Реклама

Увійти

Богу Слава, Героям Шана!



Погода в Червонограді
Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

Новий український портал

(1 Проголосовало)

 

(Штрихи до біографії Митрополита Василя Липківського)

Серед визначних діячів Української Автокефальної Православної Церкви в часи її діяльності в 1921-1930 роках чи не найпомітнішою постаттю є Митрополит Василь Костянтинович Липківський. І не тільки з огляду на свою високу духовну посаду — первоієрарха УАПЦ. “То був енергійний організатор, талановитий письменник і публіцист, видатний богослов і проповідник” (Леонід Пилявець) та, насамперед, Український Патріот-Душпастир. Апостолом українського релігійно-національного відродження назвав Василя Липківського академік Агатангел Кримський. Він є знаковою постаттю і для українських греко-католиків, як і Митрополит Андрей Шептицький для українських православних християн. Вони близькі по духу, бо обоє йшли тернистим стежками задля добра і спасіння свого народу.

Майбутній Митрополит народився 20 березня 1864 року на Черкащині в сім'ї священика. Навчався в Уманській бурсі, Київській духовні семінарії та Київській духовній академії, після закінчення якої у 1889 році захистив дисертацію на тему “Боротьба Маккавеїв з сирійськими царями — її причини, хід і значення в історії іудеїв” і отримав ступінь кандидата богослів'я. Далі працював законовчителем у Черкаській прогімназії, а 20 жовтня 1891 року його висвятили на священика. Через рік призначили настоятелем Липовецького собору й одночасно інспектором церковних шкіл Липовецького повіту.

У 1903 році Василю Липківському було надано сан протоієрея і призначено директором Київської церковно-вчительської школи. Серед педагогів, яких він запросив до роботи у цьому навчальному закладі, були композитор Кирило Стеценко та поет Олексій Коваленко. Повсюди у школі витав український дух.

Під час революції 1905-1907 років Василь Липківський брав активну участь у культурно-релігійному русі в Україні. Він обирався головою з'їзду духовенства Київщини, який ухвалив рішення запровадити українську мову в церковних богослужіннях, викладання в духовних школах перевести виключно на українську мову, також прийняв рішення про участь мирян в церковних з'їздах. Там навіть уперше прозвучала ідея церковної автокефалії. Адже ставилось питання про відновлення в Українській Православній Церкві того стану і відновлення того статусу, в якому вона перебувала до приєднання до Московського Патріархату у 1686 році, за що невдовзі Василя Липківського усунули з високих церковних посад і призначили священиком у невеличку парафію на Солом'янці у Києві. Понесли покарання й інші представники національно налаштованого духовенства.

Після лютневої революції 1917 року він активно включається в церковно-визвольний рух, який на той час набуває масового поширення в Україні. Під головуванням Василя Липківського проходив Київський єпархіальний з'їзд, який прийняв рішення про скликання Собору і заклав основи створення Всеукраїнської Православної Церковної Ради (ВПЦР).

Після невдалої спроби проголосити автокефалію Православної Церкви в Україні на Всеукраїнському Церковному Соборі 1918 року, Василь Липківський продовжує невтомну боротьбу за українізацію церкви, організовує в Києві українські парафії, перекладає українською мовою церковні богослужби. Щодо проголошення автокефалії, то не всі присутні на Соборі були готові до такого кардинального рішення. Було й те духовенство, яке вболівало виключно за власні інтереси, навіть доволі меркантильні.

(1 Проголосовало)

 

(Дещо зі статистики)

У роки Другої світової війни Україна опинилася в епіцентрі жорстоких битв. Упродовж 1941-1945 років саме на території України відбулися колючові масштабні бої за визволення Європи від фашизму. І хай Росія не перебільшує роль у цій справі. Не одні росіяни воювали і клали голови на полі брані. Зрештою, вона (імперія Москви) сама стала одним з організаторів (і це - без перебільшення) кривавої різні, що охопила Європу.

За перемогу над фашизмом (але, ще раз наголошуємо, війну однаково розв'язали і Гітлер, і Сталін) Україна заплатила високу ціну — майже 14 мільйонів загиблих, 714 сплюндрованих міст, 28 тисяч спалених сіл, в тому числі 250 разом з мешканцями (приміром, Кортеліси на Волині), 419 тисяч зруйнованих виробничих споруд, 491 тисяча зрівняних із землею житлових будинків, понад 18 тисяч розвалених закладів освіти, науки і культури, вивезені величезні матеріальні ресурси і духовні цінності. Навіть чорнозем фашисти вивозили ешелонами до Німеччини. Такого страхітливого нищення наша держава не знала за всю свою історію. Але найбільш трагічним і непоправним була загибель кожного четвертого громадянина довоєнної України, України, яка вісім років тому (до початку війни) пережила Голодомор.

