Церкви міста

Так вже традиційно склалося, що основою духовності українського суспільства є, передусім, Церква. Безперечно, не виняток цьому Червоноградмісто доволі поліконфесійне та полі етнічне. Є у нас православні, греко-католицькі, римо-католицькі храми, протестантські церкви… Така тенденція спостерігається ледь не з часів заснування КристинополяЧервонограда. Нас цікавить кожна церква, життя і діяльність кожної громади, зокрема у сфері пропаганди суспільної духовності, загальнолюдських цінностей, толерантності, виховання дітей, популяризації української культури, сакрального мистецтва… Про це – у рубриці «Церкви міста».

(0 Голосов)

 

історії чудотворної ікони)

Мабуть усі християни бачили образ Матері Божої Неустанної Помочі й молилися біля нього, однак далеко не всі здогадуються, що це саме ця ікона. На золотому тлі зображена ніжна постать Пречистої в темно-синьому вбранні з Дитятком Божим на руках. Воно поклало свої рученятка у праву руку Богородиці. Над Ними по обох боках — Архангели... Пригадали!?. Так, вони зображені з тим знаряддям, яким згодом палачі завдаватимуть Ісусові Христові страшних мук. Такий образ є ледь не в кожній церкві, капличці (чи то православна, чи то греко-католицька, навіть у римо-католицьких костелах), ледь не в кожному християнському домі. В Україні він дуже поширений. Доволі цікава історія святині...

Була колись на Близькому Сході в місті Антіохії дуже стародавня ікона Божої Матері. Такий же давній, з незапам'ятних часів (хоча можемо датувати першою половиною I століття) переказ, який оповідав, що намалював її Святий апостол і євангелист Лука, докладно відтворивши риси Божої Матері, бо малював ікону саме з Пресвятої.

У першій половині V століття візантійська цариця Пульхерія перенесла цю ікону до Царгороду і зумисне для неї збудувала храм, який назвала — Одигитрія (Провідниця). Так само стали називати й ікону. Тут вона набула великого вшанування, так званої “намоленості” (адже багато люду молилося біля неї), а слава про Одигитрію поширилася на весь християнський Схід. Майстри-художники стали робити з ікони копії. Деякі з них потрапили в Київську Русь, навіть ще до прийняття християнства. Приміром, збереглася смоленська копія Одигитрії - “Страстная”.

У 1453 році турки завоювали Царгород і разом з іншими християнськими святинями спалили ікону Одигитрії. Але збереглися її численні копії. Одна з них дивним чином потрапила на острів Крит і прославилася чудами, передусім, через молитву до неї зцілювалися хворі.

У 1496 році з Одигитрією сталася неймовірна пригода чи, радше сказати, розпочався “ланцюжок пригод”. Один прибулий на Крит купець вирішив викрасти ікону-копію і вигідно продати у далеких від острова краях. Та Боже Провидіння використало цього грабіжника для користі справи й порятунку образу. Ікона все одно могла б потрапити до рук турків, а ті неодмінно б спалили її, як й інші святині християн.

Коли грабіжник плив у морі з образом до берегів Італії, раптом зірвався шторм, хвилі ледь не розтрощили корабель, деяких пасажирів “змили” за борт судна. І тільки завдяки Пречистій Діві Марії купцеві вдалося врятуватися. Через рік купець-злодій вирішив вигідно продати Одигитрію в Римі. Та не судилося! Важко занедужав і, помираючи у домі свого приятеля, у всьому зізнався. Просив віддати ікону до церкви для загального користування. Сам же, перебуваючи на смертному одрі, у молитвах до Богородиці посив прощення за скоєне.

Приятель пообіцяв це зробити. Однак, слухаючи намови своєї дружини, ласої до багатства, яка все добре чула, не дотримав обітниці, взяв гріх на душу. Не допомогло й те, що Пречиста Діва Марія не раз являлася йому уві сні й нагадувала про обітницю, дану приятелеві, попереджала: “Якщо ти не віддасиш ікону до церкви, то невдовзі помреш у старшних муках”. Так і сталося! Але й це не зломило настирливого й жадібного характеру дружини, тепер вже вдовиці. Вона й далі шукала покупців. Тоді Мати Божа явилася її донечці і промовила: “Скажи своїй неньці, що Мати Божа Неустанної Помочі велить віддати образ до церкви, грошей не брати, інакше всі помрете наглою смертю”. Лишень коли дівчина розповіла про своє видіння матері, та неабияк злякалася, схаменулася, розкаялася за свої меркантильні помисли, жадобу і вчинила за велінням Богородиці. Це сталося 27 березня 1499 року. А ікону так і назвали — Мати Божа Неустанної Помочі.

