Реклама

Погода в Червонограді
Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

Сила слова

У цьому розділі зібрана уся сила українського слова
(2 Голосов)

На жаль, світ мало знає про Україну, її історію, культуру, народ, який завжди прагнув волі і ніколи не був загарбником. Чужинці часто привласнювали (привласнюють і тепер) споконвіків наше, видавали і видають здобутки українців за своє. Роблять це для того, щоб показати недалекоглядним: мовляв, України ніколи не було і не буде... Шкода, що трапляються такі, які, будучи нашпиговані брехливою пропагандою, цьому вірять.

Сайт Новий український портал (WWW.PROBI.IN.UA) покликаний донести до читача історичну правду про Україну, показати її як європейську державу, розповісти про маловідомі сторінки життя (почасти трагічні) українського народу, його велич, героїзм, звитягу, одвічне прагнення бути незалежним й щоб з ним рахувалися у світовому співтоваристві, будувати взаємини з державами тільки на братерських принципах.

Запрошуємо до співучасті всіх небайдужих!

 

для листування email: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду

Підписуйтесь вконтакті https://vk.com/delprobi

https://vk.com/thirdcapture

 

 

 

 

(0 Голосов)

 

На узліссі край дороги виросли горобина і ялина, і то настільки близько одна від одної, що їхні гілки (можливо, й коріння) переплелися, наче обнялися дві сестрички.

Ідеш весною і здалеку диву дивуєшся: як це могло статися, що ялина раптом зацвіла білим цвітом?.. Хіба таке можливе?!. Аж зблизька роздивишся: це горобина так її причепурила.

Влітку вони ховаються одна поза одну.

Восени на вічнозеленій ялині красуються червоні кетяги стиглих ягід горобини (особливо помітно, коли опаде листя), а на горобині — висять ялинові шишки. Фантастика! Краса! Тільки цю красу треба вміти бачити!

Взимку тут знаходять прихисток лісові мешканці. Когось сестрички нагодують, когось візьмуть переночувати. Бачив сліди зайця, що вели з поля, і місце, де він лежав під широкою ялиновою лапою. Затишно і зручно. На білому снігу — кілька ягід горобини і зернят з ялинових шишок, те, що залишилося від трапези птахів.

Маркіян ЛЕХМАН.

Учень 11 “а” класу Червоноградського НВК “СШ-колегіум №3”, слухач МАЛіЖу

 

(0 Голосов)

 

 

Був у тата в дитинстві розумний песик Жучка. Мала, чорна, кучерява, мов овечка. Підібрав безпритульне цуценятко на вулиці, повертаючись зі школи додому. Кілька днів поспіль бачив її на одному і тому ж місці під кущем. Кожному довірливо заглядала у вічі і тихим скавчанням благала нагодувати. Але замість гостинця дехто міг дати стусана. Тож шкода стало.

Батьки тата не перечили появі нового мешканця. Тим паче, що тоді вони жили у селі, песика у них на подвір'ї не було. А хто в такому випадку стане сторожити господарку?.. Хоча, який там з Жучки сторож. Хіба що скаже: “Гав-гав! Чужий іде!”. Та й це добре.

Найперше щедро нагодували її селянськими харчами і запевнили: з голоду не помреш, будеш свого роду господинею!

Жучка відразу відчула добрих людей, вірою-правдою служила. Втім, найбільше потоваришувала з татом. Той на луг сіно громадити — вона за ним. У магазин за покупками — та слідом. Сяде біля дверей магазину і терпеливо чекає, але не тільки на тата, а й на солодку цукерку. Як же не пригостити вірного друга. Книжку разом читали. Вмощувалася йому на коліна і дивилася на сторінки. Подобалося, як тато читав уголос. Череду корів разом пасли. Справно завертала тварин до стада. Хоч мала, зате голосиста. Тато йде до школи — Жучка слідом прямує. Однак батьки до школи не пускали (ні, не тата, а Жучку), прив'язували її на ланцюг, а то б до закінчення уроків чекала під школою.

Навчилася Жучка й рибалити. Тато завжди брав її зі собою, коли йшов на озерце рибу ловити. Обоє пильно стежили за поплавцем. Тихо-тихо сиділи, щоб рибу не налякати, не сполохати. За кілька таких “рибальських посиденьок” Жучка зрозуміла-второпала: якщо поплавець тоне, стрімко пливе по воді чи підстрибує на плесі, треба смикати вудкою, бо клює. Отож, коли клювало, починала гавкати, наче підказувала: “Тягни! Зараз улов буде!”. Неймовірно раділа кожному спійманому карасику, крутила-вертіла хвостиком, підстрибувала. Навіть хвилі від вітру, на яких інколи погойдувався поплавець, що не розбереш — клює чи не клює, не могли обманути розумного песика.

Сирої риби Жучка не їла, тільки смажену. А щойно спійманий “дріб'язок” давали котикові Мурчику. Жучка також заприятелювала з ним. Постійно грали у свої котячо-собачі ігри, пили свіже молоко з однієї тарілки. Коли Мурчик їв рибу, вона поважно ходила навколо нього, усім своїм виглядом хизувалася і запевняла: “Це я тобі наловила риби! Підказувала господарю, що треба смикати вудкою!”. А кіт вдячно муркотів...

...Ох, мені б таку Жучку!

Маркіян ЛЕХМАН.

Учень 11 “а” класу Червоноградського НВК “Спеціалізована школа-колегіум №3”, слухач МАЛіЖу

 

(0 Голосов)

 

Ще шумить і пеститься наш сад

У промінні сонця золотому.

