Реклама

Увійти

Богу Слава, Героям Шана!



Погода в Червонограді
Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

Новий український портал

(1 Проголосовало)

 

Вітаємо читачів сайту з 25 річницею Дня Незалежності України, який святкуємо 24 серпня. Пройдений шлях значимий не лише за часовими, а й за епохальними змінами. Нині переживаємо складні часи посягань на цілісність нашої держави, її суверенітет. Але український народ не здолати!

Величезна шана тим, хто зустрічає День Незалежності на фронті, в зоні АТО.

Усім бажаємо миру і добра!

Слава Україні! Героям слава!

Любіть Україну, всім серцем любіть!..

 

 

 

(1 Проголосовало)

 

У березні 2014 року Росія анексувала український Крим. Злочинна військова операція. Не інакше! Скориставшись зміною влади в Україні, наслідком чого стало повалення тоталітарного режиму Віктора Януковича, Москва, озброївши сепаратистів в Криму та підкріпивши їх регулярними російськими військами спеціального призначення (власне, вони виконували основні операції), живим щитом виставила поперед себе мирне населення, щоб українські військові не стріляли у відповідь на наступ (згодом світова спільнота кепкувала: російська армія ішла в наступ, ховаючись за спідницями жінок), захопила територію Кримського півострова. Усі спроби української влади і світового співтовариства повернути Кремль на шлях дотримання норм міжнародного права не принесли результату, позаяк основним мотивом “повернення” Криму до складу Росії стало акцентування російською владою “незаконності” входження Кримської області РРФСР до складу Української РСР у 1954 році, помилкою випивохи Микити Хрущова і, відтак, повного права Росії на повернення втраченої території.

Професор М. Дорошко зазначає про передачу Кримської області до складу УРСР так: За постановами Державного Комітету Оборони СРСР від 11 травня і 2 червня 1944 року з Криму були виселені кримські татари, а також болгари, греки та вірмени. Загальна кількість засланих на спецпоселення в Узбекистані становила 228 тисяч осіб. (За деякими джерелами, ця цифра — більша). У складі населення Криму стали переважати росіяни і українці.

Якщо раніше були об'єктивні підстави для територіальної автономії Криму, то після депортації 1944 року вони зникли. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 30 червня 1945 року Кримська АРСР була перетворена на Кримську область у складі РРФСР, в якій перебувала до передачі її до складу Української РСР у 1954 році.

Витоки рішення про передачу Криму також потрібно шукати в тррагічному для півострова 1944 році. Масова депортація кримсько-татарського народу, греків, вірменів, чехів, болгар та німців спричинила глибоку кризу економіки півострова в цілому і сільського господарства зокрема. Офіційна статистика свідчить, що за час війни населення Криму зменшилося вдвічі і до травня 1944 року становило 780 тисяч осіб, а після депортації кримських татар тут залишилося близько 500 тисяч мешканців.

У більшості кримських сіл уже влітку 1944 року не було кому збирати врожай. Якщо в 1940 році посівні площі в Криму становили 987,4 тисячі гектара, то у 1950 році вони зменшилися на понад 100 тисяч гектарів. За цей час Крим майже в п'ять разів скоротив продаж зерна, в три рази- тютюну, вдвічі — овочів. Глибоку кризу переживала й соціальна сфера. Наприкінці 1953 року в Криму було лише 34 хлібні крамниці, 18 крамниць — м'ясопродуктів, 8 — молочних, 2 — тканин, 9 — взуття, 5 — будівельних матеріалів та 28 книжкових крамниць. На цю критичну ситуацію тодішнє керівництво Криму практичними заходами не відреагувало, що вельми не сподобалося першому секретареві ЦК КПРС Микиті Хрущову, який таємно відвідав Крим восени 1953 року. Про ці відвідини немає жодної згадки у тодішній кримській пресі. Однак спогади радянських високопосадовців, головного редактора газети “Известия” О. Аджубея (зятя М. Хрущова) свідчать про реальність цього факту.

(1 Проголосовало)

 

(Штрихи до біографії Митрополита Василя Липківського)

Серед визначних діячів Української Автокефальної Православної Церкви в часи її діяльності в 1921-1930 роках чи не найпомітнішою постаттю є Митрополит Василь Костянтинович Липківський. І не тільки з огляду на свою високу духовну посаду — первоієрарха УАПЦ. “То був енергійний організатор, талановитий письменник і публіцист, видатний богослов і проповідник” (Леонід Пилявець) та, насамперед, Український Патріот-Душпастир. Апостолом українського релігійно-національного відродження назвав Василя Липківського академік Агатангел Кримський. Він є знаковою постаттю і для українських греко-католиків, як і Митрополит Андрей Шептицький для українських православних християн. Вони близькі по духу, бо обоє йшли тернистим стежками задля добра і спасіння свого народу.

Майбутній Митрополит народився 20 березня 1864 року на Черкащині в сім'ї священика. Навчався в Уманській бурсі, Київській духовні семінарії та Київській духовній академії, після закінчення якої у 1889 році захистив дисертацію на тему “Боротьба Маккавеїв з сирійськими царями — її причини, хід і значення в історії іудеїв” і отримав ступінь кандидата богослів'я. Далі працював законовчителем у Черкаській прогімназії, а 20 жовтня 1891 року його висвятили на священика. Через рік призначили настоятелем Липовецького собору й одночасно інспектором церковних шкіл Липовецького повіту.

У 1903 році Василю Липківському було надано сан протоієрея і призначено директором Київської церковно-вчительської школи. Серед педагогів, яких він запросив до роботи у цьому навчальному закладі, були композитор Кирило Стеценко та поет Олексій Коваленко. Повсюди у школі витав український дух.

Під час революції 1905-1907 років Василь Липківський брав активну участь у культурно-релігійному русі в Україні. Він обирався головою з'їзду духовенства Київщини, який ухвалив рішення запровадити українську мову в церковних богослужіннях, викладання в духовних школах перевести виключно на українську мову, також прийняв рішення про участь мирян в церковних з'їздах. Там навіть уперше прозвучала ідея церковної автокефалії. Адже ставилось питання про відновлення в Українській Православній Церкві того стану і відновлення того статусу, в якому вона перебувала до приєднання до Московського Патріархату у 1686 році, за що невдовзі Василя Липківського усунули з високих церковних посад і призначили священиком у невеличку парафію на Солом'янці у Києві. Понесли покарання й інші представники національно налаштованого духовенства.

Після лютневої революції 1917 року він активно включається в церковно-визвольний рух, який на той час набуває масового поширення в Україні. Під головуванням Василя Липківського проходив Київський єпархіальний з'їзд, який прийняв рішення про скликання Собору і заклав основи створення Всеукраїнської Православної Церковної Ради (ВПЦР).

Після невдалої спроби проголосити автокефалію Православної Церкви в Україні на Всеукраїнському Церковному Соборі 1918 року, Василь Липківський продовжує невтомну боротьбу за українізацію церкви, організовує в Києві українські парафії, перекладає українською мовою церковні богослужби. Щодо проголошення автокефалії, то не всі присутні на Соборі були готові до такого кардинального рішення. Було й те духовенство, яке вболівало виключно за власні інтереси, навіть доволі меркантильні.