Реклама

Увійти

Богу Слава, Героям Шана!



Погода в Червонограді
Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

Новий український портал

(1 Проголосовало)

 

(Штрихи до біографії Івана Крип'якевича)

Один з найвидатніших істориків України, чиї праці не втратили свого значення, цінності й тепер, навіть залишаються актуальними, Іван Крип'якевич, прожив довге і складне життя. Він народився 25 червня 1886 року у Львові в сім'ї вченого-богослова, теолога Петра Крип'якевича, який був греко-католиком. Але першою “дитячою” пропискою майбутнього історика став не Львів, а Холмщина. Однак невдовзі після народження сина батьки Івана Крип'якевича через нещадні утиски російським царизмом українців, Греко-Католицької Церкви змушені були переїхати з Холмщини до Галичини.

Закінчивши гімназію, у 1904 році Іван Крип'якевич вступив на філософський факультет Львівського університету, де мав велике щастя стати учнем “батька української історії” Михайла Грушевського. Той відразу запримітив талановитого юнака і залучив до праці у Науковому Товаристві ім. Шевченка (НТШ). Про таке можна було тільки мріяти! Під керівництвом вельми вимогливого до своїх учнів Михайла Грушевського Іван Крип'якевич ще у студентські роки досяг значних успіхів у дослідженні української історії, чимало сил і праці віддавав громадській роботі.

Після завершення навчання в університеті (1909 рік) блискуче захистив докторську дисертацію, вчителював у гімназіях Галичини, дописував до львівських часописів, наукових збірників НТШ. Упродовж 1911-1914 років редагував дитячий журнал “Дзвінок”, який високо оцінив Іван Франко (він також був його автором), історико-краєзнавчий часопис “Ілюстрована Україна”, видав три номери газети “Туристика і краєзнавство”.

У роки Першої світової війни Іван Крип'якевич доклав багато зусиль до створення легіону Українських Січових Стрільців. Під час визвольних змагань (особливо у 1918-1919 роках) був на вістрі політичних подій, а після поразки УНР і ЗУНР деяких час працював приват-доцентом Кам'янець-Подільського університету (1919 р.), учителював у Галичині (мав звання професора гімназії), зазнав чимало переслідувань з боку польської окупаційної влади. Але ніколи не полишав наукової роботи, не цурався своєї чіткої громадянської позиції: Україна — понад усе!

Після приєднання Західної України до УРСР в 1939 році (власне, окупації з боку СРСР-Росії) тільки завдяки величезному авторитетові Іван Крип'якевич не був репресований, працював професором історії Львівського університету; деякий час працював у Києві (так зручніше було радянській владі тримати його під пильним наглядом), протягом 1953-1962 років очолював Інституту суспільних наук АН УРСР. Та все ж - “витурили”, як “неблагонадійного, буржуазного вченого — українського націоналіста” на пенсію. Помер видатний історик 21 квітня 1967 року.

Іван Крип'якевич — автор понад 700 друкованих праць. Серед них — фундаментальні: “Велика історія України”, “Історія України для дітей”, “Історія української культури”, “Історія Українського Війська”, “Всесвітня історія”, “Історія Галицько-Волинського князівства”, “Матеріали до історії торгівлі Львова”, “Історичні проходи по Львову” (вважайте путівником для туристів), “Джерела історії України-Руси”, “Богдан Хмельницький”... (Щоправда, остання названа нами робота вимушено написана та ще й покромсана цензорами у дусі радянської офіційної історіографії. Адже датується вона 1954 роком, коли Івана Крип'якевича “кинули під ідеологічний прес”). Є у нього й дослідження з історії церков, монастирів, окремих сіл і містечок Галичини. Історичне краєзнавство — одна із сфер захоплень ученого. На жаль, багато наукових праць, художніх творів залишилося неопублікованими.

 

Дослідник історії і культури Давньої України, доби Богдана Хмельницького (та й козаччини загалом), сучасної йому епохи також писав оповідання і повісті для дітей (наприклад, “Пригоди Юрка Козака”), підписуючись псевдонімами, зокрема — Іван Петренко. Його твори сприяли і сприяють вихованню патріотів України. Тільки читайте їх вдумливо!

(1 Проголосовало)


ЦЕРКОВНЕ СВЯТО ПОКРОВИ ПРЕСВЯТОЇ БОГОРОДИЦІ (14 ЖОВТНЯ) ДОДАЄ УСІМ ОПТИМІЗМУ, НАДІЇ НА КРАЩЕ МАЙБУТНЄ, НАТХНЕННЯ.
ПОКРОВА СТАЛА ЩЕ Й ДЕРЖАВНИМ СВЯТОМ — ДНЕМ ЗАХИСНИКА ВІТЧИЗНИ. ВОСТОРЖЕСТВУВАЛА ІСТОРИЧНА СПРАВЕДЛИВІСЬ!
ВІТАЄМО НАШЕ ДОБЛЕСНЕ ВІЙСЬКО, ВІТАЄМО ВСІХ, ХТО ЗАХИЩАЄ УКРАЇНУ. ПОМИНАЄМО ТИХ, ХТО ВІДДАВ ЖИТТЯ ЗА ЇЇ ВОЛЮ!

