(13 Голосов)

 

 

Перша літописна згадка про Белз датується 1030 роком. Отож, ми на порозі тисячолітнього ювілею!

Історія княжого міста, Белзького князівства завжди привертала увагу науковців-істориків, археологів, краєзнавців. Як у минулому, так і тепер написано і видано чимало праць. І все ж приємно, що ця тематична бібліографія поповнюється новими дослідженнями. Серед них — стаття кандидата історичних наук, наукового співробітника Інституту українознавства ім. Івана Крип'якевича НАН України (м. Львів) Ярослава Книша “Тисячолітня історія Белза” (Збірник: “Гуманітарні дисципліни у навчально-виховному процесі вищих навчальних закладів”. - Львів, 2014. - Вип.4. - С.71-89).

Ярослав Книш є автором майже сотні наукових праць — статей, монографій, більшість з яких присвячена саме історії княжого Белза, її постатям. У згадуваній статті висвітлюється історія цього найстарішого міста Галичини від початків заснування до сьогодення, охарактеризовано періоди його розвитку, показано часи розквіту і занепаду.

Оскільки збірник, у якому надруковано статтю «Тисячолітня історія Белза» (до речі, вона містить 72 бібліографічних позиції, в т.ч. друкованих праць, архівних документів польською мовою) вийшов невеликим тиражем, а саме дослідження заслуговує популяризації серед широкого загалу, зокрема, серед тих, хто цікавиться краєзнавством, то, за згодою автора (!), ми подаємо її окремі фрагменти.

* * *

Упродовж тривалого часу Белз був важливим адміністративним, релігійним, економічним і культурним центром. Із Белза походить найвідоміша релігійна святиня Польщі - ікона Ченстоховської Богородиці. Могили чудотворних белзьких рабінів (представників течії хасидизму) є об'єктом паломництва і поклоніння євреїв із багатьох країн світу.

Із Белзом пов'язані рідкісні літературні пам'ятки. Із Городищенського монастиря, ктиторами якого у XV ст. виступають белзькі міщани, а раніше, ймовірно, були белзькі князі, походить найдавніший східнослов'янський Апостол (Кристинопільський Апостол) і найдавніший східнослов'янський пом'яник (Городещенський Пом'яник).

 

Сучасний Белз - невелике містечко Сокальського району. Його населення становить 2400 чоловік. Окрасою залишаються унікальні архітектурні пам'ятки. Однією з найдавніших українських дерев'яних сакральних споруд є церква св. Параскеви (поч. XVII ст.). Значну архітектурну цінність мають кляшторні комплекси домініканців і домініканок (XVII-XVIII ст.). Загадковою міською будівлею є шестикутна вежа, датована 1606 р.

Територія Белзчини у IX ст. входила до складу племінного союзу бужан, центром якого правдоподібно було місто Буськ. У першій половині X ст., внаслідок складних суспільно-політичних процесів, ця територія входила до складу племінного союзу волинян, центром якого, ймовірно, було місто Волинь. У середині X ст. навколо міста Червена склалося протодержавне (можливо, ранньодержавне) об'єднання - Червенські міста, до складу якого також входив Белз. Внаслідок походу князя Володимира Святославовича у 981 р., ці землі ввійшли до складу Київської Русі. У 1018-1030 рр. Червенські міста перебували під владою Польщі.

У писемних джерелах Белз вперше згадується під 1030 р. у літописі «Повість временних літ». Тоді київський князь Ярослав Мудрий здійснив похід проти Польщі, одним із завдань якого було відвоювання Червенських міст. Проте він міг здобути тільки Белз. Щоб міцніше закріпити за собою відвойовану територію, князь заснував ряд укріплених поселень: Всеволож (названий на честь сина), Варяж (у якому, ймовірно, поселилися варяги) і Русин (тут осіли виходці з Наддніпрянщини - руси).

Безумовно, що Белз виник раніше, ніж звістки про нього потрапили на сторінки літописів. Результати археологічних досліджень свідчать, що місто починає функціонувати з останньої чверті X ст. Дискусійним залишається питання щодо походження його назви. Вірогідною є гіпотеза про походження топоніма «Белз» від слів «бевз» або «бевза», що означає важкодоступне болотяне місце.