Майже триста років вона зберігалася у церкві Святого Матея у Римі. Але після революції 1743 року ікона раптом зникла. Виявляється, її надійно сховали під вівтарем однієї каплиці, і то так надійно, що й забули де... Віднайшли аж через 70 років. Тоді Святіший Отець Папа Римський Пій IX віддав Одигитрію під опіку отців-редемптористів.

 

Тарас ЛЕХМАН, журналіст

(1 Проголосовало)

 

(Дещо з історії Архибратства)

У лоні УГКЦ активно діє Архибратство Божої Матері Неустанної Помочі. Його осередки функціонують ледь не при кожному храмі. Коли ж воно виникло і яка мета діяльності?..

22 грудня 1927 року у церкві отців-редемптористів у Станіславі (тепер — Івано-Франківськ) було засноване Братство на честь Богородиці, головною метою якого стало поширення побожності до Пресвятої Богородиці “під солодким і повним змісту іменем Матері Божої Неустанної Помочі”. День заснування обрали не випадково — якраз у велике церковне свято Непорочного Зачаття Праведною Анною Пресвятої Діви Марії.

За основу статуту нового Братства взяли статути Архибратства Матері Божої Неустанної Помочі та Святого Альфонса, головний осередок якого тоді знаходився у Римі при церкві Святого Альфонса. Там же зберігалася чудотворна ікона Матері Божої Неустанної Помочі.

Створюючи нове Братство, його ініціатори мали намір зарадити особливим потребам вірних греко-католицького обряду на тих теренах, що перебували під владою Польщі, а саме — у сподіванні згуртувати багато мирян, у першу чергу тих, що брали участь у Святих Місіях, проведених отцями-редемптористами Чину Найсолодшого Ізбавителя, аби за Неустанною Поміччю Божої Матері вели більше досконале духовне життя через часте приймання Святих Тайн.

Церковними документами і безпосереднім благословенням новостворене Братство отримало дозвіл на діяльність від Митрополита УГКЦ Андрея Шептицького і єпископа Перемиського Йосафата Коциловського. Невдовзі Братство поширило свою діяльність по всьому краї, а наприкінці 1929 року налічувало 15 тисяч (!) членів, як в самому Станіславі, так і в різних парафіях (навіть найвіддаленіших від великих міст, містечок) усіх трьох галицьких єпархій.

Тоді на прохання провідника Братства Преосвященного Григорія Хомишина внесли подання до Апостольської столиці, щоби Братству надали статус Архибратства. Після ретельного вивчення документів (цим особисто займався державний секретар Ватикану Кардинал Петро Пачеллі) відповідь з Риму не забарилася. Святіший Отець Папа Римський Пій XI надав такий статус своїм декретом від 12 вересня 1932 року.

 

Після ліквідації УГКЦ 1946 року (правильніше — заборони її діяльності, бо радянська влада і її каральні органи саму Церкву так і не зуміли ліквідувати) члени й духовні наставники Братства (тоді вже - Архибратства) Божої Матері Неустанної Помочі, як і сама Українська Греко-Католицька Церква, змушені були перейти в підпілля. Сповна, відкрито заявили про свою діяльність лише на зорі незалежності України.

(0 Голосов)

 

Якщо запитати: “Хто є творцем церковного гімну “Боже великий, єдиний, нам Україну храни...” ?”, то, впевнені, більшість опитаних таки назвуть ім'я композитора Миколи Лисенка, а ось про автора вірша Олександра Кониського мало хто згадає. Хоча його творчість тепер вивчають у школах...

Газета “ВІДРОДЖЕННЯ” (м. Жовква, 1 вересня 2016 р.) надрукувала допис Зоряни МИКИТЮК “ВЕЛИЧ ОСОБИСТОСТІ”, присвячений 180-річчю від дня народження співавтора українського церковного гімну - Олександра Кониського. Він вартує ПОШИРЕННЯ:

Олександр Якович Кониський (18 серпня 1836 — 12 грудня 1900) — один із видатних діячів на ниві українського письменства та громадської діяльності другої половини XIX століття, автор духовного гімну “Боже великий, єдиний”. Упродовж сорокарічної інтенсивної літературної, наукової, громадської праці сповідував і невтомно працював на ідею національного відродження українського народу.

Різносторонність праці О. Кониського вражає — це і поезія, і проза (від оповідань — до роману), і критика, і біографія Кобзаря, що й нині не втратила свого значення, і публіцистика, і праці з суспільних наук.

За широтою діяльності з О. Кониським можуть зрівнятися хіба що П. Куліш, Б. Грінченко та І. Франко (порівняння з останнім буде найдоречнішим, беручи до уваги і суспільствознавчі праці).

