Реклама

Погода в Червонограді
Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

Сила слова

У цьому розділі зібрана уся сила українського слова
(3 Голосов)

На жаль, світ мало знає про Україну, її історію, культуру, народ, який завжди прагнув волі і ніколи не був загарбником. Чужинці часто привласнювали (привласнюють і тепер) споконвіків наше, видавали і видають здобутки українців за своє. Роблять це для того, щоб показати недалекоглядним: мовляв, України ніколи не було і не буде... Шкода, що трапляються такі, які, будучи нашпиговані брехливою пропагандою, цьому вірять.

Сайт Новий український портал (WWW.PROBI.IN.UA) покликаний донести до читача історичну правду про Україну, показати її як європейську державу, розповісти про маловідомі сторінки життя (почасти трагічні) українського народу, його велич, героїзм, звитягу, одвічне прагнення бути незалежним й щоб з ним рахувалися у світовому співтоваристві, будувати взаємини з державами тільки на братерських принципах.

Запрошуємо до співучасті всіх небайдужих!

 

для листування email: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду

Підписуйтесь вконтакті https://vk.com/delprobi

https://vk.com/thirdcapture

 

 

 

 

(0 Голосов)

 

Якщо запитати когось із дорослих: “Де твоя “маленька Батьківщина”, де твій край?”, то неодмінно почуємо у відповідь: “Там, де народився, де промайнули дитячі літа, де сповнювали серце перші мрії”. Так і в мене! Хоч шахтарський Червоноград давно став рідним, та все ж постійно манить у село свого дитинства, юності — Верб'яж, у мальовниче Закарпаття.

Частенько навідуюсь сюди. Ні, навіть у не творчих (але натхнення таки черпаю!), а у побутових справах, та, насамперед, провідати рідню. Діло — святе! Відтак - завжди користуюся нагодою переступити поріг своєї школи, яка дала мені крила, дорогу в життя, добрим словом згадати і пом'янути учителів, бо, на жаль, багато з них вже у Вічності. Навіть улітку, коли у дітей - канікули, у педагогів - відпустки, та й, здається, сама школа відпочиває від дзвінкого дитячого гамору, хочеться таки пройтися її подвір'ям, посидіти на лавчині, згадати роки минулі, особливо той випускний — 1967-й... Ось так і народилися рядки вірша:

Мабуть не забуду я ніде й ніколи,

Як топтала я стежину до знань, до школи.

Стежечка збігала вниз і знову вгору,

Разом поспішали у Верб'язьку школу.

Не приховую: тішить те, що тут мене пам'ятають, знають, читають мої книги. Не раз організовували літературно-мистецькі заходи, на яких звучали мої твори, а я про це дізнавалася аж через деякий час. Повірте, такі сюрпризи — вельми приємні!

Моя остання зустріч з учнями та педагогами Верб'язької ЗОШ відбулася... цілком спонтанно, непередбачувано. Хоча-хоча... Так мало статися! Навідавшись у справах у рідне село, знову переступила поріг школи. Мене радо зустрів її директор Володимир Олянич, педагоги. І раптом вони вирішили організувати творчий захід з нагоди мого ювілею.

Цікаво й невимушено проходила ця літературно-мистецька зустріч. Учні від 1 по 9 клас (школа у нас - “дев'ятирічка”) читали вірші з усіх моїх семи збірок: від “Вишиванки для Іванка” до “Іду в осінні заметілі”, під оплески виконували пісні, зокрема - “Величальна про маму”, “Вчителько моя”, представили серію фотослайдів. Читала і я нові твори, спілкувалася з дітьми, учителями. Дружня, щира, тепла розмова тривала аж півтора години! Для мене таке вперше у стінах рідної школи! Позитивні емоції годі приховати.

Спасибі директору Володимиру Оляничу, завучу Ганні Ковач, учителям, зокрема Надії Гризі за організацію творчого заходу!  Спасибі учням за їх активну участь!

Опісля я ще довго розмовляла з дирекцією школи, вчителями про успіхи, здобутки (тут є чим похизуватися!) і, звісно, про соціально-побутові проблеми, які, зрештою, переживає ледь не кожна школа, але вирішувати їх таки потрібно, про необхідність додаткових джерел фінансування. Все — заради дітей, їх комфорту, ефективного навчання.

Отож хочеться, щоб у школу частіше навідувалися випускники, а серед них є й успішні люди, заможні, щоб ставали меценатами, щедрими Миколайчиками, цікавились проблемами свого колишнього навчального закладу (втім, слово “колишній” тут недоречне, бо “шкільна родина” - на все життя!), подали руку допомоги. Вас завжди пам'ятатимуть у рідній школі!

Ольга ГОЛУЗИНЕЦЬ.

Член Української асоціації письменників, голова літературного об'єднання “Третій горизонт”

м. Червоноград

 

(0 Голосов)

 

(З циклу “Рідна природа”)

Після міцних морозів враз настала відлига. Тверда крига, що вкривала озерця неподалік Західного Бугу, стала крихкою. Любителям порибалити взимку довелося відкласти свої вудочки до кращих часів. На такий лід і ногою не ступиш. А якщо ступиш, то по пояс опинишся у холодній воді. Зате на крихкому льоді можна побачити багато лисячих слідів - снуються ланцюжки від ополонки до ополонки, які залишили після себе рибалки.

Лисицю крихкий лід витримає. Навіть, якщо хрусне, то вона відмінно плаває. Зимове купання для неї не страшне.

Ось яке цікаве спостереження переповів мені старший приятель. Він любить взимку порибалити...