Наступна літописна згадка про Белз належить до 1150 р. Тоді галицький князь Володимирко Володаревич під час війни з Ізяславом Мстиславичем перебував біля Белза, коли до нього надійшла звістка, що угорці перейшли Карпати.

У початковий період історії Белза, який тривав від його виникнення в останній чверті X ст. й до перетворення на столицю окремого князівства, місто завдяки вдалому географічному розташуванню і піклуванню про нього князівської влади переживає швидкий розвиток, результатом якого стає його перетворення на один із найбільших міських центрів західних земель Київської Русі.

Приблизно у 1170 р. Белз став столицею окремого князівства. У досить пізньому джерелі - «Пам'ятці о. Афанасія» наявна звістка, що у 1123 р. київський князь Володимир Мономах приєднав до Белзького князівства Буську землю. Але цей факт викликає серйозні сумніви. Наприкінці XII ст. Белзьке князівство займало територію середнього Побужжя.

Першим белзьким князем став Всеволод Мстиславич (1170-1195), який започаткував династію Всеволодовичів. У 1188 р. він зробив невдалу спробу утвердитись у Володимирі. Значним успіхом Всеволода вважають приєднання після смерті його брата Святослава Мстиславича до Белзького князівства Червена.

Після смерті Всеволода його князівство розподілили між собою два сини: Белз успадкував Олександр (1195-1210, 1215-1234 рр., з перервою), Червен - Всеволод. Після смерті у 1205 р. Романа Мстиславича розігралася боротьба за його спадщину. Олександр Всеволодович мав серйозні правові підстави претендувати на Володимир, тому він у 1208 р. оволодів цим містом, але протримався у ньому тільки до 1214 р. (з перервою). Деякий час у Белзі сидів Василько Романович, але він продовжував залишатися основним противником Романовичів у боротьбі за Волинь. У міжусобних війнах околиці Белза неодноразово зазнавали спустошень,особливо у 1223 р., коли Романовичі пограбували «в околицях Белза і Червена... всю землю».

Існування незалежного князівства всередині володінь Романовичів було для них дуже невигідним. Тому Данило Романович використав зручний момент, коли Олександр у 1234 р. їхав до свого тестя - київського князя Володимира Рюриковича у Київ, щоб захопити його і згодом, можливо, ув'язнити, а Белзьке князівство приєднати до своєї держави.

Зимою 1240-1241 рр. Белз зруйнували монголо-татари. Під час цієї катастрофи вціліла ікона Богородиці. І з цього часу вона прославилася як чудотворна. У 1382 р. князь Владислав Опольський вивіз її у Ченстохову, де вона перебуває й досі.

Монголо-татарська навала спричинилася до занепаду Белза, проте він зберіг за собою статус княжої столиці. Після цієї навали Романовичі проводили політику, спрямовану на максимальне послаблення значення старих княжих столиць, у яких проживало непевне або навіть вороже їм боярство. Белз потрапив до цього «чорного списку». За планом Романовичів, якнайбільше функцій цих старих княжих столиць повинен був перебрати заснований на зламі 40-50-х рр. XIII ст. Львів, який виник на межі Белзького і Галицького князівств.

Галицько-Волинський літопис повідомляє, що князь Лев Данилович у 1288 р. володів трьома князівствами: Галицьким, Перемишльським і Белзьким. Із князювання у Белзькому князівстві в останній третині XIII ст. розпочав свою політичну діяльність Юрій Львович, який у 1301-1308 рр. був королем Держави Романовичів. У дипломатичних листах князя Юрія-Болеслава Тройденовича, адресованих магістрам Тевтонського ордену і датованих 11. II. 1334 р. та 20. X. 1335 р., згадується белзький воєвода Михайло Єлезарович.

Після смерті у 1340 р. останнього галицько-волинського князя Юрія-Болеслава Тройденовича Белзьке князівство стало об'єктом боротьби між Польщею, Литвою та Угорщиною. Спочатку у 1349 р. Белзом заволодів польський король Казимир, проте, через рік литовці зуміли його відвоювати. На початку весни 1352 р. місто взяло в облогу об'єднане польсько-угорське військо, очолене королями Казимиром і Людовіком. Міський гарнізон очолював литовець Дрозге. Незважаючи на багаторазові штурми і значні втрати, Белз здобути не вдалося. У листопаді 1353 р. Казимир зробив чергову спробу захопити Белз, але також невдало.

