(0 Голосов)

 

(Етюд)

Славний Західний Буг зачаровує своєю красою. У спекотний літній день його води віддають приємною прохолодою. Безперервно накочуються одна на одну хвилі. Якщо довго дивитися на них, то аж в очах рябить. Під водою час від часу блимають «дзеркальця». Це так риби витанцьовують. Піднімаються під саму поверхню, а сонячне проміння відбивається від срібної луски.

Вудки зі собою не брав, адже триває нерест. Рибу ловити заборонено. Закон є закон! Так милуюся ними, отримую насолоду, сидячи на березі.

Але оті «дзеркальця» - добра підказка для чайок. Вони вправні і спритні рибалки, раз по разу ловлять дрібних верховодок. Їм закон про нерест неписаний.

Край берега, де тиха течія, ковзають по воді, наче по льоду, водяні павучки. Вартує їм трохи віддалитися від берега, як відразу потрапляють під «приціл» ластівок-берегівок. Тут їх безліч.

Похилі верби купають свої довгі коси у водоймі.

Позаду мене - луг. Повсюдно лине спів жайворонків. Інколи його перериває тьохкання солов'їв. Без ліку кує зозуля. Монотонне квакання жаб аж ніяк не вписується у пташиний концерт. Однак вони підказують, що і сьогодні буде спека. Самих жабок не видно, поховалися у вологих затінках.

По землі між високими травами ледь рухаються равлики. Запримітив, що у кількох з них конусоподібні «хатинки» жовтого кольору, наче невеликі видовжені лимони тягнуть равлики на спині. Таких бачу вперше. Хитра й нахабна ворона сіла неподалік мене, схопила равлика і відразу проковтнула разом з мушлею. Для французів равлики (щоправда, не ті) - делікатес. І для ворон, мабуть, також. Птаха стала активно нишпорити поміж травами, шукаючи чергову жертву на обід. Коли наситилася - полетіла геть.

Запах лугових квітів і трав аж п'янить.

- Повертатимуся додому, то неодмінно назбираю мамі букет! - запевнив себе.

Серед розмаїття рослин зустрінеш килимки медунки - цінної медоносної квітки. Над ними невтомно гудуть бджоли, збирають нектар, поспішають зробити запаси. Адже квітень і травень були дощовими, холодними. Божі комахи надолужують змарнований погодою час. Цікаво: до найближчого села, де не в одного господаря пасіка, кілометрів три. Однак бджілки-трудівниці і суди завітали.

...Сидячи на березі ріки, хочеться відволіктися думками від буденних справ, а лише милуватися й милуватися неймовірної краси пейзажами, набиратися сили й снаги від рідної землі. Відчуваєш, що ти на мить відірвався від людської цивілізації і перебуваєш у Храмі Природи. Нікого поруч. Ти тільки сам зі собою.

...На протилежному березі також луг, де-не-де з острівцями чагарників верболозу. А далі - ліс. Перебратися б туди і пірнути ще у цю красу. До мосту йти далеченько та й ліньки. Втім, уже не раз ловив себе на думці, коли перебирався на протилежний берег: марно зробив це, бо й тут, де щойно був, так само гарно!

Вдивляюся у пейзажі протилежного берега, аж раптом бачу кількох диких кіз. Вийшли з лісу попастися на лузі. А серед них - і маленькі козенятка. Милі створіннячка! Як не зачаруватися ними! Неподалік розкинулись села, а через сотню метрів - багатотисячне урбанізоване місто Червоноград. Жартують: «Мисливців зі зброєю тут набагато більше, ніж звірят і птахів». А вони (кізоньки) таки прижилися поряд з людьми.

- Ой, звірятка, не хочу, щоб хтось із вас потрапив під приціл мисливської рушниці.

Проганяю погані думки. Моє серце знову сповнене нестримного бажання перебратися туди, на протилежний берег. Дуже вже кортить «поспілкуватися» з кізоньками, погратися з ними. Але ж ті не підпустять, налякаю їх. Знову доводиться тільки здалеку милуватися...

Маркіян ЛЕХМАН.

Студент факультету медіакомунікацій та підприємництва Української академії друкарства.