Історія міста

ІСТОРІЯ МІСТА. 1692 року на берегах річки Західний Буг постало містечко Кристинопіль. Його заклав польський магнат Фелікс Потоцький. У 1951 році Кристинопіль перейменували на Червоноград, а його землі увійшли до складу УРСР. Відтоді місто почало перетворюватися на індустріальний центр (передусім – вуглевидобувний) Львівської області. Минуле Кристинополя збереглося у спорудах Палацу Потоцьких, костелу Святого Духа (тепер – Собор Святого Володимира Великого, УПЦ-КП), комплексу монастиря Святого Юра, який належить отцям-василіянам,  а ще в людській пам’яті, бо і тепер поряд з назвою Кристинопіль зберігаються назви інших, колись прилеглих до нього населених пунктів, які місто поступово «захоплювало», - Клюсів, Новий Двір. Вони вже давно зникли з географічних карт.

Протягом трьох століть Кристинопіль – Червоноград пережив війни та пожежі, епідемії, поневолення та репресії… Однак працьовиті люди дали йому друге дихання.

Червоноград розташований у північній частині Львівської області, на відстані 80 км від обласного центру (м. Львів) та 70 км до кордону з Польщею; займає територію площею 21 кв. км., у ньому проживає 80 тисяч осіб.

Сьогоднішній день Червонограда завтра стане історією… А скільки її сторінок, раніше написаних, ще не прочитано дослідниками, скільки приховано у глибинах століть… Детальніше – у рубриці «Історія міста».

(0 Голосов)

 

 

Мистецьким явищем на теренах Прибужжя ще у 1961 році став самодіяльний колектив на тоді Палацу культури м. Червонограда (тепер — Народний дім). Упродовж багатьох десятиліть (очолив театральну трупу у 1966 році) незмінним творчим керівником театру був Дмитро Винничок, непересічна особистість, патріот, людина активної життєвої позиції. Він своїм внеском у театральне та мистецьке життя краю загалом надав внутрішнього імпульсу до започаткування та розвитку національно-патріотичного відродження краю. Дух вольности і прагнення змін відчувались у кожній таетральній постановці як класики так і сучасних творів. Самодіяльному театральному колективу у 1968 році присвоєно звання — народний, а в 1971-му — ім'я Лесі Українки.

Активною участю у громадсько-політичних заходах театр відзначався впродовж всієї історії свого становлення, наближаючи незалежність України — визначну подію, якої прагли своєю самовідданою творчою діяльністю, і яка пронизувала кожну театральну постановку. У театрі режисера Дмитра Винничка зростали громадянами і патріотами творчо обдаровані, багаті внутрішнім духовним світом самодіяльні актори, котрі згодом поповнили кращі театральні колективи країни: академічний оперний театр ім. Тараса Шевченка — А. Кожуховський, Київський молодіжний театр — О. Заболотний, Львівський театр ім. Марії Заньковецької — Л. Никончук, Львівський молодіжний — Р. Скоровський, Львівський ляльковий — В. Курилко, Донецький — О. Тістечок, Сімферопольський — К. Лисяк, Чернівецький — Г. Волинець, Київська телевізійна студія — Ю.  Шпачинська.

Червоноградський народний театр ім. Лесі Українки добре відомий на театральній мапі України. Кращі традиції колективу перейняла і розвиває режисер сучасного бачення і креативного втілення Алла Мельник. Під її керівництвом колектив постійно творчо розвивається, шліфуючи театральну майстерність. Серед акторів у діючому складі залишився Іван Бахмачук. Він впродовж багатьох років працював пліч-о-пліч із Дмитром Винничком, власне завдяки йому відбулось театральне життя гірника за професією, а за покликанням — Актора. Його спогади якнайкраще ілюструють і мистецьку постать Дмитра Винничка як режисера, і діяльність очолюваного ним театрального колективу, і внесок цього мистецького осередку у національно-патріотичний розмай краю, відродження кращих традицій українства.

- Маю 38 ролей, допоки я є в театрі, - розповідає Іван Бахмачук, - і з них сім головних, зокрема Назар Стодоля в однойменній виставі, Вакула в “Ніч перед Різдвом”. Свою першу роль зіграв 20 листопада 1977 року: Андрій в “Синіх росах”.