Через певний час після цих подій Белзьке князівство отримав литовський князь Юрій Наримунтович. Влітку 1366 р. польський король зумів напасти на Белз несподівано. Князь Юрій Наримунтович, не будучи підготовленим до оборони, здався без боротьби, визнавши себе васалом Казимира. Після смерті у 1370 р. польського короля, Юрій Наримунтович від'єднався від Польщі, повернувшись під зверхність великого литовського князя Ягайла Ольгердовича. У 1377 р. угорський король Людовік, очолюючи об'єднані польсько-угорські війська, після скми тижнів облоги здобув Белз.

Людовік віддав Белз своєму васалові князеві Владиславові Опольському, який відразу надав місту Магдебурзьке право. Можливо, це було повторне надання, можливо, місто вперше отримало такий привілей ще від Романовичів у першій чверті XIV ст. У грудні 1378 р. Владислав Опольський зрікся своїх прав на руські землі, які перейшли під безпосереднє королівське управління. Кінець угорському панування поклав похід польської королеви Ядвіги у 1387 р., яка майже без боротьби зайняла Белзчину. Наприкінці 1387, або на початку 1388 р. король Ягайло віддав Белзьке князівство західномазовецькому князеві Земовитові IV, який був одружений із сестрою короля - Олександрою.

Майже щороку Зимовит IV відвідував Белзьке князівство. Вперше він побував у Белзі у грудні 1388 р. Мазовецький князь вводив польський адміністративно-правовий устрій, роздавав володіння мазовецькій шляхті, повністю позбавивши українських бояр великої власності і знищивши їх, як суспільну верству. У багатьох містах він заснував католицькі костели і кляштори. У Белзі 1403 р. вперше згадується католицький плебан. Однак, ймовірно, що костел виник раніше, можливо його заснував у 1377 р. Владислав Опольський, тоді ж надавши йому село Махнів. Із 1386 р. відомий у Белзі кляштор, якому були надані села Костяшин, Ліски й Боженка.

Після смерті князя Зимовита IV, яка, вірогідно, настала у 1426 р., Белзьким князівством спільно управляли впродовж восьми років (1426-1434) його сини: Земовит V, Тройден II, Владислав I і Казимир II. Наступні вісім років цією територією управляв Казимир II, який був тільки белзьким князем. У 1442-1455 рр. Белзчиною володів Владислав I, після смерті якого ця територія належала його малолітнім синам Земовитові VI і Владиславові II, від імені яких нею управляв воєвода Ян з Неборова. Після «вигаснення» у 1462 р. династії західномазовецьких П'ястів Белзчина безпосередньо входить до складу Польського королівства. Наступники Зимовита IV проводили, з більшою або меншою інтенсивністю, таку ж політику щодо Белзького князівства, як і він.

Мабуть у 30-х рр. XV ст. на Белзчині запроваджується польське судочинство. Белзький суддя вперше згадується у 1435 р. - Сасін з Угринова. У цьому ж році на сторінках документів згадується перший Белзький воєвода Павел з Тарношина, що свідчить про розбудову адміністративно-територіального устрою польського зразка. У мазовецьку добу виникають ще такі уряди: старости (1384 р.), войського (1423 р.), підкоморія (1426 р.), каштеляна (1427 р.), підсудка (1436 р.), хорунжого (1456 р.) і писаря (1462 р.)... На першу половину XV ст. припадає конкретне установлення меж Белзької землі. Вона поділяється на чотири повіти: Белзький (більший за три інші, разом узяті), Буський, Городельський і Грабовецький, до який на початку XVIII ст. долучився Любачівський. Площа Белзчини становила приблизно 8900 кв км.

Із запровадженням магдебурзького права у Белзі формуються відповідні органи міської влади. Першим війтом Владислав Опольський призначив німці Лібінга. Спостерігається подальший розвиток ремесла, зокрема у 1411 р. кравці створили перший у Белзі цех.

