Сила слова

У цьому розділі зібрана уся сила українського слова
(33 Голосов)

На жаль, світ мало знає про Україну, її історію, культуру, народ, який завжди прагнув волі і ніколи не був загарбником. Чужинці часто привласнювали (привласнюють і тепер) споконвіків наше, видавали і видають здобутки українців за своє. Роблять це для того, щоб показати недалекоглядним: мовляв, України ніколи не було і не буде... Шкода, що трапляються такі, які, будучи нашпиговані брехливою пропагандою, цьому вірять.

Сайт Новий український портал (WWW.PROBI.IN.UA) покликаний донести до читача історичну правду про Україну, показати її як європейську державу, розповісти про маловідомі сторінки життя (почасти трагічні) українського народу, його велич, героїзм, звитягу, одвічне прагнення бути незалежним й щоб з ним рахувалися у світовому співтоваристві, будувати взаємини з державами тільки на братерських принципах.

Запрошуємо до співучасті всіх небайдужих!

 Група у Facebook

для листування email: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду

(3 Голосов)

(Відгук на роман Василя Шкляра “Чорне сонце”)

 

Що таке війна?.. Питання — не риторичне, не банальне. З-поміж різних тлумачень, війна — це коли за амбітні імперські інтереси інших гинуть невинні люди.

З хвилюванням прочитав роман сучасного українського письменника Василя Шкляра “Чорне сонце” (вийшов друком у вересні 2015 р.), який присвячений бійцям добровольчого батальйону “Азов”. Вони одними з перших стали на захист України у важкій війні (тут годі вживати абревіатуру АТО) з російським агресором та доморощеними перевертнями-сепаратистами. Твір написаний “по гарячих слідах” і є блискучою історичною прозою, хоча присвячений сьогоденню. Але відтворене у романі, погодьтесь, стане нашою історією.

У творі йдеться про трагічні події російсько-української війни. Головний герой — доброволець, якому 27 років. Автор зумисне не подає його імені чи псевда, а створює узагальнений, деякою мірою типовий (бо таких — багато!) образ українського бійця. Він серцем і душею любить Україну, без жодних гасел і високопарних слів разом зі своїми побратимами Єгером, Сіроманцем, Малярем та іншими хоробро йде у нерівний бій з переважаючим ворогом, прагне захистити Батьківщину, навіть, якщо доведеться, то й покласти за неї на вівтар смерті своє життя.

Особливо вразив епізод, коли головного героя з побратимами запросили у Маріупольський театр, але прийти зміг тільки він, оскільки Єгер і Сіроманець були на бойовому завданні. Той спробував зателефонувати до них, та марно, їхні телефони виявились вимкненими. І раптом бачить, що його друзі заходять у... театр. Скільки радісних емоцій! Багато епізодів роману навчить читача, що таке істинні друзі і як важливо повсякчас берегти дружбу.

Розповідає Василь Шкляр і про мирне, довоєнне життя персонажів, про їхні сім'ї. Все це оживає у спогадах бійців-добровольців, і тепер здається таким далеким, недосяжним...

Динамічним сюжетом письменник тримає читача у напрузі до останньої сторінки роману. Різні за характерами герої, але їх об'єднує любов до України, готовність на самопожертву заради неї, непохитна віра, що їхні нащадки будуть жити під мирним небом. Тому, певен, роман не може залишити байдужим молоде покоління.

За Україну! За її волю! - одна з провідних тем творів Василя Шкляра, зокрема у романі “Залишенець. Чорний ворон” (події 20-х років XX ст.), у тому ж “Чорному сонці”. Навіть назви дещо співзвучні. Тут можемо провести історичні паралелі, бо ворог той же — імперська Росія.

 

Маркіян ЛЕХМАН

 

(0 Голосов)

 

(Етюд)

Така довга й тепла осінь. Вже й Покрови минуло, ось-ось спливе багряний жовтень, а сонце світить, наче весною. Кажуть: «По Покрові - по корові». Та ж бо ні! Корови і далі пасуться на лузі, неквапливо румигають поруділу траву. Де-не-де ще можуть знайти острівці зеленої конюшини. І враз усе змінилося.

Вранці глянув у вікно, а земля щільно вкрита срібно-білою памороззю. Від холоду поскручувалися листочки, що залишилися на деревах. Навіть принишкли у садку морозостійкі хризантеми.

Іду край села лугом. Ступаю по недоторканій красі. Під ногами хрумтять сніжинки-льодяники, крихітні-крихітні. Але це ще не сніг. Високо на тополі невдоволено скрегоче сорока. Відчуває наближення зими. Взимку і їй холодно та голодно.

Вийшло з хат кілька господарів, стали біля пастуха, чухають потилиці і раду радять:

- Е-е-е, ні, - мовить один з них. - На таку паморозь корів краще не виганяти...

От і залишився сьогодні пастух без роботи. А, може, цього року його сезон уже завершився.

До гурту підходить односелець. Показує у кошику кілька дрібних опеньків.

- Щойно з лісу, - пояснює, - несу останній грибний врожай, як останній подарунок

осені.