Однією з головних праць О. Кониського була повна біографія Т. Шевченка. Цій праці О. Кониський присвятив останні десять років свого життя. Він провів величезну роботу зі збирання необхідного матеріалу, відтак відвідав Звенигородщину, інші Шевченківські місця на Україні, зустрічався з багатьма людьми, що знали Шевченка, роздобув чимало рукописів поета, його листи, спогади про нього, урядові документи тощо.

Тогочасна українська критика прихильно зустріла книжку О. Кониського про Шевченка. Віддав належне біографії й І. Франко, назвавши її “найдокладнішою з усіх, які досі були присвячені життю великого українського Кобзаря”.

Створення духовного гімну “Молитва за Україну” (Боже великий, єдиний, нам Україну храни...), покладеного на музику Миколою Лисенком, також припадає на період його плідної праці над дослідженням життя та творчості Т. Шевченка. Гімн ніби став тим нектаром любові до України, який Олександр Кониський зібрав із квітів, що ростуть у саду творчості Великого Кобзаря.

 

Олександр Якович Кониський залишив велику спадщину, яка і сьогодні працює на Україну, її розквіт і незалежність.

(1 Проголосовало)

 

Напередодні нового навчального року, 29-30 серпня (о 10.00) у греко-католицькій церкві Священомученика Йосафата м. Червонограда відправлятимуть Служби Божі для школярів і студентів. Вони також зможуть приступити до сповіді та Святого Причастя, отримати благословення священиків на успішне навчання. Але щоб успішно навчатися, слід ще й ретельно трудитися. Без молитви і праці нічого не дається.

(1 Проголосовало)

 

(Штрихи до біографії Митрополита Василя Липківського)

Серед визначних діячів Української Автокефальної Православної Церкви в часи її діяльності в 1921-1930 роках чи не найпомітнішою постаттю є Митрополит Василь Костянтинович Липківський. І не тільки з огляду на свою високу духовну посаду — первоієрарха УАПЦ. “То був енергійний організатор, талановитий письменник і публіцист, видатний богослов і проповідник” (Леонід Пилявець) та, насамперед, Український Патріот-Душпастир. Апостолом українського релігійно-національного відродження назвав Василя Липківського академік Агатангел Кримський. Він є знаковою постаттю і для українських греко-католиків, як і Митрополит Андрей Шептицький для українських православних християн. Вони близькі по духу, бо обоє йшли тернистим стежками задля добра і спасіння свого народу.

Майбутній Митрополит народився 20 березня 1864 року на Черкащині в сім'ї священика. Навчався в Уманській бурсі, Київській духовні семінарії та Київській духовній академії, після закінчення якої у 1889 році захистив дисертацію на тему “Боротьба Маккавеїв з сирійськими царями — її причини, хід і значення в історії іудеїв” і отримав ступінь кандидата богослів'я. Далі працював законовчителем у Черкаській прогімназії, а 20 жовтня 1891 року його висвятили на священика. Через рік призначили настоятелем Липовецького собору й одночасно інспектором церковних шкіл Липовецького повіту.

У 1903 році Василю Липківському було надано сан протоієрея і призначено директором Київської церковно-вчительської школи. Серед педагогів, яких він запросив до роботи у цьому навчальному закладі, були композитор Кирило Стеценко та поет Олексій Коваленко. Повсюди у школі витав український дух.

Під час революції 1905-1907 років Василь Липківський брав активну участь у культурно-релігійному русі в Україні. Він обирався головою з'їзду духовенства Київщини, який ухвалив рішення запровадити українську мову в церковних богослужіннях, викладання в духовних школах перевести виключно на українську мову, також прийняв рішення про участь мирян в церковних з'їздах. Там навіть уперше прозвучала ідея церковної автокефалії. Адже ставилось питання про відновлення в Українській Православній Церкві того стану і відновлення того статусу, в якому вона перебувала до приєднання до Московського Патріархату у 1686 році, за що невдовзі Василя Липківського усунули з високих церковних посад і призначили священиком у невеличку парафію на Солом'янці у Києві. Понесли покарання й інші представники національно налаштованого духовенства.

Після лютневої революції 1917 року він активно включається в церковно-визвольний рух, який на той час набуває масового поширення в Україні. Під головуванням Василя Липківського проходив Київський єпархіальний з'їзд, який прийняв рішення про скликання Собору і заклав основи створення Всеукраїнської Православної Церковної Ради (ВПЦР).

Після невдалої спроби проголосити автокефалію Православної Церкви в Україні на Всеукраїнському Церковному Соборі 1918 року, Василь Липківський продовжує невтомну боротьбу за українізацію церкви, організовує в Києві українські парафії, перекладає українською мовою церковні богослужби. Щодо проголошення автокефалії, то не всі присутні на Соборі були готові до такого кардинального рішення. Було й те духовенство, яке вболівало виключно за власні інтереси, навіть доволі меркантильні.