Із втратою української державності, у Белзі збільшується відсоток іноземців. Литовці й угорці, які деякий час володіли містом, не змогли створити чисельних та довготривалих етнічних меншин. Натомість із встановленням польського панування збільшується польськомовна громада, представники якої займають керівні позиції у житті міста. У 1439 р. поселяються перші євреї.

Під час другого періоду історії Белза, який тривав із 1170 до 1462 р., він надійно зберігає статус княжої столиці.

* * *

У 1462 р. Белзьке князівство, із входженням до складу польської корони, перетворюється на воєводство. Із кінця XV ст. страшним лихом для міста стають турецько-татарські набіги. У 1450 р. ординці здобули і спалили Белз. Ця катастрофа спричинилася до короткотривалого занепаду міста. Для якнайшвидшого його відродження польський король у 1509 р. повторно підтвердив надання магдебурзького права. Міська влада більше уваги стала приділяти зміцненню фортифікаційних споруд.

Із другої чверті XVI ст. до середини XVII ст. Белз переживає часи піднесення і розквіту. Особливо швидкими темпами розвивалося ремесло, створювалися ремісничі цехи: кушнірський (1604 р.), ткацький (1634 р.), ковальський (1640 р.), шевський (1645 р.), а всього у першій половині XVII ст. налічувалося 43 ремісничі спеціальності.

Белз був значним торговим центром Речі Посполитої. Міщани мали важливі привілеї: право складу солі (1377 р.) і безмитної торгівлі у всій державі (1550 р.). Великої популярності набули торгові ярмарки, які відбувалися двічі на рік. Торговим днем був понеділок. Белз мав свою міру сипучих тіл - белзький корець, який дорівнював 26-тій частині гданського лашта.

У 1590 р. в Белзі відбувся перший з'їзд православних єпископів, присвячений обговоренню умов, на основі яких передбачалося прийняття унії. На ньому були присутні чотири єпископи: холмсько-белзький Д. Збируйський, пінсько-турівський К. Пелчинський, луцько-острозький К. Терлецький і галицько-волинський Г. Балабан. На з'їзді, очевидно, вироблено попередній проект унії, що передбачав визнання зверхності Папи Римського при збереженні східного обряду.

Унія у Белзі і Белзчині була досить непопулярною. У 1636 р. королівські комісари при розподілі церковного майна в Белзі православних побачили стільки, скільки «могли поміститися у ринку», натомість уніатів назвали 15 осіб, але не показали ні одного. У 1628 р. митрополит В. Рутський зробив спробу скликати собор священиків у Белзі, але із 300 запрошених не прибув жоден. Спроби запровадження насильницькими методами унії викликали завзятий опір белзьких міщан. Зокрема намагання холмсько-белзького єпископа М. Терлецького у 1641 р. відібрати у православних три церкви ледь не призвело до повстання. Антиунійна боротьба мала значний резонанс, що знайшло своє відображення у грамоті польського короля Владислава IV, датованій 14 березням 1633 р., на основі якої у ряді міст православним міщанам поверталися церкви, зокрема у Белзі храм Св. Миколая.

У першій половині XVII ст. в місті спостерігається загострення соціальних протиріч. Белзькі міщани вели наполегливу боротьбу проти зловживань та сваволі старост і призначених ними державців. Між міщанами і передміщанами відбувалося протистояння за юридичну рівноправність, рівномірний розподіл податків та повинностей. Його загострення особливо спостерігається у 1612 р. Цікавий конфлікт розгорнувся у 30-40 рр. XVII ст. між селянами с. Прусилова, що належало Белзу, і його орендаторами - Бялокуровичами. Намагаючись отримати якнайбільші прибутки, орендарі максимально збільшили всі види повинностей. Белзький магістрат виступив на стороні селян, суттєво обмеживши сваволю Бялокуровичів.