У театр прийшов відразу після закінчення школи. Думка спробувати себе на театральній ниві зріла давно, однак постановив зробити це після здобуття освіти, на тоді — десятирічка. Так і вчинив. Той день, 3 вересня 1977 року, пам'ятаю дотепер: несміло підійшов до дверей, за якими проходили репетиції театру. Вочевидь була одна з них. Якось лячно було наважитись зайти. Навіть подумав відступити. Але почув голос, причинив двері — і переді мною Дмитро Павлович Винничок. Мені запропонували зачитати текст з вистави, вислухали.

- Добре, може бути, можеш приходити до нас, - ці слова режисера стали перепусткою для мене в театральний колектив.

І я був дуже втішений, що отак відразу допомогли приступити до втілення моєї заповітної мрії. У подальшому щоразу більше відчував і переконувався, як Дмитро Павлович майстерно втілював постановки, розробляв режисуру, визначав ролі... Сам демонстрував, як має виглядати той чи інший образ. У цьому сприяло його художнє обдарування, розуміння внутрішнього світу героїв та вистави. Дмитро Павлович малював, і робив це професійно, вправно: декорації до вистав виходили виразними і промовистими. То була ще одна грань його мистецького обдарування, і мав він загалом цільне відчуття драматичного твору.  Вважаю це особливим даром: перейматись ще й художнім фоном, увиразнити виставу перед глядачем. Покроково Дмитро Павлович із самодіяльними акторами творив виставу - від першого читання у класі до генеральної репетиції перед прем'єрою. Як режисер, приділяв ретельну увагу відпрацюванню сценічного матеріалу, до кожної мізансцени.

Імпонував нам, як патріотам краю, і вибір вистав. У радянські часи Дмитро Винничок мав сміливість обрати до постановки, скажу так - твори українського напрямку, зокрема «Алмазне жорно» Івана Кочерги. Це - золотий фонд нашого театру. Зі сцени у виконанні червоноградських аматорів вже тоді звучали національно-патріотичні мотиви, боротьба за волю, незалежність. «За дев'ятим порогом» - козацька вистава, котра показувала боротьбу за державність. На початку 90-х років Дмитро Павлович буквально кинувся у сподвижницьку роботу.Театр став осередком, де Народний Рух зароджувався, де утверджувалась у сценічному мовленні і гордо звучала українська мова. Пам'ятаю, яки ми шили костюми січових стрільців, як Дмитро Винничок сам одягав артистів у козацьке вбрання. Я працював ковалем на другій «Великомостівській» шахті і мав можливість виготовляти декоративну зброю, зокрема козацькі шаблі. З якою гордістю у цих костюмах ми їздили у Сокаль, Нововолинськ, Володимир-Волинський, піднімаючи синьо-жовті прапори.

Потужною стала участь Червоноградського драмтеатру в громадсько-політичних заходах: у 1989 році - День Злуки у Львові, у 1990-му відбулися поїздки в Нікополь, Капулівку, на Микитинську Січ і Запоріжжя - на 500-річчя Козацтва. Актори театру відкривали музей козацької слави у Берестечку у 1989 р. Із успіхом йшла вистава О. Коломійця «Запорізька Січ».

Щедрою на гастролі була й географія поїздок, починаючи відтоді, як театральний колектив очолив Дмитро Винничок: Волинська, Рівненська, Тернопільська, Івано-Франківська, Дніпропетровська, Закарпатська, Кіровоградська області. У селах і містах тамтешні мешканці могли почути, пізнати і збагнути українське театральне слово у виставах обдарованих червоноградців. Репертуар доволі багатий - «Алмазне жорно», «Олекса Довбуш», «Степовий гість», «Безталанна», «Запорізька Січ»... Яскравими подіями запам'ятались вистави, що їх показували у 1989 році на Покрову під час обрання гетьмана Українського козацтва, і цього ж року в Жовтих Водах. А ще, як несли Хрещатиком національний прапор і піднімали його над міськрадою в Києві.

* * *

Іван Бахманчук підсумував, що театр займає у його життя визначне місце. Він дякує Богу, що зміг тут зреалізувати своє покликання, що мав знайомство із багатьма талановитими непересічними особистостями, що гартував характер і хист у такому театральному колективі.

