Реклама

Погода в Червонограді
Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

Оповідання

Що таке оповідання? Це невеликий по об’єму текст, що написаний в стилі епічного жанру. Зазвичай в оповіданні ведеться мова про певного персонажу та ті події, що сталися з ним в відрізок часу. 

Кількість часу, який може бути описаний в оповіданні, не має обмежень, але найчастіше в оповіданні відображують якийсь випадок з життя героя твору чи особливість людського характеру. 

Головною ознакою оповідання є одноподійність, тобто опис лише одного героя, однієї події, що сталася, однієї риси характеру, однієї частини сюжету і т.д. Ще однієї ознакою оповідання є настанова на достовірність – тобто наголос на тому, що все те, що описується у творі – це не вигадка, а реальний факт.

(1 Проголосовало)

Колесо часу…Намагання спинити нічого не дали… Воно котиться собі далі, не зважаючи на різноманітні спроби та намагання. Події розгортаються своїм порядком, одна за одною, не зважаючи на всякі там заборони, забобони, ставки, прогнози, суперечки, «Не хочу!» і тому подібне. Залежно, або не залежно, від когось чи від чогось…

 Серпантин слів… Не придумало людство від нього захисту… А шкода. Слово ранить. Та слово теж може й лікувати. Істина відома від початків світу, але чомусь забута в наш час… А прокрутити би все з початку. Або із кінця до початку… Чи змінилася б тоді ціна слова?.. Чи змінилося б тоді відношення до нього?..

А може просто відмовитись від шуму крил серед ночі… Може, зануритись у ніч тиші чи … тишу ночі?.. Стерти накинуте олівцем?.. Марно… Білим папір все одно не стане…Сірий – це щось проміжне між білим та чорним…

Залишається зануритись у тишу в собі.

(1 Проголосовало)

Я спізнився на зустріч весни …

Не зустрів її вином виноградним у кришталевому келиху та привітною усмішкою… Та палко мріяв лише про одне: щоб свічі яскраво палати не стомились. Щоб їхнє дихання остаточно перемогло…

Останній сніг сяє холодом. Дорогоцінності зими, розкидані поспіхом під час втечі перед владою весни. Невже  так терміново потрібно було втікати? За тридев’ять земель, щоб невдовзі знову повернутись?..

Чим загрожує п’ять хвилин спізнення у світі ілюзорних тіней?..

Циклічність… Це все вона… Вона панує над нашою планетою. Не встигнеш отямитись, як холодне сяйво білої ковдри знову закутає, знову приспить, знову гафтуватиме сріблясті візерункові сни. Але це ще не зараз. Трохи згодом.  А зараз квітень. Весна долі. Весна пристрасті. Весна польотів на яву. Весна любові. І все прекрасне, світле, молоде…

Та що таке весна, що таке холодний блиск, коли вогонь згасає?..

Останньої холодної іскри мертвий слід покидає свідомість планети і знову сонячною усмішкою воскресає радість життя. Теплом зігріте повітря весняними ароматами полонить усіх і парками, лісами та садами  чути птахів веселі пісні. Слухаєш їх – не наслухаєшся. І прагнення злитись із ними стає міцнішим з кожним твоїм подихом, і хочеться радіти, захоплюватись відчуттям свободи, повноти, гармонії. Хочеться впустити цю пісню весни в себе, засмакувати її п’янке різнобарв’я, насолоджуватись кожним її відтінком…

Ми не часто можемо собі усвідомити, що незвичайне – довкола нас…

(1 Проголосовало)

Він дивився на неї … із сіро-блакитного неба широко відкритими очима. Думки гафтували прекрасний візерунок і у кожній його деталі була лише вона. Почуття збирались ароматними  пишними букетами  і кожен був для неї…

Вона майже як народжена із морської піни богиня  вранішньої  зорі. Довге шовкове волосся спадало водоспадом вздовж її ніжного тіла….

Так, тепер вона думає про нього. Тільки його не бачить… Перед її поглядом простяглась суха випалена земля і перетворені на попіл залишки минулої краси. Суха… опалена земля… Колись була оздоблена різнобарвними квітами і пишними соковитими травами…

Тепер чорні рештки підносились мертвим мовчанням до неба. Колись були розлогими деревами. ЇЇ сльози, нажаль, не повернуть їм  колишньої краси. Від цих кришталевих крапель не зацвітуть квіти і  не забуяють, наповнені життям, зелені трави.

Його нема… Залишилось лише  те, що залишилось. Є лише вона і…. не відомо як це тепер назвати.  А його нема. Того, хто був єдиним  любим серцю, єдиним сенсом буття. Увесь її світ вмить перетворився на пустище. Мертве і мовчазне. Випалене вогнем пустище. Місцем її вигнання.