У 1620 р. зміцнено міські фортифікації. Місто захищали рови, наповнені водою, високі вали, що мали ширину 20-30 м, над якими височіли дерев'яні стіни. Белз мав чотири брами: Львівська, Сокальська, Любельська і Замойська. Замок був дерев'яний, із обмазаними глиною стінами. Його обороноспроможність поступово зменшувалася, а часи Хмельниччини він мало використовувався. У 1565 р. в місті були вулиці: Гродська, Кляшторна, Шевська, Руська, Сокальська. На передмісті розташовувалася вулиця Війтівська. У середмісті налічувалося 142 будинки, на передмісті - 129. Тут не враховані житла шляхти і духовенства, які становили 5-7 %. У Белзі в цей час відомі церкви: Св. Параскеви, Св. Миколая, Св. Духа, Св. Спаса і василіянський монастир із церквою Св. Трійці. У 1633 р. засновується кляштор домініканок із костелом Прч. Діви Марії. Функціонувала єврейська синагога.

Страшним лихом для тогочасних дерев'яних міст були пожежі. 26 червня 1637 р. вогонь знищив Белз.

Початок Хмельниччини викликав занепокоєння польської шляхти. Ще 15 червня 1644 р. на сеймику у Белзі було вирішено створити військовий загін чисельністю 400 чол. Наступний сеймик (12 вересня) постановив організувати додаткові військові сили. Белз не лежав на дорозі, якою козацьке військо Б. Хмельницького на початку листопада 1648 р. прямувало з-під Львова до Замостя. Однак, один із козацьких загонів підійшов до міста, протримавши його певний час в облозі. У цей час із Замостя прорвався до Белза загін польських драгунів, який залишив у ньому 60 воїнів, помітно зміцнивши місцевий гарнізон. Сім разів козаки штурмували місто, але не могли його здобути. Під час облоги був знищений жіночий католицький кляштор домініканок, що розташовувався у передмісті.

Вдруге козаки разом із російськими військами побували на Белзчині восени 1655 р., коли основні сили тримали в облозі Львів, а на захід були послані наказний гетьман Д. Виговський і воєвода Потьомкін. Під час цього походу Белз був здобутий і знищений. 25 жовтня шляхта Белзького воєводства присягнула шведському королю, але це підданство було короткотривалим.

Війни середини XVII ст. спричинилися до занепаду Белза. У 1667 р. в місті заселеними виявилися тільки 37 будинків, інші пустували або лежали в руїнах. Поступово зростає чисельність і значення єврейської громади. Певною мірою цьому процесові сприяв привілей польського короля, датований 1665 р., який зрівнював їх у правах з християнами. У другій половині XVII ст. ремесло і торгівля розвивалися значно повільніше.

У 1697 р. магнат Фелікс Казимир Потоцький заснував при церкві Св. Миколая василіянський монастир, який реально функціонував у 1714-1736 рр. Наприкінці XVII ст. - остання згадка про белзький замок.

Під час Північної війни Белз зазнав нових спустошень і руйнувань. У 1704 р. міщани свідчили, що шведи спалили на східній стороні ринку 5 будинків, південній - 4, західній - 7, північній - 10. Яскравим прикладом занепаду міста у XVIII ст., коли цей процес прогресував, майже вважається справа про оренду приміського села Прусинова магнатом Францішком Селезієм Потоцьким. Отримавши підступним способом право на певний час орендувати це село, він доклав максимальних зусиль, щоб не повертати його.

Друга половина XVII - середина XVIII ст. - час стагнації Белза. У місті занепали ремесло і торгівля. У той же час збільшилася чисельність єврейської громади. У період, коли місто входило до складу Австрії, в ньому функціонувало тільки дві греко-католицькі церкви: Св. Духа і Св. Параскеви.

Упродовж третього періоду (1462-1772 рр.) Белз був воєводським центром. Переломним моментом у його історії стала руйнація міста під час воєн середини XVII ст., після чого розпочинається його занепад.

