу…
Прийшов хлопчина і мовить до козака:
-Здорові були! – вклонився низенько. – А можна у вас дещо розпитати? Дуже цікавлюся козаччиною.
Старий козаченько відповідає:
-Так, звісно! Я буду дуже радий чимось допомогти, підказати, розповісти… Тим паче, ось такому хлопчині-джурі.
- Тож розкажіть мені, будь ласка, насамперед про себе, - вже став відважнішим, не таким сором’язливим хлопчина, бо його назвали «джурою».
Козак глянув батьківським оком на хлопчину і почав вести мову:
-Я подався на Січ Запорізьку ще у 1765 році. Це було відразу після ліквідації Гетьманщини…
Хлопчина уважно слухав і ледь стримував сльози.
-Мене зустрів отаман, - продовжував старий козаченько .- Запитавши звідкіля, чого на Січ подався, подивився пильно-пильно, чи, бува, не зрадник перед ним, чи не куплений ворогами.
-Бо хочу жити вільним! – відповів я гордовито.
-Але козаком бути нелегко! – запевнив отаман. – За волю треба воювати!
-Та все ж на Січ мене прийняли… Тоді Російська імперія вже тримала над нами управу. Однак ми вважали себе вільною нацією…
Хлопчина дивився старому в вічі, слухав, що козак розповідає про велич і звитягу Війська Запорізького, козацьку гордість і славу.
-Знай, дитино, - далі мовив старий козаченько, - що ти маєш шанувати своїх батьків, свою землю і вміти її захищати…
Короткі паузи мовчання переривалися сумними спогадами:
-Важким, трагічним видався останній рік існування Запорізької Січі. З усіх сторін нас ворог обліг. Багато братів-козаків поклали голови на полях битви. Сили виявились нерівними. Та, найприкріше, що дошкуляли зрадники…
-А що сталося з вами? – запитує хлопчина.
-Мене схопили і кинули до в’язниці. Хотіли стратити. Але тоді тривала російсько-турецька війна. Щоб воювати, сили у мене було вдосталь. Тож відправили на війну. Я пішов, бо і турки також завдали нашому народу багато лиха… Коли війна закінчилася, не став більше служити російському цареві. Втік і оселився у цьому мальовничому селі на березі Дунаю. Тут доживаю свої останні літа…
Хлопчина пригорнувся до старого козаченька. Цього разу стримав сльози і твердо промовив: «Я люблю наші традиції, мову, народ, нашу Україну!».
Старий йому у відповідь: « Якщо ти любиш свою землю, то вона буде вільною!».
Маркіян ЛЕХМАН.
Учень Червоноградської СШ №8, слухач МАЛіЖу