Кожен, хто багато років віддав Червоноградському народному драмтеатру ім. Лесі Українки, також вважає його вагомою часткою свого життя, невід'ємною від національно-патріотичного відродження, дякує долі, що мав змогу долучитись до цього через театральне мистецтво. Це ціла плеяда творчих особистостей, зокрема С.Склянчук, В.Гладкий, М.Левкун, О.Кудлайчук, І.Подолець, В.Іваш, І.Коваль, В.Березюк, П.Остап'юк, М.Дию, І.Пушинська, К.Семів, А.Березюк, Ю.Шпачинська.

Українська мова - жива, українська класика - вічна, Україна буде сильною і незалежною! Вони доводили це творчою, натхненною працею під керівництвом світлої пам'яті Дмитра Винничка, справжнього патріота, котрий боронив рідну землю у лавах УПА, творчою режисерською роботою наближав незалежність України.

Світлана РАТУШНЯК, журналіст

 

P.S. Колегія Червоноградської міської ради ухвалила проект рішення про присвоєння (посмертно) звання Почесний громадянин Червонограда Дмитрові Винничку.

 

(1 Проголосовало)





 

1981 року, в час проведення урочистостей з нагоди 30-літтнього ювілею Червонограда, радо відчинила свої двері для гостей і мешканців міста Червоноградська філія Національного музею у Львові, згодом - ім. Андрея Шептицького (нині - ХМ «Сокальщина). Експозиція музею, що розгорнулася в приміщенні монастиря отців-василіян, репрезентувала близько 200 творів малярства, скульптури, графіки корифеїв Західноукраїнського мистецтва. Реекспозиція музею, яка відбулася 1991 року, сприяла якнайповнішому відтворенню історії краю крізь призму його традицій, звичаїв та народного мистецтва. Протягом 35 років працівники музею здійснювали науково-пошукові експедиції селами Сокальщини. Близько 1000 експонатів, привезених з експедицій та подарованих чисельними шанувальниками музею, поповнили збірку творами народного мистецтва, предметами побуту.

Пропонована увазі глядача новостворена експозиція «Народне мистецтво Сокальщини кінця ХIX поч. ХХ століть» представляє, насамперед, висліди оригінальної та своєрідної творчості народних майстрів Прибузького краю. Десятки виставок, розгорнутих в залах музею, отримали резонанс на сторінках періодичної преси та зацікавлення мешканців міста.

Багатство фондових збірок Червоноградської філії Національного музею у Львові та твори сучасних художників й народних майстрів представлені численними проектами. Вернісаж, державні та духовні свята, ювілейні дати значних постатей української культури – усе це стало приводом для створення при музеї «Клубу творчої інтелігенції» (КТІ) «Вулик» у 1994 році. Майже 50 членів Клубу намагалися зреалізувати, насамперед свої творчі задуми, прагнення до спілкування з іншими людьми. КТІ став генератором проведення цікавих вечорів, зустрічей з відомими творчими особистостями.

Усі виставки, які тут експонувалися, по-своєму цікаві, розмаїті і цінні. Серед них - «Скарби українського малярства кінця XIX поч. ХХ століття”, 43 оригінальні твори майстрів пензля, вихованців Академій мистецтв Кракова, Відня, Мюнхена, - Копистинського, Устияновича, Труша, Новаківського, які по студіях започатковували школу реалістичного мистецтва в Україні.

З нагоди 400-ліття з дня смерті Івана Федорова червоноградці знайомилися з оригінальними виданнями – «Острозькою біблією», «Апостолом», «Букварем», а з нагоди дня народження Т. Шевченка були представлені прижиттєві видання його творів. Чотири фотовиставки лауреатв Шевченківської премії, редактора українського фотомистецького журналу «Світло і тінь» Василя Пилип’юка, з якими фотомитець об’їздив чи не увесь світ, були представлені в музеї. Мешканці міста мали чудову нагоду оглянути твори Фотія Красицького – внучатого небожа Тараса Григоровича Шевченка. На виставці було представлене знамените полотно художника «Гість з Запоріжжя».

До 100-річчя Згромадження сестер-служебниць Непорочної Діви Марії було відкрито унікальну виставку, присвячену беатифікації співзасновниці жіночого монастиря Йосафати Гордашевської і с. Тарсикії Мацьків. Виставка експонувалася у час відвідин України Папою Іваном Павлом II.