* * *

У 1772 р. майже вся Белзчина ввійшла до складу Австрії, окрім невеликого клаптика території з містами Коритницею та Дуб'єнкою разом з прилеглими до них селами, який до 1793 р. вважався Белзьким воєводством. Все ж, австрійська влада ліквідувала воєводство, створивши замість нього округ, центр якого згодом перенесли у Жовкву. У вересні 1784 р. австрійці ліквідували кляштор домініканок, в якому тоді налічувалося 32 черниці і 21 слуга, передавши згодом будинок костелу греко-католицькій громаді. Така ж доля спіткала кляштор домініканців, тільки костел передали римо-католицькій громаді. У 1802 р. згоріла міська ратуша на ринковій площі. Через те, що вона не була відбудована, адміністративні установи, які у ній знаходилися, перенесли до одного із будинків ліквідованого кляштора. З 1809 р. на розвиткові Белза негативно позначається його прикордонне розташування.

У XIX ст. місто поступово відроджується. Зростає кількість мешканців. Якщо у 1829 р. налічувалося 2400 чол., із яких 460 становили євреї, то у 1880 р. - 4126 чол, із яких 1018 поляків, 973 українців і 2135 євреїв. Тоді ж Белз стає одним із центрів хасидизму. У місті проживає чудотворний рабін, до якого кожної весни й осені на кілька тижнів прибувало для благословення 20-30 тисяч євреїв.

Спостерігається відродження економіки міста. Певне позитивне значення для розвитку Белза мало утворення у 1867 р. Белзького судового повіту і прокладення у 1884 р. залізничної колії Сокаль - Рава-Руська - Ярослав. У 1857 р. в Белзі засновано початкову школу. Однак спроба через двадцять років перетворити її на 8-річну завершилася невдачею. Причина - недостатня кількість учнів старших класів.

Із кінця XIX ст. Белз поступово входить у процес національного відродження. 29. 09. 1900 р. у місті засновано першу кооперативну установу, яка у міжвоєнний період перетворилася на кредитну кооперативу. У 1909 р. засновано філію Руського Педагогічного Товариства, яку у 1913 р реорганізовано у кружок Українського Педагогічного Товариства. 26 грудня виникає філія Товариства «Сільський господар» (перший голова о. Володимир Ринявець). Порівняно пізно було створено белзьку філію «Просвіти», чому перешкоджали адміністративні чинники. Перші збори відбулися 17. 02. 1913 р., головою обрано о. Кирила Селецького. Активно діяли перед Першою світовою війною філії спортивно-мілітарних товариств «Січ» і «Сокіл».

Напередодні війни Белз мав вагомі здобутки на освітянській ниві. У місті діяли дві п'ятирічні школи: жіноча (директор Ядвіга Сєкєржинська) і чоловіча (директор Михайло Галань). У 1912-1914 рр. функціонували гімназійні курси під керівництвом о. Луки Салуки, які планувалися як зародок майбутньої гімназії. Чимало белжан продовжували своє навчання у гімназіях та вузах.

14 березня 1912 р. у Белзі побував «Гоцульський театр», у складі трупи якого виступав Лесь Курбас. Він поставив драму «Довбуш» Г. Хоткевича у залі Народного дому. Восени 1913 р. у Белзі  гастролював український театр «Руська бесіда». Лесь Курбас, що також приїхав із ним, цікавився чудотворним рабіном і місцевою синагогою. Театр показав у залі польського «Сокола»: «Діло божевільних» Лавса, «Галька» С. Монюшка, «Сатана» Я. Гардіна, «Жидівка» Ш.Галеві, «Відьма» В. Трахтенберга, «Циганський барон» Й. Штрауса і «Маруся Богуславка» М. Старицького. У цих виставах Лесь Курбас мав зіграти ролі Парубова у «Відьмі» та Гірея в «Марусі Богуславці». Єврейське населення мало цікавилося театром, а християнське було нечисельне, тому «зала світила лисиною».

На початку Першої світової війни, у серпні 1914 р. Белз зайняли російські війська, які пробули у ньому до середини 1915 р. Внаслідок воєнних дій місто зазнало значних руйнувань і людських втрат, завмерло суспільно-культурне життя.

