Коровай — обрядовий хліб, поширений серед багатьох слов'янських народів. Але для української обрядової традиції він мав і має особливе значення.
У давньоруській літературі нерідко зустрічаються згадки про цю ритуальну «язичницьку» страву, яка спочатку навіть засуджувалася церквою. Аж важко повірити у таке! Однак висока престижність короваю як обрядового хліба сприяла стійкості цього елемента культури і зміцнення його символічного статусу.
Коровай неодмінно пекли молодятам на весілля, потім по шматку з нього давали всім гостям. Він символізував добробут для новоствореної сім'ї і її щедрість. Хлібом-сіллю або короваєм зустрічали поважних гостей, делегації з-за кордону.
Та найперший коровай пекли у серпні на обжинки, коли завершили жнива. Він неодмінно мав бути з борошна нового врожаю.
Колись завершення жнив ставало подією для всього села, Святом Врожаю. Окрім того, що кожна господиня пекла коровай для своєї сім'ї, пекли ще й великий «колективний» коровай. Ним частувалися всі жниварі і ті, хто хоч якось долучався до жнив - водії, працівники елеватора...
Спекти такий коровай бралися найвправніші, найдосвідченіші господині. Його так і називали - перший коровай, веселий коровай... Веселий, бо всі раділи завершенню жнив і новому хлібу на столі, зерну у коморі. Прикрашали його, як і весільний коровай - гільцем, квітами, довкола обплітали барвінковим вінком.
Коли господині вмивали руки після випічки такого короваю, то цю воду виливали під плодові дерева, щоб добре родили.