Реклама

Погода в Червонограді
Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

Церкви міста

Так вже традиційно склалося, що основою духовності українського суспільства є, передусім, Церква. Безперечно, не виняток цьому Червоноградмісто доволі поліконфесійне та полі етнічне. Є у нас православні, греко-католицькі, римо-католицькі храми, протестантські церкви… Така тенденція спостерігається ледь не з часів заснування КристинополяЧервонограда. Нас цікавить кожна церква, життя і діяльність кожної громади, зокрема у сфері пропаганди суспільної духовності, загальнолюдських цінностей, толерантності, виховання дітей, популяризації української культури, сакрального мистецтва… Про це – у рубриці «Церкви міста».

(2 Голосов)

Черговий, VII з'їзд Апостольства Доброї Смерті відбувся у селі Погоня Тисминецького району Івано-Франківської області. Нагадаємо, що торік такий з'їзд проходив у Червонограді.

На спільну молитву до гірського села прибули тисячі мирян з усієї України. Тільки з Червонограда взяло участь у з'їзді понад сотню паломників. Вони вирушили у дорогу трьома автобусами. Поїздку очолив отець-доктор Василь Палчинський з церкви Св. Йосафата, який опікується у нашому місті членами Апостольства.

Святу Літургію і Молебень до Серця Ісусового разом з іншими священиками відправив о. Порфирій Шумило, ЧСВВ. Він якраз і є в УГКЦ духовним наставником і провідником Апостольства Доброї Смерті. Миряни приступали до сповіді та причастя, відбулися конференція і нічні чування, Хресна Дорога, всі пройшли через “Святі Двері” Божого Милосердя.

Молилися перед іконою Погінської Богородиці, що зберігається у соборі місцевого монастиря отців-василіан. Її ще називають Покутською Царицею. Ця святиня прославилась багатьма чудами, передусім, зціленням безнадійно хворих. Її написання умовно датують 1631 роком. У радянські часи чудотворну ікону зберігали у музеї. Це ще кращий випадок, добре, що не ліквідували. І лише 20 років тому її повернули церкві.

 

Тарас ЛЕХМАН.

(2 Голосов)

 

Святий мученик Калинік, за твердженням деяких церковних джерел, жив у III-IV століттях. Він був родом з Киликії. З дитинства вихований у глибокій християнській вірі, ходив по містах і селах, проповідуючи язичникам науку Ісуса Христа. Словом Божим, палкими пристрасними проповідями навернув у християнство багатьох поган.

У місті Анкирі Святого сповідника Калиніка затримали й привели на суд до правителя Сакердона, жорстокого переслідувача християн. Правитель звелів Святому принести жертву ідолам, але Калинік безстрашно заявив, що не боїться мук, тортур, бо твердо вірує в Ісуса Христа, отримує від Нього силу у випробуваннях. Розлючений Скердон у відповідь наказав взути Калиніка в чоботи з гострими цвяхами у середині і батогами гнати мученика в місто Гангру на спалення.

Шлях був важким. Воїни, які супроводжували засудженого, знемогли від спраги. У розпачі вони почали благати Святого, щоб він випросив у свого Господа рятівну воду. Незлобливий Калинік, зглянувшись над своїми мучителями, з Божої Ласки розбив камінь, з якого заструменіло чудодійне джерело. Вкрай здивовані воїни пройнялися співчуттям до рятівника і навіть хотіли відпустити його на волю, але страх перед покаранням змусив їх повести мученика на страту. Той не мав жодної образи на воїнів.

У Гангрі — місті страти Калинік з радістю подякував Всевишньому, що коронував його мученицьким вінцем, і сам ступив у багаття, віддавши душу Господу. Тіло мученика, що залишилось неушкодженим, християни з почестями поховали. Біля гробу ставалися дива зцілення хворих.

Святого Калиніка християни східного обряду вшановують 11 серпня. Цього року Апостольством Молитви УГКЦ він визнаний покровителем серпня.

 

Підготував Тарас ЛЕХМАН.

(1 Проголосовало)

 

Люблю Зелені свята, Трійцю чи, як ще їх називають — П'ятидесятницю, бо відзначають на 50-тий та 51-ший дні після Великодня, і завжди у неділю та понеділок. За церковним календарем, це — Зіслання Святого Духа та Святої Животворної Трійці. Я з батьками неодмінно зустрічаю їх у с. Реклинець Сокальського району, у дідуся Миколи і бабусі Ярослави. Адже у селі — храмове свято. Старенька дерев'яна церква, побудована у 1842 році, освячена саме на честь Пресвятої Трійці. Тож відбуваються урочисті Богослужіння з водосвяттям, освяченням зілля тощо за участю багатьох священиків.

А яка зворушлива, магічна підготовка до самих свят. У лугах збираю з дідусем аїр (шавар), лепеху, якими озеленюємо подвір'я, долівку хати. Все довкола буяє зеленню. Вийдеш у луг — а там п'янить духмяний запах трав. “Трійця, - кажуть у народі, - дорога у літо”. До цього дня, як правило, ніхто трав не косить. Але не цього року, оскільки Зелені свята припали надто пізно — 19-20 червня. Тож сіно вже у стіжках.