Найкращі згадки про наш Прибузький край розлетілися по всіх усюдах, де ревно працюють сестри служебниці, - в Бразилію, Аргентину, Австралію, Америку та Європу.

Серед експонатів – давні світлини, які зберегли нам пам’ять про перший дім сестер – він був знищений війною, часом і людьми.

До високопрофесійних виставок , які мали щастя оглянути червоноградці в залах музею належать: «Ангели Львова» Роксолани Прийми-Таміоли; «Моя сестра» Ольга Олени Кульчицької; писанки сестер-служебниць з Онтаріо (Канада); «Вікно в Швейцарію»; «Голгофа України»; «Україна в серці» Володимира Липового; виставка японської та китайської мініатюри; виставка писанок Тараса Городецького; чорна кераміка Андрія та Лідії Уляницьких; виставка галицьких ікон XVII-XIX ст.; виставка живопису, ляльок, гобеленів Іванни Нижник-Винників; нашийні прикраси Любарта та живопис Омеляна Ліщинських; Кристинопільська Богородиця у копіях митців; «Барви України» - виставка унікальних народних строїв зі всіх регіонів України (з фондів Національного музею у Львові); виставка робіт яскравого, талановитого, багатогранного художника кінця XIX – поч. ХХ ст.ст. Модеста Сосенка; виставка малярства Гната Хоткевича та виставка Теодора Вацика, імя якого тривалий час було незаслужено забуте.

Непересічною мистецькою подією в житті Червонограда стало відкриття 7-го Міжнародного Салону художньої фотографії «З любовю до Жінки -2012». На виставці було представлено 55 найкращих фотомистецьких творів українських та зарубіжних фотографів. Мистецьку акцію недільного дня скрасив камерний оркестр викладачів Червоноградської школи мистецтв. Вони дарували безсмертні твори Баха, Генделя, Бетховена, Шопена.

На базі музею проводяться семінари, основні з них: «Розвиток художніх здібностей у дітей дошкільного віку засобами мистецтва», «Інноваційні технології»; «Географи-краєзнавці»; «Український народний одяг»; «Вишиванка – окраса українського народу»; «Інтерпритація трипільської орнаментики в сучасній українській вишивці»; «Давнє-сучасне».

Лекційна діяльність музею – одна з надзвичайно важливих напрямків популяризаційної роботи. Теми лекцій співзвучні з профілем музею: “Народне мистецтво Сокальщини кінця XIX поч. ХХ ст.»; «Український рушник та його історія»; «Василь Шостопалець – сокальський гончар»; «Світ у писанках Тараса Городецького»; «Сокальська писанка»; «Шлюбний одяг»; «Нашийні прикраси»; «Українська хустка»; «Історія міст і сіл Сокальщини»; «Андрей Шептицький - сподвижник і меценат»...

Послухавши цикл лекцій, школярі, студенти службовці приходять в музей уже готовими до сприйняття виробів народних майстрів і творів образотворчого мистецтва, представлених в експозиціях музею. У 1993 році наш музей спільно з міською радою започаткували в місті Червонограді фестиваль-конкурс «Великодні візерунки».

Одним з цікавих напрямків роботи є зустрічі в музеї з цікавими особистостями. Працівники музею та його шанувальники добре пам’ятають зустріч з відомою українською письменницею, кандидатом історичних наук, громадським діячем, яскравою і самобутньою Раїсою Іванченко. Її історичними романами «Зрада, або Як стати володарем», «Гнів Перуна», «Золоті стремана» зачитуються і старші, і молоді, а її стислий нарис «Україна від Кия до Кравчука» розрахований на найширші читацькі кола. Особливою популярністю користується її книга статей, нарисів, роздумів «Я повертаю Україні те, що в неї вкрадено».

Червоноградська філія Національного музею у Львові ім. А. Шептицького – наукова, культурно-просвітницька установа, яка за 35 років свого функціонування стала потужним мистецьким центром міста.

Тамара ЗАХАРКО.

