Юлія СИМАК

Того дня Станіслав Потоцький завітав до Сушицького хутора, щод неподалік Кристинополя. Там він познайомився з вродливою, тендітною, мрійливою Гертрудою, зі збіднілого роду Комаровських, герба Корчак. Потім часто, ніби їдучи на полювання, Станіслав виривався із свого сірого палацу і мчав до коханої.

- Як ти, Гертрудо? - запитував юнак.

- А як може бути без тебе? - відповідала запитанням дівчина. - Коли ж ми могли б бути разом, - зітхала вона.

- От побачиш, що будемо. Я ні з ким не буду, окрім тебе.

Батьки майбутнього графа противились тому, щоб він одружився зі шляхтичкою збіднілого роду. Батьки ж Комаровської були раді тому, що їхня донька вийшла заміж за спадкоємця найбільшого багатства в Речі Посполитій. Станіслав таки одружився, бо Гертруда була вагітною. Шлюб берегли в таємниці.

Потоцькі думали, що зробити, аби позбавитися від такої ганьби. Вони погрожували синові втратою спадку і той подав на розлучення.

До Сушицького хутора стали надходити звістки про наїзд київського воєводи. Комаровські перебралися до краще укріпленого Нового Села. Одного вечора ватага київського воєводи напала на садибу в Новому Селі. Гуртруду викрали. Що відбувалося з нею після цієї події, достеменно сказати важко. Відомо, що її везли на санях до львівського монастиря, аби там і вбити; що її перехопили по дорозі і задушили подушками... Але кажуть і про те, що Гертруда наклала на себе руки. Існують лише здогадки. Живою Комаровську вже ніхто не бачив.

Станіслав одружився із знатною Юзефиною Мнішек, як і хотіли його батьки.

Говорять, що душа нещасної і досі блукає по палаці, над річкою Ратою, куди вкинули тіло Гертруди. Історію нещасливого кохання будуть ще розповідати багато років. Історію Гертруди, про вбиту через те, що була збіднілого роду, і магната Станіслава Потоцького, який так і не вберіг на своєї дитини, ані дружини.

* * *

Людська душа — праобраз чистоти.

Живи. Її не можна плямувати.

Душа в нас вічна. Прагне доброти.

Господь її бажає врятувати.

Людська душа — предвічний ідеал.

Скажи: “Люблю!”. Нам треба це сказати.

Душа хай буде чиста, як кристал.

Живи. Її не можна плямувати.

Душі людської більше не збагну.

Твори добро. Нам треба це почати.

Душа хай буде схожа на весну.

Живи. Її не можна плямувати.

* * *

Перший сніг, перший цвіт, перша спека і перші дощі...

А кому не цікаво послухати розповідь гарну?

І про те, як весна йде до нас у легкому плащі,

І про осінь оту, золотаву, прекрасну і... хмарну?

І про літо, про липи, колосся пшениці й жита,

Про зимові сніги, про морози, про ніч Новорічну?

Наша мрія, як осінь — така дощова, золота.

Як весна, що цвіте, як снага до життя, вона — вічна.

Юлія СИМАК.

Студентка Червоноградського ВПУ №11, слухач МАЛіЖу

Всі права захищені. Використання матеріалів сайту і автоматизоване копіювання інформації сайту будь-якими програмами без посилання товариства заборонено ©2020 Probi.