Як тільки зібрали зернові культури, викопали городину, дбайливі господарі прагнули якнайшвидше виорати поле. Таку працю називали осінньою оранкою, а ще частіше – переорюванням. Максимальний термін, до якого мали впоратися, перші дні після свята Покрови. Адже потім можуть вдарити морози, випасти сніг. Орати замерзлу землю – кепська справа, якщо і не марна.

Перед тим громадили на купи засохлий бур’ян, збирали хмиз і спалювали їх, вивозили і розкидали гній по полю. Таке «добро» - хороша піджива для ґрунту. За зиму вона належно просякне у землю.

За народними традиціями, яких у давнину строго дотримувалися, у деяких регіонах України осіння оранка нагадувала весняну і весняний засів. У поле йшли всією сім’єю, батьки брали зі собою дітей. Так у нас уже повелося, що дітей змалечку привчали до праці. До речі, « у дитини – легка рука, то вона і починає». Спершу, ніж братися до роботи, щиро молилися, аби Всевишній благословив землю і працю господарів, а вже потім дарував щедрий врожай.

Обідали тут же, у полі. За стіл слугувала біла скатертина, розстелена на ріллі.

Під час осінньої оранки влаштовували громадські толоки – безкорисливу допомогу дітям-сиротам, удовам, старим самотнім людям.

У народі кажуть:

Поле орати – хліб на столі мати.

Не виорати і не посіяти поля – буде гірка недоля!

Орати поле від душі – будуть смачні калачі!

У ледачого і поле не оране, і хліба нема на столі…

Тарас ЛЕХМАН