Достигають сливи, виноград,

Чує сад вже в вересні утому.

Натрудився він за цілий рік.

Дошкуляли зливи і морози.

Роботящий сад наш чоловік,

Та й його не раз доймали сльози.

Гасить осінь позолоту днів...

Буде сад, як люди, спочивати.

Йде наш друг з землею на спочив,

Щоб наступну весноньку діждати.

 

МІСТО ГОРДОСТІ МОЄЇ

(Вірш написано після переїзду у м. Дніпро)

Місто гордості моєї — славний мій Червоноград,

Прощавай! І будь щасливим, як весною зелен сад.

Місто зрілості моєї, підіймайся до висот,

Хай тобі дарує Небо ще багато літ-щедрот.

Хай у мирі і у славі підіймаються будови,

Хай ростуть сини і дочки працьовиті і здорові.

Мій шахтарський дивокраю, задніх зроду не паси,

Бо у тебе, добре знаю, є запас снаги й краси.

Дякую Тобі за ранки і за тихі вечори,

За рожевих днів світанки і за площі і двори.

Прощавайте, любі друзі, хай Вам Бог допомагає

І на всіх путях-дорогах благодать лиш посилає!

А З НАМИ — БОГ!

Не злічити рани України,

Всі вони пульсують і горять.

Кожен день примножує сивини,

Ставить смерть на долі душ печать.

Множить безпощадна сиротинство,

Хоче хижа сонце затьмарить.

Досить, підла! Наше українство

Не дозволить поступ зупинить.

З нами — Бог і Правди чиста сила!

Бачить світ: неправді не бувать!

Світла даль, Еолові вітрила

Принесуть нам мир і благодать.

ПСАЛОМ №4 (ДАВИДІВ)

Боже Правий, озовися

І почуй мою молитву,

Діти людські, схаменіться,

З правдою не йдіть на битву.

Не грішіть, а розмишляйте

Та надійтеся на Бога.

В своїх грудях радість майте -

Згинуть туга і тривога...

Підійми на нас, о Боже,

Світло свойого лиця.

Лик Твій людям допоможе -

Звеселить наші серця.

* * *

У вінку духовної краси -

Пісні і храми кольорові.

Немов із Божої роси,

Зросли із нашої любові.

* * *

Історія і велич дум

Живуть у слові і металі.

В них — нашої любові струм,

Що ліг на пам'яті скрижалі.

* * *

Я і Небо. Що мені ще треба?

О, яка бездонна голубінь!

Я і Небо — володіння Феба -

Прямо в серце ллється тиха синь.

Я і Небо! Що мені ще треба?

- Час, що так спішить у незмірінь.

 

ЧАС СВАВІЛЬНИЙ

Час свавільний — опору не знає.

Він біжить, нікого не пита.

Цілу вічність у запасі має,

Неясна його життя мета.

Ми підвладні цій потужній силі,

В кожного призначення своє.

Час комусь лежати вже в могилі,

Іншим — вперше лиш годинник б'є.

Час фарбує листячко зелене...

І летить воно у синю даль.

Осінь принесла нові знамена.

Непорушна лиш моя печаль.

Людмила РЖЕГАК.

Член Української асоціації письменників.

м. Дніпро

 

(0 Голосов)

 

(З фенологічного щоденника)

Повертаюся з прогулянки осіннім лісом. Вечоріє. У лісі швидко настають сутінки, через крони дерев сонця не видно. Але не поспішаю. Завтра — субота, вихідний, тож не треба йти до школи. Підготуватися до уроків ще встигну. Ні, навіть не по гриби ходив до лісу, хоча кілька таких дарів Природи потрапили у мою торбинку, випадково надибав. Просто милуюся красою, різнобарвним листям, що шелестить під ногами. І яких тільки кольорів не навигадувала Осінь, багата у неї фантазія!

Звертаю зі стежки до старої липи. Аж бачу, що переді мною пересувається клубок листя, не котиться, а повзе по землі. Що за дивина?!. Вітру ж нема, навпаки, тиха осіння погода, яка рідко буває такої пори, щоправда, трохи пробирає холод. Цей клубок попрямував якраз до липи і враз зник під деревом. Там, де починається від стовбура коріння, була вирита невелика нора, можливо, якимось звірятком, і клубок шубовснув саме у неї. Я завмер, потім тихцем, як тільки міг, підкрався ближче та й став спостерігати. Раптом з нори  визирнула мордочка їжачка. Відразу стало очевидним: це він так готується до зими, влаштовує собі кубло, стелить у помешканні опалим листям.

Я не став заважати лісовому мешканцю лаштуватися на зиму, хутко залишив це місце.

...Вдома за горнятком смачного гарячого чаю згадував про їжачка. Мені чомусь стало його шкода, і не тільки його. Таке кубло посеред лютої зими — це не затишна міська квартира, а листя — не тепла пухова ковдра. Одних звірят вб'ють міцні морози, інших (особливо старих) здолають хвороби, ще когось взимку неодмінно розшукає хитра лисиця... Заснуть і не прокинуться весною.

Чим зарадити? Скористаймося підказкою старших (так навчив мене дідусь): якщо побачите місце, де зимує їжачок, додатково накрийте його зимове помешкання опалим листям, сосновими гілками, сухою травою, можна й невеличким оберемком сіна чи соломи. Це хоч якось допоможе звірятку.

Маркіян ЛЕХМАН.

Учень 11 “а” класу Червоноградського НВК “Спеціалізована школа-колегіум №3”, слухач МАЛіЖу