Гіллям липи та дуба прикрашаємо з дідусем стіни хати, ворота, пліт, чіпляємо маленькі гілочки за ікони. Липа символізує багатство, достаток, радість і водночас райське життя, а дуб — здоров'я, міцність роду. Таким гіллям допомагаємо зазеленити хату нашої сусідки — бабусі Валентини. Та неодмінно пригостить смачними пиріжками.

У неділю вранці, ще до сходу сонця, моя бабуся Ярослава і мама збирають букети з квітів у садку, з польових та лугових трав. Усі трави (чебрець, м'ята, любисток та інші)

неодмінно мають бути лікарськими. Ці букети освячують у церкві і зберігають засушеними протягом року. Вони — своєрідний оберіг від усього злого, насамперед хвороб.

Та найурочистіші миті — це відвідування Богослужінь.

 

Маркіян ЛЕХМАН, школяр, слухач МАЛіЖу

(1 Проголосовало)

 

Святково вже скоро запахне лепехою в кожній родині,

Любистком та зеленню люди прикрасять двори,

Із храмів лунатимуть ніжні дзвінкі піснеспіви,

А мама спече, як завжди, запашні пироги.

 

І знову зберемось усі за столом, як в дитинстві,

А в серці обізветься трепетом радісна мить,

Бо спогади вишиті в пам'яті надто барвисті,

А Трійця в зеленім вбранні на порозі стоїть.

 

 

Людмила ТРУБНІКОВА.

 

 

 

(0 Голосов)

 

Якось потрапила мені до рук збірка статей, есе відомого українського письменника, філософа, дисидента Євгена Сверстюка (1928-2014 рр.) - “На землі, благословенній апостолом”, яка датується 1990-тим роком видання. Публіцистичні твори, вміщені у ній, були написані відразу після святкування 1000-ліття Хрещення Русі. Що цікаво: Євген Сверстюк — вірний УАПЦ, книга вийшла друком тоді в закордонному українському греко-католицькому видавництві “Свічадо” (Рим-Люблін), а її редактор — греко-католицький священик о. Іван Дацько. Це прояв того екуменізму, української єдності і взаємоповаги, до чого закликав у своєму Заповіті Патріарх Йосип Сліпий.

Окремі думки, щодо Російської Православної Церкви, висловлені Євгеном Сверстюком ще у 1988-1989 роках, актуальні і тепер. Негативні процеси в лоні РПЦ тільки поглибилися, вчинки (інколи антигуманні, антиморальні, нелюдські) окремих представників, якщо не більшості, російського духовенства стали неприхованими, зухвалими, відверто виразнішими, скажімо, благословляти загарбницьку війну проти України, що аж бере сумнів: чим можуть вони називатися духовними отцями?

Євген Сверстюк прозірливо, геніально спрогнозував розвиток подій. Дозволю собі кілька цитат без коментарів, бо і так все сказано.

Російська православна церква, здавалося б, організаційно об'єднана і матеріально забезпечена... Але це не вогнище віри і високого духу. В дозволених рамках вона не може розвиватись ні інтенсивно, ні екстенсивно. Вона живе старим реквізитом. Життя її не сміє виділятись так, щоб бути привабливим і помітним вогнищем у нинішньому світі. Досить того, що вона не може виконувати своєї елементарної місії — дати релігійне виховання дітям і молоді...”.

Треба було в день святкування тисячоліття на Володимирській гірці подивитися на обличчя священиків, яким випало раз на віку усім зібратись у Києві на свято, визнане державою і навіть висвітлене у пресі... Треба було подивитися на відправу просто неба у цій нефункціональній частині Києво-Печерської Лаври, яку “милостливо” повернули церкві”.

Особливим явищем стихії українського духовного життя є відоме з глибини віків тяжіння до своєї народної церкви. І в козацькі часи, і в наш час такі спонтанні форми богослужіння творяться в селах і містах України, бо мусить же знаходити свій вияв та національна сила, що таїться в тисячах і тисячах живих людей. Приписи руської православної церкви виконуються формально, бо священик і дякон, і церковний хор живуть у руслі української традиції і по-справжньому оживають тоді, коли розмовляють своєю мовою. Це готова основа Української автокефальної церкви. Вона корелює з загальним станом національної свідомості, прихованої на глибині. Ця церква заборонена ще від часу судилищ 1930 року, а природне прагнення народної душі до вислову в питомій мові натрапляє на силу державного апарату”.

Однак справа не лише в мові — мова є голосом нації — індивідуальності, якій Провидіння дало землю під небом, характер і свобіну волю творити своє життя, а не ламати чуже життя. Гіркий урок на всі віки мала б винести зі свого політичного краху російська православна церква. Вона довгі віки була, здавалося б, і сіячем Слова Божого, і одночасно політично заангажованим співучасником злочинів Російської імперії, її грубих завоювань, стандартизації і приглушення всіляких джерел народного життя”.

Великим впливом в народі, особливо на Заході України, здавен користувалася Українська католицька церква. Вона дала багато відомих діячів культури і оборонців народних прав”.

Бережімо своє!

 

Тарас ЛЕХМАН, журналіст