Сила слова

У цьому розділі зібрана уся сила українського слова
(33 Голосов)

На жаль, світ мало знає про Україну, її історію, культуру, народ, який завжди прагнув волі і ніколи не був загарбником. Чужинці часто привласнювали (привласнюють і тепер) споконвіків наше, видавали і видають здобутки українців за своє. Роблять це для того, щоб показати недалекоглядним: мовляв, України ніколи не було і не буде... Шкода, що трапляються такі, які, будучи нашпиговані брехливою пропагандою, цьому вірять.

Сайт Новий український портал (WWW.PROBI.IN.UA) покликаний донести до читача історичну правду про Україну, показати її як європейську державу, розповісти про маловідомі сторінки життя (почасти трагічні) українського народу, його велич, героїзм, звитягу, одвічне прагнення бути незалежним й щоб з ним рахувалися у світовому співтоваристві, будувати взаємини з державами тільки на братерських принципах.

Запрошуємо до співучасті всіх небайдужих!

 Група у Facebook

для листування email: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду

(6 Голосов)

(Відгук на роман Василя Шкляра “Чорне сонце”)

 

Що таке війна?.. Питання — не риторичне, не банальне. З-поміж різних тлумачень, війна — це коли за амбітні імперські інтереси інших гинуть невинні люди.

З хвилюванням прочитав роман сучасного українського письменника Василя Шкляра “Чорне сонце” (вийшов друком у вересні 2015 р.), який присвячений бійцям добровольчого батальйону “Азов”. Вони одними з перших стали на захист України у важкій війні (тут годі вживати абревіатуру АТО) з російським агресором та доморощеними перевертнями-сепаратистами. Твір написаний “по гарячих слідах” і є блискучою історичною прозою, хоча присвячений сьогоденню. Але відтворене у романі, погодьтесь, стане нашою історією.

У творі йдеться про трагічні події російсько-української війни. Головний герой — доброволець, якому 27 років. Автор зумисне не подає його імені чи псевда, а створює узагальнений, деякою мірою типовий (бо таких — багато!) образ українського бійця. Він серцем і душею любить Україну, без жодних гасел і високопарних слів разом зі своїми побратимами Єгером, Сіроманцем, Малярем та іншими хоробро йде у нерівний бій з переважаючим ворогом, прагне захистити Батьківщину, навіть, якщо доведеться, то й покласти за неї на вівтар смерті своє життя.

Особливо вразив епізод, коли головного героя з побратимами запросили у Маріупольський театр, але прийти зміг тільки він, оскільки Єгер і Сіроманець були на бойовому завданні. Той спробував зателефонувати до них, та марно, їхні телефони виявились вимкненими. І раптом бачить, що його друзі заходять у... театр. Скільки радісних емоцій! Багато епізодів роману навчить читача, що таке істинні друзі і як важливо повсякчас берегти дружбу.

Розповідає Василь Шкляр і про мирне, довоєнне життя персонажів, про їхні сім'ї. Все це оживає у спогадах бійців-добровольців, і тепер здається таким далеким, недосяжним...

Динамічним сюжетом письменник тримає читача у напрузі до останньої сторінки роману. Різні за характерами герої, але їх об'єднує любов до України, готовність на самопожертву заради неї, непохитна віра, що їхні нащадки будуть жити під мирним небом. Тому, певен, роман не може залишити байдужим молоде покоління.

За Україну! За її волю! - одна з провідних тем творів Василя Шкляра, зокрема у романі “Залишенець. Чорний ворон” (події 20-х років XX ст.), у тому ж “Чорному сонці”. Навіть назви дещо співзвучні. Тут можемо провести історичні паралелі, бо ворог той же — імперська Росія.

 

Маркіян ЛЕХМАН

 

(0 Голосов)

 

(З фенологічного щоденника)

Щойно минуло Стрітення (15 лютого). До справжньої весни ще далеченько. Але вже кілька днів поспіль насолоджує людей тепла погода. Буває, що вночі припече морозець, та вдень, як тільки сонечко підніметься вище, від нього і сліду не залишиться. Весна?.. Не весна?.. Годі й думати.

На лузі якось невчасно розпустилася верба (невеликий кущик), одна-єдина з-поміж своїх сестер. А тут півсотні таких кущів. Ті не поспішають «спалахнути» бруньками. Ота єдина мочить ніженьки-коріннячка у прохолодній воді з талого снігу і красується. Хоч би що! Всім на заздрість!

Кажуть, що верба весну відчуває, закликає її... А, може, це весна вербу розбудила... Не розберешся у витівках Природи.

- Чому ж твої сестри ще сплять?

Мовчить, не відповідає.

Здогадуюся, що хтось першим має привітати юну пору року - чарівну Весну. Отож і випала їй така місія.

Тішать око сірі пухнасті котики  вербові. Торкнешся їх, а враження, що вони ось-ось замуркочуть до тебе, схочуть розповісти про щось приємне, повідати якісь таємниці, невідомі нам, людям, попросять молочка... Милуюся ними і також тішуся.

Добре, що ніхто з людей сюди не навідується. Глухе місце! А то б неодмінно набрали вербових гілочок з котиками на весняний букет, понівечили, поламали... От і пропала краса...

Маркіян ЛЕХМАН.

