22 червня – свято Кирила.

Ще звечора з 21 на 22 червня, у найкоротшу ніч у році, шукали місця для копання криниці. Тому то тут, то там клали вверх дном сковорідку, інколи глиняну макітру. На місці, де посудина назбирала найбільше вологи (роси), й копали криницю. Шукали місця й за допомогою вербової галузки. Де вона (галузка) активно рухається, крутиться в руках, там і копали криницю. Вода в такому місці має бути чистою, холодною, студеною ) звідси ще одна народна назва криниці – студня), води має бути багато.

Для копання криниці брали майстрів, людей, знаних у своїй справі. Вони й радили господарю: де краще копати.

Інші майстри будували зруб над криницею.

І аж по завершенні всіх робіт запрошували священика, щоб той окропив криницю і воду у ній, життєдайне джерело, яке струмить з надр землі. Запрошували сусідів скуштувати води, мовляв, яка вона на смак. Поїли корів, коней…

Зазвичай, біля криниці садили кущі калини, верболіз, ставили лавчину. У літню спеку – гарне місце для відпочинку.

Вода – це святість, Дар Божий, бо «без води ані туди, ані сюди». Через те не годилося, вважалося гріхом замикати криницю на колодку, не дозволяти стороннім набрати з неї води, не напоїти спраглого. Через те криниця мала бути «на видному місці». Не меншим гріхом вважалося плюнути у криницю. Народна приказка (мудрість) говорить: «Не плюй у криницю, бо ще доведеться з неї води напиться». Дітей лякали: «Якщо плюнути у криницю, то язик всохне, станеш німим».

У місцевостях, де мало води, особливою шаною користувалися громадські криниці. Часто їх копали біля церкви, на перехресті доріг…

Тарас ЛЕХМАН