З майже 42 мільйонів людей, які мешкали до війни в Україні, станом на 1945 рік залишилося тільки трохи більше 27 мільйонів.

(1 Проголосовало)

 

Як би там не тлумачили наші недруги, але Україна — таки з багатою і давньою історією, культурою. Найдревніша цивілізація, яка з'явилася на теренах сучасної Української держави — трипільці.

В період неоліту (новий кам'яний вік — VI-IV тисячоліття до н.е.) в історії людства відбулась одна з найвизначніших змін, яку англійський археолог Г. Чайлд назвав неолітичною революцією. Суть її полягає у переході від привласнюючого господарства (збиральництво, мисливство, рибальство) до відтворюючого господарства (землеробство і скотарство). Цей перехід тривав протягом багатьох століть. Спочатку він охоплював ті регіони, що за своїми географічно-кліматичними умовами були найбільш сприятливі для цього. В Україні це південно-західні області. На теперішній день археологами виявлено понад десяток неолітичних культур (дунайська, буго-дністровська, сурсько-дніпровська та ін.).

Наступна епоха енеоліту (мідно-кам'яний вік) стала періодом остаточного утвердження домінуючої ролі відтворюючого господарства і перехідною до епохи металів. Найяскравішою археологічною культурою доби енеоліту була трипільська культура.

Наприкінці XIX століття київський археолог Вікентій Хвойко біля села Трипілля на Київщині дослідив нове поселення і відкрив археологічну культуру, яка від місця першого її виявлення отримала назву — Трипільська. Творці цієї культури заселяли у IV-III тисячоліттях до нашої ери територію від Дніпра до Карпат. Походження трипільців остаточно не з'ясовано, але більшість учених схиляється до думки, що прибулі племена частково злилися з неолітичними племенами Буго-Дністровської культури. Головним їх заняттям було зернове землеробство (сіяли жито, пшеницю, ячмінь, просо). Крім того, вони займались садівництвом (вирощували абрикоси, сливи, аличу), скотарством та рибальством. Для обробітку землі використовували мотики, а згодом і рало. Зернові культури збирались дерев'яними серпами з роговими та крем'яними вкладками. Господарство велось так інтенсивно, що через 50-100 років земля цілком виснажувалась і люди змушені були переселятися.

Трипільські племена вперше на території України почали користуватися виробами з міді. Проте головною сировиною для виготовлення знарядь праці та зброї залишалися кремінь і дерево.

Високо, як ніде в Європі, у них була розвинута житлова архітектура. Хати мали по кілька кімнат, а іноді й поверхів, де жила разом велика матріархальна родина. Кожне житло мало глиняний хрестовидний жертовник, що свідчило про глибокі, сконцентровані форми релігійних вірувань трипільців. Хати були згуртовані у села, що вказує на високий ступінь родової організації. Вони були розташовані колом, серед якого стояв громадський будинок для сходин та спільних культових обрядів. Найбільше таке поселення було відкрите біля села Володимирівки на Кіровоградщині, де розкопки виявили 200 хат, розташованих п'ятьма концентричними колами. Навколо таких великих протоміст розташовувались невеликі поселення, утворюючи округи з населенням 15-20, а то й більше тисяч осіб.

Найбільш прикметною для трипільської культури була її кераміка. Вона добре випалена й орнаментована. Орнамент — головний вияв трипільського мистецького духу. Провідними мотивами орнаменту були спіралі і вольти, виконані темною, іноді чорною і біло фарбами на чорному тлі посудини. Крім того, на посудині зустрічаються схематичні малюнки свійських тварин, зображення жінок, що мало магічне значення. Такі зображення збереглися в українських народних вишивках, килимах, в народній кераміці, а особливо в українських великодніх писанках.

 

Другим виявом мистецького хисту трипільських племен стали керамічні людські і тваринні фігури з глини. Найбільш було жіночих зображень. Їх фігурки мали культове значення і висвітлювали образ праматері-родоначальниці у матріархальній родині.