Вогонь — і друг, і ворог; він зігріває і він спопеляє, на ньому можна приготувати смачні страви і, водночас, він може поглинути все те, що ти надбав, навіть тебе самого...
У давнину в українській народно-побутовій культурі з вогнем пов'язували багато пересторог та легенд. Насамперед, як вважали наші предки, вогонь — святий і лаяти його не можна. Особливу пошану здобув так званий “живий вогонь”, який добували тертям поліна до поліна у день перед Святим Вечором, на Різдво Христове. Новий рік (Василія), перед Великоднем та у Великдень, на Семена. Жаринки з нього для розпалювання іншої печі нікому не давали, бо, якщо це зробити на Василія, то “рік не поведеться”. Такої перестороги особливо дотримувалися перед Великоднем, коли розпалювали “живий вогонь” для випікання пасок, бо “паска не вдасться”.
Святе ставлення до вогню побутувало у чабанів, які випасали отари овець на полонинах Карпат. Ватру вони також розпалювали “живим вогнем”. Її горіння підтримували протягом усього сезону випасання овець. Коли переганяли отари з місця на місце, то акуратно, бережно, щоб не згасли, переносили жаринки. Після завершення пастушого сезону, повертаючись з полонин додому, ватру не гасили. Вона сама мала догоріти, а пастухи щасливо повернутися з новими отарами на це місце наступного року.
Були впевнені, що вогонь уособлює образ мстивої людини. Кожна господиня повинна повидитися з вогнем чтиво й обережно. Розпалюючи вогонь, слід перехреститися, помолитися. Біля печі ставили кухлик зі свіжою, щойно набраною у криниці чи джерелі водою і клали поліно, щоб було чим вогню поживитися. Попіл підмітали тільки чистим віником і, взагалі, намагалися не кидати у вогонь брудні речі, бо той образиться. У Купальську ніч стрибали через полум'я тільки у чистому святковому одязі, щоб ще й “душу очистити”.
У давнину про вогонь здебільшого висловлювалися так: “Ми шануємо вогонь, як Всевишнього; він наш дорогий жаданий гість. Він, як розсердиться, образиться, то іншому вже цього (мова — про тепло) не дасть”.
Вогнем лякали лиходіїв: “Будеш у вічному полум'ї (пеклі) горіти!”. Вогнем заклинали, проклинали. Таке чинити,звісно, гріх! За тими ж народними віруваннями і за церковним вченням, висловлені тобою прокляття можуть на тебе і твій рід вернутися.
Побутували й інші повір'я:
- На вогонь не можна плювати, бо на тому світі будеш лизати розпечену сковороду.
- Вогники над могилами усопших означали, що над їхніми праведними душами світять ангели.
- Вогники на цвинтарях, окремих могилах і болотах вказують місця, де закопані скарби. Або ж, це самі скарби світять. Побачити такий вогник може тільки вибрана людина — щасливець. Якщо він кмітливий, то може легко заволодіти цим скарбом, кинувши у вогонь щось із власного одягу — свитину, сорочину, бриля, пояс... Тоді залишається тільки копати. Скарби чи гроші неодмінно знайдуться. І будуть вони заховані на глибині не вище зросту людини-копача.
Однак, ніхто ніколи таких щасливчиків ще не зустрічав...
Тарас ЛЕХМАН.