Реклама

Погода в Червонограді
Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

Михайло Щурко-Вігор

 

 

 

 

15. 08. 1929 р.-  17.06. 2010 р. 

 

Михайло Вігор з м. Червонограда належить до того покоління людей, чиє дитинство, опалене полум’ям війни, припало на роки повоєнного лихоліття.
Поет народився на Львівщині 15 серпня 1929 р. в с. Боршевичі Старосамбірського району. Шістнадцятилітнім юнаком його за політичні переконання було арештовано і засуджено на сім років позбавлення волі.
Кривавий і пекучий слід у серці і душі залишили роки заслання у Красноярському краї...
Але ні роки репресій, ні муки концтаборів, ні напружена праця на будівництві і шахтах Львівщини не заглушили багатьох духовних сил Михайла Йосиповича.
Почувши подих волі, що розігнав морок, митець поспішає викласти на папері плоди своїх натхненних роздумів і суджень.
Любов до отчого краю, до рідної мови, тривога за долю неньки України, віра в незламність народу, що ніс свій хрест в безпросвітній імлі, надихнули поета на створення цілого циклу віршів.
Чимало поезій М. Вігора побачили світ на сторінках газети «Новини Прибужжя», а його поема «Під конвоєм» була схвально сприйнята читацькою аудиторією.

Він був членом Сокальського «Колосу»

та ЛМО «Третій горизонт» 

(4 Голосов) «Господи, прости їм,

бо вони не знають, що чинять»

О, Московіє ! О, Росіє !
 Чому неправдою живеш?
 Чому віками кривду сієш,
 А правду в болота гребеш?
 
Чому не вчилася, як жити
 У запорозьких козаків,
 Де гречкосій у сірій свиті
 Забув про гніт кріпосників?
 
Чому Петро життя козацьке
 У Московії не завів,
 Де на стосунках дружніх, братських
 Цей шлях би свято заповів?
 
Якби це сталося… О, Боже,
 Чи не відкрився би Едем?
 І не було би зрад ворожих,
 І не було би анафем…
(3 Голосов)
У місті Трускавці, реалізуючи свою книжку «Станичний»,
 я мав чимало зустрічей з різними людьми. З багатьма
 ділився розмовами про життя-буття. Про одну таку
 розмову вирішив скласти вірша.
 
Проходять люди, я стою.
 Кидають, ковзають очима
 На книжку, страдницю мою,
 Байдуже зводячи плечима.
 
Однак підходить дідуган,
 Бере, читаючи, гортає:
 «Де не була моя нога,
 Де не ступала вашим краєм:
 
Старосамбірщина, Самбір,
 Мостиська, Турка чи Добромиль –
 По ваших селах аж до гір
 Чинились грабежі, погроми…
 
Псується риба з голови…
 Це ми – убивці і вандали.
 Це ми – бандити!..
 І не ви Людей в колодязі кидали…
 
Нам надавалися права
 На грубі, безсердечні вчинки.
 Ходила кругом голова,
 Ми надівали мазепинки.
 
Три рази раненим я був
 Повстанцями у вашім краю!
 І, хоч часів тих не забув,
 Злоби нітрішечки не маю.
 
Ви захищали рідний край,
 А ми за те вас убивали,
 Ще й нині лютий той нагай
 Вас заганяє у підвали».
 
…Удвічі вартісну ціну
 Він заплатив за мою книжку.
 Коли давав я ще одну, -
 Він посміхнувся: «Що, на лишко?
 
Куди ж мені її везти !?
 У нашу згорену Росію?
 Якби таким – як я чи ти…
 Вони ж мене не зрозуміють!!»