3-4 листопада 1918 р. у Белзі українці мирно перебрали владу у свої руки. Згодом у місті був створений із добровольців «Запасний кіш», який у лютому 1919 р. реорганізовано в III курінь V Сокальської бригади I корпусу УГА. Українська влада протрималася в Белзі недовго. У січні 1919 р. до міста підступив фронт. У результаті чергового наступу польської військової групи «Буг», 27. 01. 1919 р. українські війська залишили місто. Фронт зупинився неподалік Белза. Українські військові частини неодноразово штурмували місто, але здобути його не змогли. Особливо кровопролитний бій відбувся 8 лютого, коли воїни УГА, наступаючи зі сторони с. Перемислова, потрапили під кулеметний вогонь у чистому полі, від якого полягло кілька десятків стрільців. У боях за Белз загинуло приблизно 100 вояків УГА. Українські військові відступили 14. 05. 1919 р. У серпні-вересні 1920 р Белз зайняла Червона Армія.

У два міжвоєнні десятиліття відбувається поступальний розвиток Белза. У 1936 р. чисельність населення становила 7414 чол. (3124 - євреї). Налічувалось близько 50 ремісників і понад 100 дрібних купців. Промислові підприємства були невеликі: цегельня, оліярня, фабрика з виробництва щіток, електростанція, тартак тощо. Значна частина міщан займалася сільським господарством.

Під польською окупацією були менш сприятливі умови для розвитку українського суспільно-культурного життя, ніж за австрійських часів. Все ж, з 1922 р. відновлюють свою діяльність різні товариства. Найактивнішу роботу розгорнула філія «Просвіти», яку почергово очолювали: Т. Ліськевич, Б. Чайковський, о. Л. Салука, І. Салагуб, о. І. Гела. У 1934-1935 рр. видавалися «Вісті філії Товариства «Просвіта» в Белзі». У 1922 р. відновив свою діяльність кружок Українського Педагогічного Товариства, який очолювали о. В. Ринявець (1922-1913), І. Салагуб (1923-1929), В. Чорнацький (1929-1930), о. І. Гела (1931-1936), С. Козак (1937-1939). Успішно працювали економічні організації. Проте філії кількох товариств припиняють свою роботу, зокрема «Січі» і «Сокола». Але виникають нові організації, зокрема у 1922 р філія Товариства охорони воєнних могил, якою у 30-х рр. керувала К. Мизюк. Із 1924 р. розгортає свою діяльність філія Союзу українок, яку очолювали О. Чайковська, О. Слиж, Я. Салагуб і К. Мизюк (1932-1938). У 1932 р. створено захоронку (аналог дитячого садка), якою опікувалися черниці.

У 1930 р. українці Белза відсвяткували 900-річчя першої писемної згадки про місто. Виникла думка написати книгу про історію Белза і Белзчини. Було створено «Громадський комітет», який очолив о. І. Гела. Розділ про археологію написав Я. Пастернак, польський період - Т. Коструба, австрійський - І. Карпинець, міжвоєнний - О. Охрим. У 1939 р. рукопис книги був зданий у Жовківську друкарню, але початок Другої світової війни перешкодив її виданню. Радянська влада у вересні 1939 р. розсипала наполовину зроблений набір. Випадково збереглися тільки два коректорських примірники, що містили першу і другу частину монографії.

1 вересня 1939 р. розпочалася Друга світова війна, а вже 9 вересня Белз пережив перше бомбардування. Бомби скинули на залізничну станцію. 21 вересня на короткий час місто зайняли радянські війська, але після вирівнювання кордону, 12 жовтня Белз перейшов під владу Німеччини. Біля міста проліг німецько-радянський кордон. Гітлерівці винищили єврейське населення Белза, вивізши його у Сокальське гето і табори смерті Белзець та Майданек, також зруйнували багато будинків, які, на їхню думку, перебували в поганому стані, залишивши міцніші. До початку німецько-радянської війни у місті згромадилося багато втікачів із радянської території, тому умови проживання були досить важкі. Проте, німецький режим був більш м'якшим, ніж комуністичний, що уможливлювало діяльність українських культурно-просвітницьких товариств (хоча й обмежено). 1939 р. у Белзі організовано українські гімназійні курси, які фактично були приватною гімназією, і Торговельну школу з українською мовою навчання. Ці освітні заклади діяли до кінця 1944 р. Спочатку ними керував А. Демчук, згодом - В. Процик.

