Увійти

Богу Слава, Героям Шана!



Погода в Червонограді
Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

Новий український портал

(3 Голосов)

 

Червенська земля, Червенські міста (зумисне пишемо з великої літери) - одна з найзагадковіших сторінок нашого минулого, нашої історії...

Разом із Перемишлем «Повість минулих літ» називає місто Червень, а також землю Червенську «під роком 981». Це, до речі, взагалі перша згадка про будь-які міста на теренах Галичини. Місто лежало при впадіння річки Синюхи в річку Гучву (тепер - Волинська область). Поселення в цій місцевості існувало вже у IX  столітті.

Як і Перемишль та інші західноукраїнські міста, що лежали  в районі політичного та військового суперництва Русі, Польщі, Угорщини, Чехії, Червень виростав спочатку з оборонного замку, який був  збудований у болотистій місцевості. Друге за значенням місто Червенської землі було місто Волинь, яке лежало неподалік столичного града на тій самій річці Синюсі при її впадінні у Західний Буг (нині - біля міста Грубешів у Польщі).

Вперше згадується Волинь у «Повісті минулих літ» близько 1018 року. Назва міста Волинь закріпилася у назві пізнішого Волинського князівства.

Окрім цих міст у Червенській землі були ще й інші, а саме - Володимир, Стоп'є, Угровеськ, Верещин, Комов. Під впливом різних обставин роль стольного граду Червенської землі перебирали на себе у різні часи різні міста.

 

 

(1 Проголосовало)

 

Найвизначніша пам'ятка української церковної архітектури - Собор Святої Софії у Києві, збудований у 1017-1037 роках князем Ярославом Мудрим.

Це - хрестовокупольний п'ятинавний храм. У східній частині містився вівтар. Північний, західний та південний боки споруди оточували два ряди відкритих назовні галерей. Святиню прикрашали 13 золотих бань. Із західної сторони до собору прибудували дві вежі, в яких містилися гвинтові сходи, що вели на церковні хори.

У розбудові й оздобленні Софії Київської візантійські архітектурні традиції  були поєднані з певними елементами національних будівельних звичаїв.

Свідок спорудження храму Митрополит Іларіон так висловився про нього: «Церква чудова й славна по всіх довколишніх країнах, іншої такої не знають в усіх північних землях від сходу й до заходу».

За повідомленням літописця, храм було споруджено на місці битви киян з печенігами, після якої ці степовики більше не робили набігів на Київську Русь.

Сучасного вигляду святиня набула у 40-х роках XVII століття, у період, який зветься «другою золотою добою України», тобто у час, коли розгорталася діяльність Митрополита Петра Могили. Першою справою Митрополита було привести церкву Святої Софії у належний стан і освятити її для богослужіння. Він назвав цей храм «єдиною прикрасою православного народу, головною матір'ю усіх православних церков».

У 30-х роках XX століття собор став центром руху за відродження Української Автокефальної Православної Церкви. У храмі виголошував промови Глава відродженої УАПЦ Митрополит Василь Липківський. У 1991 році тут відбулася інтронізація першого українського Патріарха Мстислава.

 

(1 Проголосовало)

 

В усіх народів світу існує повір'я: той, хто забув звичаї своїх батьків, карається людьми і Богом. Він никає світом, як блудний син, і ніде не може знайти собі притулку та пристановища, бо він загублений для свого народу і для самого себе...

Кожна нація, кожен народ, навіть кожна соціальна група має свої звичаї та традиції, що набуваються протягом багатьох століть (а то й тисячоліть) і освячені часом, адже пройшли випробування ним на стійкість і цінність. Звичаї, традиції, обряди - це втілені в рухи й слова, кодові знаки, візерунки світовідчуття, світосприймання та взаємини між людиною і природою. А ці взаємини та світовідчуття безпосередньо впливають на духовну культуру народу.

Звичаї народу - це ті прикмети, за якими розпізнається народ не тільки на сучасному етапі, а й у його історичному минулому.

Це ті неписані закони, якими керуються в найменших щоденних справах, у повсякденні та у святкові дні. Це ті найміцніші елементи, що об'єднують окремих людей в один народ, в одну націю!

Бережімо своє!

(1 Проголосовало)

 

Східні слов'яни, на думку деяких вчених, у VII столітті до н.е. входили до скіфського союзу племен на становищі скіфів-хліборобів, що займали правий берег Дніпра. Їх називали венедами, склавінами.

За писемними джерелами знаємо також про існування на поріччі між Дніпром і Нижнім Дніпром могутнього об'єднання слов'янських племен під йменням антів, яке досягло значного ступеня матеріального і духовного розвитку (за багатьма ознаками - у сфері Черняхівської культури) і вело вперту боротьбу у IV столітті з готами, а в VI-VII - з Візантією, колонізувавши Балкани і полегшивши таким чином масове переселення слов'ян та півострів у ті ж сторіччя.

Для візантійців анти і слов'яни - поняття тотожні. І чи не з тих часів походять численні українсько-сербохорватські спільності в топоніміці (географічних назвах), в назвах ужиткових знарядь праці, у назвах місяців, оскільки у пізніші часи жителі  південноукраїнських степів зі слов'янами Балкан умов для такого інтенсивного спілкування не мали.

Звідси й припущення: скіфи та анти - наші предки, предки українців.

(2 Голосов)

 

Золота скіфська пектораль, виявлена на теренах України, є власністю нашої держави. Однак цей безцінний скарб, археологічна знахідка XX століття могла опинитися в Росії... На щастя, так не сталося. А що цьому завадило?..

14 квітня 1971 року два позаштатних співробітників Інституту археології Академії наук УРСР Борис Мозолевський та Олександр Загребельний прибули з Києва до Орджонікідзе Дніпропетровської області. Два місяці вони безрезультатно працювали над розкопками кургану Товста Могила. Аж поки 21 червня не знайшли там шедевр світового мистецтва. У кургані археологи розкопали два поховання - скіфської цариці і скіфського царя. Всього було знайдено майже 600 золотих прикрас. Але головна сенсація - пектораль.

Нагрудна прикраса скіфського царя (її виготовлення датується IV століттям до н.е.) важить 1 кг 148 г чистого золота найвищої проби і має 30,6 см у діаметрі. Знахідка стала світовою сенсацією і одним з культурних символів України.

Хоча якби вона була знайдена десятьма роками раніше, то, швидше за все, сьогодні б українською не вважалася. Якби не постанова 1963 року про створення так званої Золотої комори, яка зобов'язувала організовувати збір, зберігання і виявлення всіх золотих виробів, виявлених археологами на місцях їх знахідок. Отож пектораль могла б виставлятися у Москві чи Ленінграді. Хоча вже тоді вони чимало забрали в України і привласнили.

Та сьогодні золота пектораль зберігається у Музеї історичних коштовностей в Україні.