(16 Голосов)

 

У становленні української національної освіти свого часу провідні (якщо не вирішальну!) роль відіграли братські школи.

Під тиском прогресивних сил України (передусім представників церковних братств, які виступили проти повного окатоличення українського населення, а здійснювалося це інколи насильницькими методами) польський король Стефан Баторій дозволив Віленському братству відкривати українські школи, а з 1585 року це право поширилося на всі братства Великого князівства Литовського та Галичини. Того ж року здійснено перший набір до Львівської братської школи. Невдовзі такі заклади почали працювати у Рогатині, Городку, Перемишлі, Луцьку, Вінниці, Немирові, Кам'янці-Подільському, Кременці, Києві та в інших містах. Усього було відкрито майже 30 шкіл.

У братських школах навчалися діти всіх станів, зокрема сироти. Кожна з них утримувалася коштами братства за рахунок внесків; бідні та сироти вчилися безкоштовно. При цьому виключалася будь-яка несправедливість. “Навчати й любити всіх дітей однаково”, - ось заповідь педагогів школи.

Головна увага приділялася слов'янській та руській (українській) мовам. Вивчалися також обов'язкові грецька та латина, що сприяло засвоєнню античної спадщини, осягненню тогочасної європейської науки та культури.

Учні слов'яно-греко-латинських шкіл крім мов оволодівали програмою “семи вільних наук”: діалектикою, риторикою, музикою, арифметикою, геометрією, астрономією та досконало латиною. Окремі братські школи переросли у вищі навчальні заклади, як, наприклад, Острозька академія, Києво-Могилянська академія.

Викладачами працювали здебільшого українці: Тустановський, Староврецький, майбутній Митрополит Іов Борецький, Юрій Рогатинець, Стефан і Лаврентій Зизанії та інші.

Поширення братських шкіл пробуджувало національну свідомість, відроджувало українській традиції. Сотні вихованців шкіл ставали вчителями, професорами, поширювали серед свого народу знання, формували у своїх учнів почуття національної гідності, а ще ширили знання про Україну за кордоном.