У давнину практикували цікавий спосіб колективної праці на жнивах – зажин. Коли у господаря було багато землі, а сам не міг впоратися зі збиранням хліба, тоді він винаймав додаткову робочу силу.

В основі зажину був договір про взаємні обов’язки та умови оплати праці «зажинщикам» (так називали найнятих женців): чи то зерном, чи то грішми… Для найбіднішого селянства це ставало ледь не єдиним джерелом існування, хоч якогось статку.

Пошуки такого заробітку вже починалися з Великого посту. Та найчастіше із зажинщиками домовлялися напередодні Трійці.

Замість грошей чи зерна розмір оплати праці міг дорівнювати кожному третьому сніпу. (І це була велика плата!). Крім того, господар мав забезпечити наймитів належним харчуванням. Дехто з наймитів зголошувався на продовження праці і приходив на обмолот зерна, але вже за окрему плату.

Договір був усним, однак здебільшого укладався при свідках, навіть у корчмі (частував, звісно, господар). Його порушення з боку господаря-землевласника піддавався строгому громадському осуду. Порушника «брали на кпини», кепкували з нього, бувало, що й не пускали до церкви. Зрештою, самому господарю такі порушення не були вигідними. Наступних жнив він міг і не набрати помічників…

Тарас ЛЕХМАН