(З циклу “Рідна природа”)
Весною, коли розпускаються дерева, кущі, а деякі вже квітніть, приємно посидіти на лавчині у міському парку, помилуватися красою довкілля, послухати чарівний спів птахів, які, зголоднілі після зими чи зморені далекою з вирію, радіють жаданій весні, та ще й настирливо шукають у молодій травичці поживу. Тепер її вдосталь. Голодні, вони не завжди звертають увагу на людей (а тут їх чимало!).
Отак би сидіти, спостерігати і думати про щось приємне...
Отож сидів на лавчині парку і... «медитував»...
Але мої роздуми, духовний спокій (я б назвав це станом «нірвани») враз перервала синичка. Спочатку пташка без вагань сіла біля мене на спинку лавки, потім відважно стрибнула на плече. Я здивувався. А та стала довірливо заглядати в очі. Простягнув до пташечки відкриту долоню (зрештою, долоня - то долоня, вона завжди відкрита). Синичка стрибнула на неї, почала торкатися дзьобиком, наче хотіла щось знайти поживне.
Як не здогадатися: взимку час від часу її підгодовували добрі люди. От і звикла синичка до людей, навіть, очевидно, брала гостинці з рук. Марно, що прийшла весна і з'явилося вдосталь поживи. Попоїсти дармового хліба їй і тепер кортить.
На жаль, гостинців для жовтогрудої красуні я не мав. Синичка тицяла-тицяла дзьобиком по моїй порожній долоні, що аж залоскотало, знову стрибнула мені на плече, невдоволено (ображено) свиснула мені під вухо і перелетіла на сусідню лавчину.
Тут сидів тато з хлопчиком-школяриком (за віком, мабуть початкових класів), які спостерігали цю картину. Синичка повторила трюк: спочатку сіла на спинку лавки, потім на плече хлопчику і довірливо подивилася йому в очі, коли той повернувся обличчям до пташки. Хлопчик, на щастя, мав у кишені печиво. Подрібнив одну «пластинку» та простягнув долоню з крихтами синичці. Вона зручно вмостилася на долоні і стала їсти крихти. Ох, і смачно поласувала пташка! Потім весело (вдячно) свиснула і зникла у гущавинах парку...
Маркіян ЛЕХМАН.
Студент факультету медіакомунікацій та підприємництва Української академії друкарства
м. Львів