PROBI

 

 

(1 Проголосовало)

 

Сьогодні однією з найактуальніших тем для обговорення в українському суспільстві, внутрішній політиці України є питання про створення так званих “громад”, проведення адміністративно-територіальної реформи на місцях. А які повноваження і права мала громада (або ж община) у давнину?..

Мова, звичайно, не про великі (чисельні) громадські спільноти, які пропонується створювати тепер, а значно менші. Адже у давнину громади виникали здебільшого у селах, або ж об'єднувались у громаду мешканці одного села і прилеглих хуторів. У містах їх, як правило, заміняли цехові братства, ремісничі товариства тощо. Так об'єднання людей часто “гуртувалися” навколо храму.

Громада (насправді, здебільшого вживали слово “община”) - це самоврядний виробничий і соціально-побутовий колектив. Виділялося дві основних його форми — первісна та селянська, або ж — сусідська, сільська, землеробська. Українцям насамперед була відома саме селянська, землеробська община (громада). У часи Київської Русі вона згадується під назвами верв, мир, село. І тільки в українських письмових джерелах XIV-XV століть селянська община вже відома під назвою “громада”. Подальша її доля (залежно від історичних подій та політичних і соціальних умов) у різних регіонах України складалася по-різному, але в основних рисах вона зберігалася майже до XVIII століття. Кожна громада мала власні органи самоврядування — громадський сход, виборну сільську старшину — отамана (пізніше — війта), його помічників, інколи й писаря-канцеляриста. У всіх сферах свого життя громада спиралася на звичаєве право з його традиційними (часто доволі консервативними) формами судочинства та общинну (громадську) мораль з її опорою на давні непорушні звичаї предків.

Приблизно до кінця XVI століття громада складалася в основному з певної групи дворищ, які утворювалися внаслідок розпаду великих патріархальних сімей . Тому її характер визначали у цей період індивідуальні господарства малих сімей. Наслідком станової диференціації суспільства стало утворення окремих громад — підлеглих селян, селян вільних військових сіл, козаків тощо. Кожна з них обстоювала власні інтереси, але у багатьох випадках громади діяли спільно.

Вони не тільки колективно володіли та користувалися землею, а й могли продавати її, дарувати. Здавати в оренду, ревно боронили недоторканість своїх полів, лук, пасовиськ. Усе, що стосувалося земель громади, робилося виключно з її відома та дозволу. Громади активно протистояли обмеженню прав своїх членів — від колективних скарг у вищі органи влади, суди, категоричної відмови сплачувати податки і аж до збройної боротьби.

Коли у XVII-XVIII століттях ліквідація колективної власності на орні землі та більшість сільськогосподарських і лісових угідь призвела до суттєвого послаблення общинних засад самоврядування, то вона аж ніяк не означала ліквідацію самих общин (громад). У XIX — на початку XX століття ще існував цілий комплекс звичаїв та обрядів, які були пов'язані з прилученням дитини до громади, а також тих звичаїв, що виражали общинне санкціювання для окремих селян. Наприклад, родини та хрестини відзначалися за обов'язковою участю численного кола не тільки близьких родичів, свояків, навіть приятелів, друзів, а й представників громади. Своєрідне визнання общиною весільного акту (його повноти) виявлялося у присутності на урочистостях громадських старост тощо.

Громада мала право спільно обирати священика своєї парафії, фінансово його забезпечувала, безкорисливо допомагала у веденні господарства, займалася ремонтом церкви чи будівництвом нової, справляла храмові свята, влаштовувала спільні обіди. Часто тільки за участю членів всієї громади справляли обжинки та інші народні свята. Тому непорушними залишалися традиції й виробничо-побутової обрядовості. З метою забезпечення доброго врожаю або попередження стихійного лиха члени громади влаштовували спільні молебні та процесії (наприклад, вихід у поле на Трійцю).

Помітну роль сільська громада відігравала у господарському житті своїх членів — стежила (піклувалася) за справністю їхніх господарств, охороняла майнові права. Громада зберігала силу звичаю колективної взаємодопомоги — толоки. Особливо, коли це стосувалося будівництва греблі, моста через річку, копання громадської криниці, відбудови хати комусь з членів громади, якщо така згоріла внаслідок пожежі тощо. Організовували громадські склади недоторканих запасів, насамперед зерна. Громаді і далі відводилась визначальна роль у формуванні морально-етичного клімату в селі (районі міста), у збереженні та підтримці традиційних звичаїв й обрядів, за допомогою яких контролювалася поведінка кожного члена громади.