Реклама

Погода в Червонограді
Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

Тарас Лехман

Член редколегії часопису “Літературний Червоноград”, прес-секретар “Третього горизонту”. Пише прозу для найменших читачів, чим прищеплює їм любов до природи, до України.

(2 Голосов)

Ох і невдало проїхав на велосипеді хлопчина Северко (Северин – повне імя). Після травми хребта переніс три операції і надовго опинився на лікарняному ліжку. Про відвідування школи довелося забути, перейшов на індивідуальне навчання.

   На запитання: чи підніметься він і зможе самостійно ходити? – лікарі розводили руками.

   - Головне, не втрачати надії, вірити у Всевишнього, - стверджували вони. – Дитячий організм все може. Також важливо, щоб і Северко не втрачав надію, мав силу духу  і сам намагався встати з ліжка.

   Вже майже рік, як від нього не відходили то мама, то тато, то бабусі і дідусі. Навідувалися друзі, приходили вчителі для уроків-консультацій. Але в лікарняній палаті так самотньо…

   Розрадою було, коли прилітав голуб, білий-білий, наче символ Святого Духа. Такого голуба він бачив тільки на іконі Пресвятої Трійці, яка висіла на стіні перед ним, і Северко молився, щоб одужати. Ті, хто був з Северком поруч, прочиняли віконце і підгодовували пташину скибками хліба. Полюбляв голуб поласувати шматочками котлетки чи ковбаски і вдячно воркотів. Час від часу  залітав у палату.

    Коли ж Северко залишався сам, голуб стукав дзьобом у шибку віконця, наче благально просив:

   - Відчини, я їсти хочу.

   Хлопчина намагався піднятися, але спина не пускала, від різкого руху нестерпний біль проймав усе тіло.

   Якось зайшов у лікарняну палату літній лікар-професор. Через довгі пишні вуса, які звисали ледь не до грудей, та ще й  «оселедець» на голові Северко назвав його Гетьманом. Навіть зізнався про це лікарю. Той також не залишився в боргу, почав називати Северка Джурою.

   - Хоч і боляче робить лікар, але він – добра і щира людина, - зясував для себе хлопчина.

   Лікар побачив голуба і широко відчинив вікно. Птах залетів у палату і сів йому на плече.

   - Це – наш голуб-прохач, - пояснив Гетьман. – І пацієнти, і лікарі постійно підгодовують його. Ось і звик. Бачу, що й у вас він не голодний.

   Лікар обережно посадив голуба на долоню Северка, а хлопчина почастував його шматочками хліба. Вдячний голуб не те що заворкотів, а замуркотів,  наче котик, і на знак подяки торкнувся дзьобом  Северкового носика.

   - Ти встанеш, обов’язково встанеш і нагодуєш  пташину! Тільки вір! – не сказав, а наказав лікар.

   У цей час Северкові здалося, що це не лікар, а голуб – Святий Дух так промовив до нього.

   Минали дні, тижні… Крізь біль і сльози Северко, підтримуючись за штангу над ліжком, все вище і вище піднімався. Ось він вже може прочинити віконце, голуба нагодувати, але той чомусь не прилітає.

   - Може він полетів когось іншого лікувати, - думав Северко.

   Та все ж голуб прилетів, але не сам, а з подругою, такою ж білосніжною, як і він.

   Хлопчина прочинив віконце. Птах залетів у палату, а подруга залишилась тупцювати на підвіконні, боялася залетіти. Голуб брав з руки Северка скибки хліба і подавав їх голубці, вилітаючи з палати. Аж коли вона наситилась, тоді почав їсти сам. Це повторювалося з дня у день.

   Справи у хлопчини раптово пішли на краще, хоча попереду ще був тривалий реабілітаційний процес. Северко знову вчився ходити. Перші кроки робив, наче дитинча. А потім Гетьман водив його за руку.  Одужанню раділи і голуб з голубкою.  Інвалідний візок, який придбали батьки та добрі сусіди для Северка, передали лікарні. Але краще, щоб він нікому не знадобився!

(3 Голосов)

   Багатьох, хто того дня відпочивав на лавчинах у міському парку, здивував і розвеселив такий випадок. З десяток сорок стрімко кружляли у небі, то збиралися у зграю, то вмить розсипалися, то з голосним скреготом намагалися прогнати яструба, який хотів уполювати собі на обід хоча б одну сороку. Хижий птах, попри те, що він вправний  мисливець та пілот, нічого не міг вдіяти.

  Нарешті яструб вибрав жертву. Коли сороки стрімко кинулися на нього (той «викрутився»), одна призапізнилася, відбилася від зграї. Ось її він і запримітив.

  Бідолаха всілася на верхню гілку та завмерла. Яструб завис над нею, прицілився, очікуючи зручнішого моменту. Так тривало з хвилинку.

  Хитра кумася розгадала маневри хижака. Не поспішаючи,  вдаючи,  що у неї поранене крило, спустилася з дерева на верхівку колючого, густого-прегустого куща шипшини, який ріс поряд з деревом.