Студент факультету медіакомунікацій та підприємництва Української академії друкарства.

м. Львів

 

(0 Голосов)

 

(Фрагмент)

Дорога до містечка була довгою. Друзі добряче стомилися. Але ось перед ними постав великий красивий замок. Він був з великою кількістю дверей та вікон. Замок побудували з пружинок та циферблатів. Коли Іларія зайшла туди, то побачила темну дерев'яну підлогу. Вона тихо ступала по ній. Виявилось, що стіни замку завішані ключами. Перед Іларією відкрились круті сходи, які вели угору до головної кімнати майстра. Сходинка за сходинкою дівчинка з друзями підіймалась до Червоної Бороди. Коли діти зайшли у кімнату, то побачили здоровенного велетня. Майстер був одягнений у вишитий золотом халат, з-під якого визирали білі штани, а на ногах - теплі хутряні капці. Його борода була дуже довгою. Вона торкалася підлоги, у бороду вплетено багато ключів. Як тільки Червона Борода повертав головою, ключі бряжчали. І ось наші гості наважилися промовити до майстра і розповісти йому, чому сюди завітали:

- Шановний Майстре, Червона Бородо, ми завітали у ваш дім, щоб ви нам допомогли. У нас трапилося лихо. Я випадково залила свій чарівний годинник. Цей годинник допомагає мені повертатись додому. Я дуже хочу, щоб ви полагодили його.

Майстер уважно подивився на гостей, а потім промовив:

- Гаразд, я вам допоможу, але маю свою умову. Ви повинні назбирати пелюсток жарквіту. Це чудова рослина червоно-жовтого кольору.

Іларія погодилася, але при цьому поставила три запитання:

- Де росте квітка?

Майстер відповів, що квітка росте у долині, яка є дуже близько.

- А чому ви самі не можете сходити у цю долину?

- Бо у мені панує страх, що загублюся.

Іларія також запитала:

- Навіщо вам пелюстки жарквіту?

- Щоб приготувати смачний чай, який дасть мені багато сил та мудрості.

Діти трохи відпочили і пішли у долину. Іларія та друзі знайшли пелюстки у тій долині, вони побачили високе пишне дерево, на якому ріс жарквіт. Повернувшись у бік дому Майстра, друзі набрали солодкого пилку, який знайшла Хмурка, і радісно повернулись до замку.

Надворі вже стемніло, коли друзі увійшли в дім Майстра. Вони дали йому пелюстки і пилок. Червона Борода подякував їм, взяв усе і пішов на кухню. Заварив теплий і смачний чай. Випивши чай, діти лягли спати у ліжка з бамбука. Наступного дня майстер Червона Борода полагодив годинник Іларії. Тепер вона зможе повернутися додому, але ненадовго, бо у неї є ще дуже важлива справа, а саме допомогти Хмуринці збудувати будинок. Тож друзів чекає подорож у долину Винахідників.

Софія ЛЕМЕХ.

Учениця 2-Б класу Червоноградської СШ №8, слухач МАЛіЖу

 

(0 Голосов)

 

(Розповідь від першої особи)

Ця історія розпочалася із мого захоплення музикою. Ще у дитинстві дуже полюбив скрипку, відвідував школу мистецтв, потім грав у музичному ансамблі, їздив з нам на концерти. Навіть мали чимало шанувальників, фанатів, які запевняли, що своїм виконанням ми даруємо їм радість, насолоду. Але мить одного дня все враз змінила. Через брак коштів мені довелося покинути ансамбль і влаштуватися на будівництво.

Минуло десять років важкої фізичної праці. Я й справді зміг належно забезпечити себе фінансами, щось заощадити на «чорний день», хоча про такий поки що не думаю. Однак протягом цих десяти років жодного разу не зіграв на скрипці. Мій музичний інструмент лежав у футлярі на полиці і припадав пилюкою. Я часто сідав у крісло і просто дивився на скрипку, плакав, боячись доторкнутися її срібних струн, потривожити душу скрипки. Охоплював відчай, що вже ніколи не зможу грати, їздити на гастролі, дарувати людям насолоду від музики.

Та ось до мене несподівано зателефонував керівник ансамблю і запросив на репетицію:

- Досить, «старий», нудьгувати! - сказав він. - Нам бракує скрипаля. Згадай минуле!..

Я вирішив спробувати ще раз. На репетицію полетів на крилах. Не пожалів про цей вчинок. Сам здивувався, але, виявляється, що через десять років не втратив своєї майстерності. Дотик до скрипки враз зняв втому з натруджених рук, десь щезли мозолі, а пальці знову стали гнучкими, чутливими. Моя гра на скрипці була такою, як і раніше, музична пам'ять не підвела.

Невдовзі відбувся концерт, після якого керівник ансамблю підійшов до мене, міцно потиснув руку і похвалив:

- Твій талант не пропав. Музика - твоє покликання!

Це ще раз мене окрилило і додало наснаги. Я зрозумів: не потрібно закопувати у землю те, що дароване тобі Богом, а далі займатися музикою і приносити людям радість.

А фінанси?.. Якось воно буде...

Маркіян ЛЕХМАН.

Студент факультету медіакомунікацій та підприємництва Української академії друкарства.

м. Львів