У 1953 році рішенням Кнесету (парламенту) Ізраїлю був заснований Яд Вашем - офіційний меморіальний комплекс в Єрусалимі,присвячений жертвам Голокосту. Одне з положень ухвали - вшанування «Праведників народів світу». Такими визнавалися люди різних національностей, які, ризикуючи своїм життям, рятували євреїв від знищення у роки Другої світової війни. До цієї когорти належить о. Даниїл (Дмитро) Тимчина.

Він народився 25 жовтня 1900 року у с. Вербиця Рава-Руського повіту. Був ієромонахом УГКЦ, опікуном новиків і префектом сиротинця Унівської лаври Студійського уставу. Уклав книгу записів народних переказів до історії Унівської лаври, публікував статті у журналі «Ясна Путь».

Під час німецької окупації з благословення Митрополита Андрея Шептицького переховував у сиротинці під новими прізвищами трьох єврейських хлопчиків: Леона Хамайдеса (Левко Хамінський), Даніеля Ротфальда (Данило Червінський) та Одета Амаранта (Дорко Боровецький). У своїх пізніших свідченнях, інтерв'ю і спогадах врятовані згадують про о. Даниїла як про добру людину, яка водночас уміла тримати строгу дисципліну.

У 1947 році о. Даниїл Тимчина був засуджений на 10 років виправно-трудових робіт. Йому інкримінували антирадянську діяльність. Після відбуття терміну ув'язнення, у 1957 році приїхав до Рави-Руської і поселився у своєї племінниці Ольги Галас. Потайки відправляв Богослужіння, сповідав мирян, давав шлюби, хрестив дітей... Зберігав частки мощей Святого Йосафата. Невідомо, як вони до нього потрапили, але тепер зберігаються у храмі Святого Юра у Львові. Для «прикриття» працював сторожем.

Помер о. Даниїл (Дмитро) Тимчина 8 липня 1972 року. Похований у Раві-Руській.

Як праведник світу нагороджений посмертно у 2009 році.

(Привітання)

Зоря сія над рідним краєм,

Веселую новину знаєм:

Вже Спаситель народився,

На світ людський появився.

Йдуть колядники вітати,

Щастя й радості бажати.

Новий рік ми зустрічаєм,

Та й Старий не забуваєм.

Привітаймо Дитя Боже,

Жиймо в злагоді, як гоже!

Маркіян ЛЕХМАН.

Студент факультету медіакомунікацій та підприємництва Української академії друкарства.

м. Львів

Українська Православна Церква - Московського Патріархату (вважайте - філія Російської Православної Церкви в Україні, тому така штучна прихована назва) не лише служить в нашій державі російським інтересам, але й провокує антиукраїнські настрої. Отож надання томосу власне Українській Православній Церкві, яка безпосередньо буде підкорятися Вселенському Патріарху, а не Москві, для неї - доволі болюче питання.

Особливо це відчутно у Києві та Наддніпрянщині загалом. Бачачи антиукраїнську сутність Московського Патріархату, ті, які не є практикуючими християнами, стало критично ставитися до всього християнства взагалі. Звучать пропозиції посилити контроль держави над церквою та церковним життям. У випадку Московського Патріархату таке посилення було б виправдане з точки зору захисту національної безпеки України, але, звісно, не торкатися інтересів УПЦ-МП. Загалом же воно не відповідає здоровій моделі співіснування Церкви і Держави. Щоправда, були випадки, коли держава змушена була втрутитися у життя релігійної спільноти, яка, скажімо, пропагує суїцид (самогубство). Приклад - біле братство в Україні.

Окрім антиукраїнської діяльності керівництво РПЦ та її священики набули непривабливого іміджу з огляду на їхні моральні якості. Скандали з розпустою, пияцтвом та зажерливістю священиків, ченців, вищого духовенства РПЦ (чи того ж УПЦ-МП) підривають довіру до церкви як такої. Нарешті, ситуацією в Московському Патріархаті хочуть скористатися відверті вороги християнства.

Для нас, українців, є очевидною потреба в протистоянні українським настроям в лоні московського православ'я, яке є відверто політизоване імперськими ідеями, потрібно протистояти тим, хто хоче перетворити боротьбу проти московського церковного впливу на боротьбу проти християнства. Бо це не так! Погодьтесь, в Україні здавна співіснують різні церкви, різні конфесії, релігії, віросповідання. Однак пам'ятаймо, що ми - українці!

Попри апологетику російської пропаганди, Московський Патріархат залишається неканонічним. Як це сталося?..

У 1448 році в Москві було обрано власного митрополита, який відтоді мав титул «митрополит московський і всієї Русі». Оскільки таке обрання суперечила всім канонам і церковним правилам, то Вселенський Патріарх не затвердив московського митрополита і понад 100 років московська церква ніким не визнавалася (була неканонічною). В Україні у той час функціонувала законна Київська митрополія, заснована ще Володимиром Хрестителем у 988 році.

У 1589 році під час візиту Константинопольського Патріарха до Москви, московський цар Борис Годунов почав вимагати визнати московську церкву та надати їй статус патріархату. Коли патріарх відмовився, його ув'язнили і протягом року протримали у полоні. Зрештою, після ув'язнення та погроз Патріарх пішов на поступки і визнав московський патріархат. Таким злочинним шляхом ця церква отримала визнання.

Наступним важливим кроком було отримання московським патріархатом контролю над Київською митрополією (від якої він раніше відколовся). Після трагічних подій XVII століття - боротьба Козацької України за національне визволення, а згодом Руїни, Москві вдалося захопити Лівобережну Україну. Прагнучи тут закріпитися, московити взяли під контроль і Українську Церкву. У той час Константинопольський Патріарх часто ставав інструментом політики турецьких султанів. Московити дали хабар турецькому візиру, і той змусив Патріарха зректися Київської митрополії на користь Москви. Це сталося 1686 року.

Не повторюймо помилок минулого!