 

Завідуюча Червоноградською філією Національного музею у Львові ім. Андрея Шептицького (нині – ХМ «Сокальщина»)

(1 Проголосовало)

 

(Ліндельська культура і культура лійчастого посуду Побужжя: за матеріалами джерел археологічних досліджень)

Археологічні розкопки, проведені у 60-х роках і в 1988-1993 роках вченими та студентами Львівського національного університету ім. Івана Франка (керівник археологічних експедицій — професор М.А. Пелещишин; тут, звісно, йдеться про покоління студентів і вчених-археологів) на східній околиці міста Червонограда і біля сусіднього з ним села Добрячин на високому лівому березі та в заплаві Західного Бугу показали, що у нашому краї існували, починаючи з кінця IV тисячоліття до н.е., кілька поселень. Ця дата співпадає з існуванням в Україні  культури Трипілля. Друга хвиля інтенсивного заселення берегів Західного Бугу між Солокією та Ратою припадає на другу половину I тисячоліття до н.е.

Західне Побужжя у далекому минулому мало вдвічі сухіший клімат, ніж тепер. Першого разу він охоплював майже все III тисячоліття до н.е., вдруге — другу половину I тисячоліття до н.е. Це давало можливість людям оселятися в широких річкових заплавах, будувати житла. Розкопки на західній околиці Кристинополя-Червонограда на території майбутнього мікрорайону “Долинний” підтвердили цю закономірність.

Культурні рештки залягають на глибині 0,5-0,2 м “від сучасної поверхні” (дослідження датовані 1993 роком). Найбільша їх кількість знаходилась в розкопі біля замку Потоцьких. Тут виявлено залишки двох різночасових поселень енеолітичної культури лійчастого посуду,  поморської культури останніх століть до н.е. Друге поселення представлене лише кількома фрагментами кераміки.

Доречно сказати, що деякі цінні артефакти, знайдені археологами, і тепер зберігаються у краєзнавчому музеї ЗШ №14.

У широкій заплаві Західного Бугу, на схід від Червонограда і на південь від с. Добрячин, знаходиться низка високих безіменних дюн. Лише одну з них місцеве населення називає “Макарова гора”, або “Макарів горб”. Вона (гора чи дюна, хоча час залишив від неї невеликий пагорб) розташована близько 0,5 км на південь від шосе Червоноград — Сокаль. Дюна має приблизно овальну форму, спрямовану довшою віссю паралельно течії ріки. Розміри дюни становлять приблизно 70х40 м. Артефакти, знайдені у ній, датуються періодом лендельської культури (сформувалася у середині IV тисячоліття до н.е.). На жаль, історія племен — носіїв цієї культури вивчена недостатньо. Відомо лише, що вони займалися мотичним землеробством, розведенням великої рогатої худоби, виготовляли ліпний посуд.

В урочищі Макарова гора частково досліджено один житлово-господарський комплекс. Тут знайшли залишки невеликого скупчення кусків глиняної обмазки і скупчення біля нього чотирьох посудин, кам'яних жорен та крем'яних знарядь. Навколо розвалу печі в межах розкопу простежувалася пляма коричнуватої землі за рахунок дрібненьких вкраплень глиняної обмазки.

З практики досліджень інших поселень у Західному Побужжі відомо, що вони були невеликі, включали одне-два житла з господарськими прибудовами. Враховуючи розміри дюни, можемо вважати, що поселення біля с. Добрячин не було чисельним щодо кількості мешканців, довжина житла сягала 6-7 м.

У межах житла і поблизу нього виявлено близько 30 кам'яних речей, в основному знарядь праці. Вони виготовлені з місцевого західно-бузького кременю, серед якого переважає темнодимчастий зі світлими або темними смугами. Слідів постійного виробництва крем'яних знарядь не виявлено, проте вони епізодично виготовлялися, про що свідчать окремі знахідки відщепів і невелика частина конічного нуклеуса.

Серед знарядь — ножі і скребки, більшість з яких виготовлені на пластинах довжиною 15 см. Найчастіше зустрічаємо трапецієвидні широкі пластини. Вузькі пластини представлені лише кількома заготовками. Такі ножі до цього часу були відомі головним чином з комплексів крем'яних знарядь з поселень культури лійчастого посуду, а також з пізньотрипільських поселень. Виявлення їх під час розкопок у с. Добрячин свідчить, що ці знаряддя характерні і для лендельської культури.

На місці житла знайдено чотири ліпні посудини (амфора, невеликі чаші і конічна миска), виготовлені з глини з незначною домішкою піску. До рідкісних знахідок належать клиноподібні сокири, виготовлені з легкої дрібноструктурної породи каменю-опоки.

