До добрих українських християнських традицій належить часте поминання померлих. І хоч вони інколи пов'язані з дохристиянськими (язичницькими) мотивами, але це аж ніяк не применшує їхнього духовного та морального значення, а для молодого покоління ще криється виховний процес: знай і шануй свій родовід!

Один з таких поминальних днів - свято Партенія (20 лютого), або найближча поминальна субота перед святом. Його називають Зимовим поминанням дідів.

У церквах цього дня замовляли Богослужіння за померлими. Пекли калачі або паляниці. Одну з випічок залишали вдома (нею ділилися за обіднім столом), одну - у церкві, а інші віддавали старцям, прочанам, які часто відвідували святі місця, ходили до чудотворних ікон та цілющих джерел. Їх також просили помолитися за померлих.

Після церковної відправи йшли на цвинтар і вже молилися на гробах.

Удома ж справляли поминальний обід або поминальну вечерю. Кількість страв не була чітко регламентована, дозволялися і м'ясні страви. Але неодмінно мали бути коливо та узвар.

Починали і завершували поминальну трапезу молитвою. До столу запрошували старших людей, особливо самотніх, бідних. Такий обряд називався «почастувати дідів» (мається на увазі - спільно пом'янутих, усіх, хто відійшов у Вічність).

Посуд із залишками їжі не прибирали аж до наступного ранку (як і на Святий вечір), щоб уночі могли похарчуватися «люди з того світу». Для них також залишали воду у полумиску та чистий рушник. Такого поминального дня не годилося говорити про покійників щось погане, лихе, бо ті «образяться і не будуть піклуватися про майбутній врожай».

Це були останні поминання і частування «дідів» перед Великим постом. Адже під час нього у церквах вже відправляють поминальний Сорокауст.