Заручини — захоплюючий етап сватання, остаточне закріплення згоди на шлюб парубка і дівчини, а також згоди на такий шлюб їхніх батьків. Водночас це й перший суто передвесільний обряд, що набував законної чинності з огляду на звичаєве право. У минулому він виглядав в українців доволі цікаво...
На заручини до молодої приходили разом із молодим його батьки, родичі та хресні батьки. Всі сідали до столу, а молодих виводили на посад — спеціально відведене місце для них. Щоправда, в багатьох етнографічних виданнях це слово має декілька тлумачень: один з елементів обряду заручин; викуп молодим права зайняти місце біля молодої (останнє здійснювалося вже на весіллі). Як би там не було, але якщо молодими і їхніми батьками дано остаточну згоду на шлюб, то старший староста накривав рушником хліб, клав на нього руку дівчини, зверху на її руку — руку парубка і перев'язував обидві руки рушником. Після цього ритуалу молода перев'язувала старостів рушниками, а всіх присутніх обдаровувала хустками, полотном або власноруч вишитими сорочками.
У різних етнографічних регіонах України такий обряд мав свої локальні ознаки, особливості, смислове наповнення. Приміром, у Карпатах обдаровувала присутніх на заручинах (окрім пов'язування рушників, що робила дівчина) мати нареченої. Вона ж “засівала” молодих пшеницею (інколи це були зерна, освячені у церкві) і посипала на них білу вовну, подавала мед (хліб з медом), який символізував єднання молодих, їхніх батьків та родичів.
Після усіх церемоній дівчина і парубок вважалися зарученими і вже не мали права відмовлятися від шлюбу. Попередньо (ще на сватанні, засиланні старостів) батьківське благословення вони вже отримали (благословляли, звісно, знаком хреста та іконою); залишалося закріпити цей шлюб церквою. Відмова перетворювалася на безчестя, гріх. За неї, якщо таке траплялося, відшкодовували матеріальні витрати, навіть платили за образу. Хто відмовлявся — того піддавали ганебному громадському осуду.
Зовсім інше, коли були вагомі причини, засвідчені громадою, очевидцями, на те, щоб скасувати умови заручин. Скажімо, у “нареченого” виявилася законна дружина (приховав такий факт), є позашлюбні діти тощо. Тоді вже й сам шлюб могла скасувати церква.
На заручинах також вирішувалося питання про дату весілля, порядок його проведення (з огляду на етнорегіональну специфіку, бо що не село, то свій обряд, своя традиція, своя пісня), кількість гостей на весіллі з обох сторін, придане, весільний посаг та інше.
Як ознаку того, що парубок і дівчина заручені (засватані), вони вже отримували певні атрибути: наречений — барвінкову квітку; наречена — червону стрічку, яку вплітала у косу. На Західній Україні зарученим дівчатам здебільшого вручали вінок як головний убір. У Карпатах такий вінок ще й змащували медом і вкривали “позолотою”. Дівчина не знімала його аж до шлюбу, бувало, що й спала у ньому. Адже існувало повір'я: якщо вінок пропаде — не буде щастя у подружньому житті.
Тарас ЛЕХМАН, журналіст