  - Час атакувати! – вирішив хижак.

  Коли яструб каменем падав на сороку, та, хитруля, також вправний пілот – ас, шубовснула  у густі розгалуження гілок куща. Хижий птах, куди більший за сороку, не второпав, як застряг у шипшині.

  Тим часом сорока та її  сестри розсілися на сусідніх деревах і зі сміхом-скреготом спостерігали за яструбом, допоки той вибирався з неволі. А вибравшись – зник у голубому небі.

  -…З такими каші не звариш і залишишся без  обіду, - мабуть подумав яструб.

  Ось так дружні сороки провчили хижака, а відпочиваючі у парку бравурно  плескали їм у долоні.

(6 Голосов)

Зимовий ранок. Сніг виблискує на сонці неймовірної краси мікронними зірочками, поскрипує під ногами. Неспішно йду міським парком. І тут мою увагу привернула довгохвоста сорока-білобока. Це була ще молода птаха.

- Ну що скажеш, скреготухо, яку новину принесла на хвості? – зупинившись, подумки запитую її.

Сорока крутить-вертить головою, тупцює на місці однією лапкою (а друга, мов примерзла) і з подивом дивиться на мене. - Ось що я маю! – хизується.

Виявляється, сорока оглядала пятикопійчану монету, на яку наступила іншою лапкою. Блискучі предмети приваблюють цих пернатих. Бувало, у їхніх гніздах навіть знаходили коштовні сережки і золоті ланцюжки.

Я замилувався нею, власне тим, як вона забавлялася монеткою. Придивився уважніше, А виявляється, що хвіст у неї не зовсім чорний. На сонячному промінні він переливається зеленкуватим, синім, жовтуватим, червоним кольорами на чорному тлі. Словом, красуня.

За таку красу підкинув сороці ще одного «п’ятачка». Та подивилася-подивилася, але не взяла. А зі «своєю» монеткою злетіла високо на клена, у стовбурі якого я розгледів невеличку щілинку-дупло. Саме туди птаха поклала знахідку. Потім повернулася за моїм «п’ятачком».

Не раз такої ранкової пори бачив, як сорока збирала блискучі скельця, обгортки від цукерок. Але одного разу вона сиділа на дереві і дратівливо скреготала, нічого не вишукувала, щоб поповнити свою скарбницю.

- Це на сніг так сорока скрегоче, пояснив літній чоловік народну прикмету і додав: «Сороки хороші синоптики, прогнозують краще, ніж метеослужба».

Справді, ввечері розпочався снігопад.

Через десяток днів сороки у парку я вже не побачив, Можливо, вона наповнила свою схованку «коштовностями» й полетіла шукати іншу.

(6 Голосов)
Картинки з життя

Біля хати батьків моєї дружини росте ліщина. Цей кущ перетворився на височенне дерево і рясно плодоносить.

Проте горішка не зірвеш, навіть по драбині не доберешся до нього. Така вже висока ліщина. Доводиться чекати, коли горішок достигне і сам впаде на землю.

Якось я стояв під ліщиною, а мені на носа впав горіх. Відбившись, він полетів на землю. Я підняв його. Однак це був не горіх, а ретельно розколота шкаралупа від нього.

Дивлюся вгору, а там господарює білка. Очевидно, примчалася з лісочка, що неподалік, на поживу.

Смачно ласує горішками. Я її прошу:

- Білочко, білочко, кинь мені горішка, бо сам не дістану.

Білочка з подивом глянула на мене і кинула лише шкаралупу.

- Ну ти і жаднюга! - гримнув я на білку і показав кулака.

Звірятко сердито зацокотіло, ще раз кинуло шкаралупину

і … показало хвостика — чкурнуло вище на ліщину. Потім зникло у верховіттях дерев.

Так повторювалося кілька днів поспіль. Аж одного ранку

я не побачив білочки. Та й горішків на ліщині вже не було.

Тому-то звірятко не з'являлося.

Вдруге побачив білочку взимку, бо знову на носа впала шкаралупина. Мудре звірятко не всі горішки з'їло, а ще зробило запас на зиму. Високо у стовбурі дерева було невеличке дупло. Саме в ньому білочка заховала частинку ліщинових плодів.

Я вирішив почастувати лісову гостю ( чи господиню? ). На білий сніг поклав білий аркуш паперу, а на нього - білу грудочку цукру. Цікаво, чи розгледить його білочка?

Сам відійшов подалі, аби не лякати звірятко.

Білочка уважно подивилася довкола, обережно спустилася з ліщини, взяла грудочку цукру і смачно поласувала нею.

Згодом я ще і ще клав на папір цукор. Білочка стала відважнішою. Проте не хотіла брати з рук поживу.

- Білочко, може пригостиш мене горішком? - прошу у звірятка. Та зацокотіла, але вже не сердито, і піднялася на ліщину. Нарешті на носа мені впав лісовий горішок.

Ось так білочка подякувала за цукор...