Останні новини
01 жовтня 2024
30 вересня 2024

ПОМИНКИ: ЦЕРКОВНА І НАРОДНА ТРАДИЦІЇ

Смерть завжди сприймалася людьми як велике горе, і в той же час існує чітке усвідомлення її неминучості. Тож кажуть: “Якби не вмерли, то б небо підперли”. Поминання померлого, молитва за його душу стали не тільки категорією церковного вчення, церковною традицією, духовною необхідністю, в т.ч. потребою з огляду на християнську мораль, а й народною звичаєвістю, що не суперечить одне одному.

Інколи запитують: “Як часто треба молитися за спочилих у Бозі?”. Відповідь доволі банальна: “Повсякчас!”. Принаймні, навіть удома, перед іконою. Втім, існують найважливіші дні поминань...

Поминки — давній-прадавній звичай вшанування померлого та культу предків. Як правило, поминають покійника відразу ж після похорону, а також на дев'ятий день (дев'ятини), на сороковий день (сороковини) і через рік (роковини), опісля щороку — у день смерті. Крім того, неодмінними є поминання щороку на Великдень (з відправою священика на могилах) чи через тиждень після Великодня на Провідну неділю; перед Зеленими святами (Трійцею) чи у самі Зелені свята; перед святом Дмитра, яке відзначаємо 8 листопада, а саме — за народною назвою, у Переддмитрову суботу (перша субота перед святом, яка часто побутує ще під назвою Вселенська поминальна субота); перед Різдвом Христовим (на Святий Вечір, 6 січня); у самі Різдвяні свята (зокрема, у вечір перед Йорданом, Водохрещем, 18 січня, а за церковним календарем — Надвечір'я Богоявлення). У деяких етнографічних регіонах України справляють поминки і на свято Преображення Господнього (Спаса, 19 серпня). Головне, щоб усе це відбувалося не формально, заради “суспільного етикету”, а з глибокою вірою і щирою молитвою.

Загалом кожен на свій розсуд визначає доцільність скільки разів у рік і коли поминати померлих родичів, свояків, друзів, знайомих. (Тут мова про відвідування заупокійної Служби Божої у церкві, парастасу і, при нагоді, могил, бо не завжди їх можна відвідати, якщо вони від вашого міста чи села, скажімо, за сотні кілометрів).

Наведу і такий приклад. У знайомих мого знайомого (даруйте за словесний каламбур) в ДТП загинула 19-річна дочка. Так ось, батьки дівчини вже з понад десяток років щосуботи ходять до церкви на поминальну Службу Божу, а то й частіше — ще в окремі поминальні дні.

Поминання, як обряд, по різному відобразився і в народній традиції. Але так чи інакше, церква застерігає від гучних забав, ситих обідів та ще й зі зловживанням алкоголем і на могилах (таке вважається святотатством), і за домашнім столом, особливо в часи посту. Слід пам'ятати, що саме щира молитва за померлих, за душі в чистилищі має неабияку силу і для нас, сущих на землі.

Щодо обрядовості, то, наприклад, на Поділлі на Зелені свята влаштовували громадські колективні поминки (проводи, могилки, гробки) в пам'ять усіх померлих предків. У деяких селах люди і тепер сім'ями ідуть на кладовища, прибирають могили рідних, близьких людей й ті, за якими вже нікому доглянути, територію, потім влаштовують ритуальне частування, залишаючи страви, квіти та стеблини аїру (татарського зілля, шавару), яким квітчають не тільки могили, а й власні оселі перед Трійцею.

Практикувалося в поминальних обрядах й таке: відразу після похорону в домі померлого влаштовували поминальний обід з обов'язковою ритуальною стравою — коливом, що нагадує кутю. (Зрештою, кутю залишають на столі на Святий Вечір, як страву для усопших). На Гуцульщині було прийнято робити обід ще до похорону, коли небіжчик лежав у хаті. На стіл ставили пироги, бринзу, м'ясо (рибу — у піст), а поверх усього клали калачі. Після обіду кожен з присутніх забирав зі собою по калачу. Не раз жартували: “Краще не вмирати, бо надто дорого обійдеться (варітант: “надто багато витрат буде”)”.

Знову ж, на Гуцульщині на дев'ятий день після смерті також влаштовували поминальний обід у хаті померлого, а до церкви несли “дев'ятину” - сир, масло, бринзу, варений горох. Звичай зобов'язував рідних померлого протягом шести днів приносити щонеділі до церкви калачі за його душу (ними частували на церковному подвір'ї всіх парафіян, сиріт, жебраків), а через три місяці протягом півроку класти на могилу ритуальну страву — те ж коливо.

Але тут, як бачимо, переважає народне традиційне уявлення про поминки, однак, аж ніяк не церковне.

 

Тарас ЛЕХМАН, журналіст

Всі права захищені. Використання матеріалів сайту і автоматизоване копіювання інформації сайту будь-якими програмами без посилання товариства заборонено ©2020 Probi.