Славиться наш край й археологічними артефактами культури лійчастого посуду. Їх залишки знаходили на території Сокальського, Володимир-Волинського районів, у Польщі, Чехії. Та все ж вони виявлені переважно на високих місцях корінного берега Західного Бугу і його приток Лежниця, Литовець, Зимне, Свитазів і на вершинах Подільського плато й Розточчя (Малі Грибовичі, Львів, Винники, Тростянець). Деякі поселення були розташовані на підвищенні серед річкових долин (Кресів, Белз, Кристинопіль).

Археологічні розкопки (проведені не тільки у нашому краї) дали можливість з'ясувати багато цікавого з поховальних обрядів культури лійчастого посуду. У різних регіонах вони мали свої специфічні особливості, відмінності. Наприклад, на півночі були поширені групові і курганні поховання, на півдні — в основному грунтові поховання. На теренах України могильники періоду культури лійчастого посуду не виявлені. Лише на Зимнівському поселенні було відкрито кілька поховань, які можна пов'язати з цією культурою. Одне поховання випадково відкрили у с. Дружелюбівка Сокальського району. Покійник лежав у простягненому положенні головою на захід; біля нього була невелика глиняна амфора.

У Західному Побужжі в різні періоди археологічних розкопок знайшли три скарби крем'яних пластин-заготовок: у с. Ільковичі поблизу Сокаля, у селах Шистів і Лудин поблизу Володимир-Волинська.

На дослідженій частині поселення у Червонограді виявлено понад 800 кам'яних знахідок, переважно масивних відщепів без певної стабільної форми. Окрему групу становлять крем'яні знахідки — 60 пластин, трикутних або трапецевидних, шириною 3-4 см.

Як припускають учені, у населення культури лійчастого посуду було багато домашньої худоби. У тогочасних ландшафтних умовах Малого Полісся, до якого належить басейн Солокії, розведення домашньої худоби повинно було мати не тільки вагоме, а й вирішальне значення.

Керамічний посуд, виявлений археологами з прадавніх поселень — доволі різної форми і різного функціонального призначення: горщики, черпаки, друшляки тощо. Окрему групу глиняних виробів становлять прислиці. За винятком однієї, вони збереглися добре.

Результати розкопок дають підстави вважати, що Західне Побужжя було одним з найбільш густонаселених районів племен культури лійчастого посуду, час існування яких у європейській науці датують IV — серединою III тисячоліття до н.е. І саме в цьому регіоні фактично завершився етап повільного розселення племен досліджуваної нами культури.

Дослідження поселень у Червонограді і на навколишніх територіях дозволяє стверджувати, що розселення йшло із заходу, з верхів'я рік Солокія і Рата. На берегах Рати відкрито три поселення: два в районі м. Великі Мости, одне поблизу с. Любеля. На берегах Солокії поки що відоме поселення біля с. Домашів і нововідкрите червоноградське поселення. Всі вони розташовані на низьких місцях. Загалом, це вказує на те, що ситуація соціально-етнічного життя в першій половині III тисячоліття до н.е. тут була спокійною.

...Археологічні багатства земель Прибузького краю тим не вичерпуються. Є артефакти, які датуються пізнішими періодами: другою половиною I тисячоліття до н.е. - XII століттям нашої ери. Історики небезпідставно вважають, що Західним Бугом пролягав один із шляхів “З варягів — у греки”.

А скільки ще неоціненних скарбів приховує наша земля. Вони чекають дослідників. Однак, це вже тема іншої розмови...

 

 

(0 Голосов)

 

25 років тому, 1 грудня 1991-го відбувся Всеукраїнський референдум на підтвердження Акту про державну незалежність України, прийнятого Верховною Радою 24 серпня цього ж року. Українці довели світові, що хочуть жити у незалежній державі. За його підтримку проголосувало 90, 3 % учасників референдуму. Мешканці шахтарського Червонограда видали “на-гора!” вражаючий результат — 97, 46 відсотка сказало “ТАК!” Незалежності!

 

(0 Голосов)

 

Далекий 1692 рік... Фелікс Казимир Потоцький, ставши воєводою Краківським і коронним гетьманом Польщі на берегах Західного Бугу заснував місто, яке назвав на честь своєї дружини — Кристинопіль.

Отож, у 2017-му мешканці теперішнього Червонограда (Кристинополя) святкують 325-ліття свого міста. Ювілейний рік!