19 липня 1944 р. місто зайняли радянські війська. Німці вчиниши запеклий опір, міцно укріпившись у домініканському кляшторі, де вони оборонялися кілька днів. Під час війни були зруйновані дві третини довоєнних будинків, який у 1939 р. налічувалося 1045.

* * *

За договором між ПНР і СРСР Белз увійшов до складу Томашівського повіту Люблінського воєводства Польщі. У 40-х рр. XX ст. в околицях міста активно діяли значні загони УПА.

Через Белзьку залізничну станцію відбувалося переселення українців Закерзоння в УРСР. Напередодні Великодня 1946 р. розпочалося виселення жителів Белза і Белзчини, яких насильно зганяли на вигін неподалік залізничної станції. На Великдень загін УПА тричі запустив ракети «Фау-1« із с. Цеблова (пагорб «Корчунок») на Белз, наробивши переполоху серед польських солдатів. Упродовж 1946 р. основна частина українських мешканців міста була виселена на західні землі УРСР, а тих, що залишилися, вивезли внаслідок операції «Вісла» у 1947 р. на західнопольські землі. Під час входження Белза до ПНР, у ньому проживало приблизно 800 поляків.

Внаслідок обміну прикордонних територій між СРСР і ПНР, у 1951 р. Белз увійшов до складу Львівської області УРСР. У місті залишилося тільки 282 будинки у більш-менш задовільному стані. Польське населення було виселене на інші землі ПНР. Фактично у першій половині 50-х рр. Белз заселяється новими людьми, довоєнних мешканців повернулося мало. Із території, що у 1951 рю ввійшла до УРСР був створений Забузький район з центром у Белзі, який функціонував до початку 1963 р., коли увійшов до складу Сокальського району. Із 17 лютого 1952 р. до моменту ліквідації Забузького району у місті виходила газета «Ленінським шляхом», згодом перейменована у «Забузьку правду».

У роки радянської влади Белз поступово відроджується, у місті відкрито поліклініку і лікарню, ряд інших установ. Із 1952 р. функціонує середня школа, із 1963 р. - профтехучилище, що готує робітників будівельних професій. Виникає низка підприємств, зокрема маслозавод. Розгортається житлове будівництво, в основному індивідуальне. Завдяки значному обсягові меліоративних робіт висушено болота навколо міста. Певне позитивне значення для Белза має його розташування неподалік шахт Львівсько-Волинського вугільного басейну.

Проте, були й негативні тенденції, головним чином через розташування міста у прикордонній зоні і байдужості вищих органів радянської влади до його реальних проблем і потреб. Чисельність жителів Белза навіть не досягнула довоєнного рівня, не перевищуючи трьох тисяч мешканців.

Наприкінці 80-х років XX ст. більшість населення міста активно підтримує українське національне відродження. У 1989 р. в Белзі виникають осередки Товариства української мови ім. Тараса Шевченка й НРУ. Із політичних партій, які пізніше розгорнули свою діяльність, потрібно відзначити заснування КУНу. Мешканці Белза скинули пам'ятники К. Марксу і В. Леніну та перейменували вулиці, у назвах яких відображалася комуністична ідеологія.

У 90-ті рр. XX ст. і на початку XXI ст. Белз, як і більшість міст України, переживає економічну кризу. Зупинилися промислові підприємства, періодично виникають серйозні труднощі із фінансуванням бюджетних установ. Чимало мешканців виїжджає на довготривалі заробітки за кордон. Смертність перевищує народжуваність. Проте слід відзначити і певні позитивні тенденції. Зростає чисельність фірм, кооперативів і товариств приватної форми власності, які функціонують у непростих умовах. У 1997 р. засновано Фонд «Белзька земля», який поставив перед собою завдання вивчати і популяризувати історико-культурну спадщину Белзчини. Із 1998 р. через місто курсує пасажирський поїзд Сокаль - Рава-Руська.

На пропозицію кандидата історичних наук Ярослава Книша 13 грудня 2001 р. у Белзі створено Державний історико-культурний заповідник, що відкрило нові перспективи розвитку міста.

 

Підготували

Ігор ЗАПІСОЦЬКИЙ, викладач історії Червоноградського гірничо-економічного коледжу.

Тарас ЛЕХМАН, журналіст