Іду далі через луг у напрямку річки. Вода з неї «парує», бо тепліша від повітря. На березі біля самої річки паморозі не видно. Тут довгими ланцюжками зайняли місця хитрі ворони. Не злічити пернатих. Сидять мовчки, гріються, рятуються від паморозі.

Маркіян ЛЕХМАН.

Студент факультету медіакомунікацій та підприємництва Української академії друкарства.

м. Львів

 

(0 Голосов)

 

(Нотатки з фенологічного щоденника)

Не по-осінньому теплий погожий день не віщував  лиха. Та враз зірвався буревій. Осінь здатна на такі жарти. Бушував він лише хвилин десять. Але за цей короткий проміжок часу встиг накоїти чимало бід: у когось зірвав металеве підвіконня, у когось розбив прочинене вікно (залетів у гості без запрошення), десь скинув зі стіни рекламний щит, комусь струсив на припарковане під деревом авто добрий міх плодів каштанів, що власник тільки розвів руками, ні слова не міг промовити, наче заціпило... Буревій так само раптово вщух, як і зірвався.

У дворі міських багатоповерхівок лиходій повалив на землю молодого дуба, навіть вирвав з корінням. За віковими мірками цього дерева, таки молодого. Однак рости йому потрібно було років сорок. Прикро мені стало, адже шкода деревця, не часто вони зустрічаються у нашому Червонограді!

Над дубом, наче над убитим на полі бою козаком, схилилася довгокоса дівчина-верба. Їй буревій шкоди не завдав. Гнучкий стовбур витримав натиск стихії. Враження, що плаче верба, гірко ридає за милим, просить:

- Забери і мене на той світ!..

Я підійшов ближче і назбирав повну кишеню дозрілих жолудів. Потім, уже вдома, нарахував їх два десятки. Садити жолуді у міському дворі - справа часто безнадійна. Паросток, якщо й проб'ється з-під землі, затопчуть чи комунальники скосять разом з травою. Звісно, можна встромити кілочок біля жолудя, але... Тож вирішив: негайно навідаюся до бабусі у село і посаджу ці жолуді край дамби, де серед густого верболозу  вже росте кілька дубочків. Бодай з моїх жолудів проросте хоч одне деревце...

Маркіян ЛЕХМАН.

Студент факультету медіакомунікацій та підприємництва Української академії друкарства.

м. Львів

 

(0 Голосов)

 

У вихідні навідався до бабусі у село. Та пригостила мене смачним обідом, напоїла чаєм з лікарських трав і попросила позбирати у саду яблука.

- Ще й пригостиш своїх друзів, однокурсників у студентському гуртожитку. Цьогорічна осінь подарувала щедрий врожай, - запевнила бабуся.

Назбирав у кошик соковитих плодів біля першої яблуні, що біля самого тину, другої... Прямую до третьої, яка росте у віддаленому закутку саду. Не кваплюся, милуюся красою позолочених дерев, осінніх квітів.

І тут бачу їжачка. Господарює, заповзятливо працює. Котиться клубочком по землі, настромлює на голки яблука.

- Ти чого ще не заснув на всю зиму у своєму кубельці?.. Спати час! Яблук закортіло?.. - запитую несподіваного гостя.

Їжачок не звертає на мене уваги (тут вони звикли до людей), продовжує господарювати. Вже стільки набрав на спину яблук, що годі звестися на лапки. Далі покотився по рудій траві і, позбавившись важкої ноші, подався подалі від мене у густі кущі малини, смородини... Мабуть десь там його кубельце, облаштоване на зиму. А, може, щойно збирається лаштувати його. Адже осінь ще сонячна, тепла, тож марно поспішати готуватися до сну. Я не став заглядати і тривожити звірятка.

- Навіщо їжачкові стільки яблук, чому він враз залишив їх, не скуштувавши жодного? - запитаєте ви.

Справді, їжачки ласують ягодами, фруктами, грибами. Запасів на зиму, звісно, не готують, бо міцно сплять аж до весни. Але основа їхнього раціону харчування - равлики, черв'яки, великі комахи, миші, жаби, змії. Навіть гадюка безсила проти нього. Може їжачок поцупити яйце з гнізда тих птахів, що мостять свої домівки на землі, або кволе пташеня, яке щойно вилупилося. А яблуками їжачки чистять свої голки, між якими назбирується безліч паразитів. Вони швидко та у неймовірних кількостях розмножуються. Отож їжачок приймав своєрідну «яблучну ванну». Кмітливе звірятко, бо дбає про гігієну!

Я не став збирати цих яблук у кошик (застеріг і бабусю), а поклав їх у відділеному місці, нехай перегнивають і підживлюють грунт. У таких плодах неодмінно залишаються паразити, тому споживати «їжачкові яблука» вкрай небезпечно для здоров'я людини.

Втім, не ображайтеся на їжачка. Він не винен. Таким створила його Природа.

Маркіян ЛЕХМАН.

Студент факультету медіакомунікацій Української академії друкарства.

м. Львів