Сидячи над ополонкою, не раз спостерігав з такими ж азартними рибалками, як до озерця наближалася лисиця. (Інколи не одна). Зупинялася на березі, пильно вдивлялася, наче щось ретельно вивчала. Однак присутність людей її лякала. Намагалася триматися подалі від них. З першими сутінками, а то й раніше, як тільки рибаки йшли додому, вона відразу тихцем, акуратно перебираючи лапками, бігала між ополонками, тицяла у них мордочкою. Вибирала найширшу. Бувало, що глибоко, по груди, занурювала голову і витягувала рибку. Не часто, та таки щастило. Коли лід стає крихким, то лисиця без остраху може рибалити, не боятися людей, бо знає, що по такому льоді вони до неї не наблизяться. Що тут сказати?.. Розумні Лиси Микити!

А українська народна казка про те, як Лисичка Вовчика обдурила, запевнивши, що рибки наловила, коли хвіст в ополонку опустила та примовляла: “Ловись, рибко, велика і маленька...”, можливо, зовсім не казка. Тільки не хвостом лисиця рибу ловить...

Маркіян ЛЕХМАН.

Учень 11 “а” класу Червоноградського НВК “СШ-колегіум №3”, слухач МАЛіЖу

 

(0 Голосов)

 

(З циклу “Рідна природа”)

Кілька років поспіль у дуплі на старому дубі, що росте край берега річки у центрі села, мешкала пара дятлів. Хоч це місце доволі людне, адже поряд крамниця, церква, вигін, де випасають корів і коней, але таке близьке сусідство з людьми аж ніяк не лякало птахів.

Сам не раз спостерігав за цими дятлами, коли навідувався у село до дідуся і бабусі. Пригадую, як на початку літа вони безперервно то вилітали з дупла, то залітали у нього, щоразу приносячи поживу для ненаситних малят.

Та одного року дупло залишилось порожнім. Можливо, що дятли знайшли собі нове помешкання, можливо, була цьому інша причина... Упевнено говорити годі. Однак не довго воно стояло пусткою. Цю “хатину” облюбували повзики. Тільки-от отвір у дуплі видався новоселам занадто великим (повзик менший від дятла в разів п'ять), через такий до них швидко пробереться хижак. Тож особлива небезпека — для безпомічних пташенят. Все ж покидати зручне і затишне помешкання їм не хотілося.

До чого ж кмітливими виявилися повзики! З берега річки вони носили маленькими дзьобиками крихітні грудочки-зернинки синьої глини (саме синьої, таку не завжди зустрінеш!) і заліплювали отвір, допоки не залишилася дірка, розміром з п'ятикопійчану монету. Тепер хижакам не добратися!

...Відверто кажучи, я, грішним ділом, спочатку подумав про недобре: лиха людина заліпила глиною вхід у дупло дятлів. На маленький отвір уваги не звернув. Зрештою, його не було добре видно із землі, хіба що пильно-пильно придивлятися.

- Невже ці дятли комусь заважали?.. Шкоди ж не приносять, тільки користь! Лікують дерева! - міркував у розпачі.

Аж коли побачив повзиків — нових господарів помешкання, як вони залітають у переобладнані ними ж “двері”, то оторопів: неперевершені майстри будівельної справи, працьовиті!

Маркіян ЛЕХМАН.

Учень 11 “а” класу Червоноградського НВК “СШ-колегіум №3”, слухач МАЛіЖу

 

(0 Голосов)

 

У парках, садах, у лісі стоять голі дерева. Під холодними подихами вітру опало додолу останнє листя. Ні, воно не кружляє у вихорі, не котиться по рудій траві. Рясні дощі пізньої осені «прип'яли» його до землі. А через кілька днів уже й першим снігом припорошило. Щоправда, цей перший сніг швидко розтанув.

Сіро-сіро навкруги. Ліс похмурий. Та щось здалеку світить. Це — кетяги калини і горобини міцно тримаються на гілках, горять багряними світлофорами, ще непідвладні ні вітру, ні снігу, ні морозу, який вже спробував свої сили, нагадуючи про наближення зими. А як гарно вони виглядають під білими шапочками снігу, що якимось дивом залишився на них!

Кожний кущик, кожне деревце калини чи горобини з кетягами плодів — щедрий стіл для птахів, що зимують у нас. Їжте досхочу! Навіть, якщо рік видався неврожайним на ці ягоди, для “крилатих друзів” завжди вистачить.

Кортить побачити взимку пернатих — ідіть туди, де ростуть калина та горобина. А якщо ще й повісити годівнички, регулярно насипати у них зерна пшениці, жита, ячменю, проса, вівса, гречки, крихти хліба, насіння рослин, якими птахи харчуються влітку, то будьте певні: гості неодмінно зберуться. Спостерігайте за ними, будь ласка, здалеку. Так, це — правда! Ви їх любите! Але ж вони цього не розуміють. Не наближайтесь, не лякайте своєю присутністю, особливо у лісі. В парку, міському дворі, тим паче у селі птахи якось стають “ближчими” до людей.

Калина, горобина  - не тільки ласощі для птахів у холодну пору року. У кожній ягідці — кошик вітамінів, вельми корисних для людини. Вважайте, що скарбниця здоров'я!

...Щороку пізньої осені збираю у бабусиному садку ягоди калини. Потім бабуся і мама готують з них сироп, варення, сушать, консервують... Якщо навіть і не хворієш, то для профілактики не зашкодить. Частенько роздаємо ці дари Природи сусідам, знайомим, роздаємо тільки за “Спасибі!”. Але кілька кетягів калини завжди залишаю для птахів! Так мене навчили батьки, бабуся!

Маркіян ЛЕХМАН.

Учень 11 “а” класу Червоноградського НВК “СШ-колегіум №3”, слухач МАЛіЖу