(Картинки з життя)
Василь понад двадцять років працював на шахті підземним електрослюсарем. Вийшов на пенсію не за віком, а за підземним трудовим стажем і через захворювання на силікоз. Ця небезпечна хвороба, яка вражає легені, відома багатьом гірникам, належить до категорії професійних захворювань.
Півроку тому переніс складну операцію на стравоході. Довго оговтувався після неї. Лікарі буквально витягнули Василя «з того світу».
Коли розпочався російський наступ на Україну, не міг спокійно сидіти біля екрана телевізора і байдуже спостерігати за подіями, мовляв, поки що це мене не стосується... Не вагаючись, вступив до лав територіальної оборони. Зі сім'єю не радився. Тільки, як кажуть, «поставив перед фактом».
Удома залишилися дружина Тетяна і син-школяр Богдан.
Варту несе не в рідному Червонограді, а в інших регіонах Прибузького краю.
- Я - перший, куди пошле керівництво тероборони, - віджартовує Василь.
Буває, що з'явиться на один-два дні додому, і знову вирушає у «бойове відрядження» (інакше цю місію не назвеш) на 4-5 днів.
Дружина поспіхом готує канапки, пече пиріжки, закуповує консерви... А Василь тим часом заспокоює її:
- За харчі не переживай! Ми - не гниле москальське військо, яке не має що їсти, грабує продуктові крамниці, забирає останній кусень хліба у мирного населення. З харчами нам належно допомагають місцеві мешканці, регулярно навідуються волонтери. Так що навіть у часи Великого посту не доводиться постити...
Про деталі, подробиці служби Василь ніколи не розповідає, як і належить у воєнний час. Але завжди почувається бадьорим, упевненим (радше - самовпевненим). І ця бадьорість та впевненість передаються іншим. Віримо у таких бійців!
Тарас ЛЕХМАН