Кожен новий день не приносив радості. Кожен жест, кожен  рух не підкреслював її краси. Із його відходом втратила все. Залишилось лише це місце і болізні спогади з минулого…

Земля залишила відбитки їхніх тіл, що будуть пригадувати минуле, яке буде ранити мовчанням болю її серце…

Він пробує щось сказати –  вона чує лише шум  вітру.

Він протягує руку –  вона бачить  лише птаха із широко  розпростертими крильми.

Врешті він не витримав і заплакав. –  Важкими краплями із неба почав падати дощ.

(1 Проголосовало)

 З кожним роком дорослого життя у пам’яті людини все частіше і частіше зринають картинки з дитинства.

…У розпачі вимикаю телевізор. Це ж треба, так поспішав зі школи, аби не прогавити улюблену телепередачу «У світі тварин», а тут чую: «Собаки – дальтоніки, все бачать у чорно-білому кольорі, поведінка продиктована інстинктами, не тямущі, бо не усвідомлюють, що він, Бровко, зветься Бровком…»

- Не вірю! – подумки говорю. – А як же мій Ярик? Він також нетямущий?.. Не вірю!

Виходжу на подвір’я і кличу:

- Ярику!

- Гав-гав! – чую у відповідь радісний гавкіт, і він уже тут як тут, біля мене, крутить – вертить хвостом.

- Ти ж бо знаєш, що ти – Ярик? – запитую пса, присівши на лавчину.

- Знаю! Знаю! – довірливо дивиться в очі Ярик і кладе голову на коліна, тулиться до мене.

- Але ж по телевізору казали…

- Не вір! Не вір! – підказує внутрішній голос, а, може, це від Ярика чую…

- А якої масті наша киця Пантера? – запитую.

- А якої їй ще бути? Як і всі пантери – чорної…

- А якого кольору півник?

- Білого.

- А небо?

- Сіре.

- Ти тільки ті кольори розрізняєш?

- Ні, це сьогодні небо сіре, а так – голубе.

- А травичка на лузі, де ми любимо з тобою ганяти м’яча?

- Зелена…

- А які бувають слова?

- Теплі, коли ти граєшся зі мною, і холодні, коли ти робиш уроки і кажеш: «Не заважай!».

- А чому ти сторонишся мене, коли я одягаю білий гольф, а коли зелений – то ластишся, бо він такий, як травичка на лузі?..

- Ти що, забув, Тарасе? Тож нагадаю: коли ти вперше одягнув білий гольф, я зненацька штовхнув тебе у калюжу, і білий гольф відразу став чорним. Твої батьки запроторили мене у буду, а тебе хотіли поставити у кутик, але ти вже дорослий, щоб у кутику стояти… Ох, тоді обом нам було непереливки… Тому остерігаюся білого гольфа.

- Ярику, ти все розумієш, ти не нетямущий? – гублюся у доборі слів.

- Сприймай мене таким, яким хочеш бачити, і тоді я таким буду, буду для тебе. Я ж твій друг! – подає лапку Ярик.

(4 Голосов)

Була пізня-пізня осінь, навіть уже вдарили перші морози. У вихідні я завітав до бабусі Лесі, що живе в селі.

- Маркіяне, ходімо по опеньки, - запропонувала вона.

- Куди, до лісу? – запитав і дуже зрадів, бо давно мріяв піти до лісу по гриби, навіть спонукав до цього тата, а він усе віднікувався: «Маркіяне, хоч я люблю попоїсти грибочки, але добре не розуміюся на них, тож не ризикую збирати; хіба що прогуляємося лісом…».

- Та не в ліс, - розвіяла мої мрії бабуся Леся, - а в садок.

- А звідки ж вони там взялися? – цікавлюся.

- Сама добре не знаю, - відповіла вона. – Щоправда, коли я купувала опеньки на ринку і чистила їх, то залишки викидала у садок. Отож, очевидно, у землю потрапили насіннячка та проросли.

У садку я уявляв, що блукаю лісом. Акуратно, як і бабуся, ступав поруділою травою, палицею розгортав опале листя вишень, слив, калини, ліщини, уважно заглядав під облисілі кущики смородини та порічок. А коли знаходив гриба, то акуратно зрізав його ножиком, щоб не пошкодити коріння.

Тоді ми назбирали відерце опеньків. І це було перше у моєму житті «тихе полювання». Але ж смачну грибну юшку та підливу приготувала бабуся Леся!

Увечері, лягаючи спати, запланував знову піти в садок по опеньки. Прокинувся спозаранку, поглянув у вікно, а там, за шибкою, сніг біло-біло вкрив землю. Прийшла зима. Яке там «тихе полювання»…

- А вчора осінь зробила мені свій останній подарунок – відерце опеньків, - подумав я.