Реклама

Погода в Червонограді
Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

Червоноград

(0 Голосов)

 

(З фенологічного щоденника)

17 листопада 2017 р. Пізня осінь. На калюжах вже не раз з'являвся тонесенький лід. Кілька днів тому навіть випав перший сніг, щоправда, відразу розтанув. Таку пору називають у народі “передзим'ям”. Якщо, буває, й усміхнеться сонце, то воно аж ніяк не віщує повернення тепла.

Вранці іду до школи і... очам своїм не вірю. Диво! На клумбі біля нашого будинку зацвів барвінок, рясно-рясно, наче весною. Ніжні блакитні квіточки на зеленому килимку дивляться у похмуре небо. Неймовірна краса!

В Україні люблять барвінок. Він символізує чистоту, невинність, вічність. Його листочки ніколи не перестають бути зеленими, навіть взимку. Морози їм не страшні. Колись квіти барвінку дівчата вплітали у шлюбний вінок, ними прикрашали весільний коровай. Рослину висаджували на могилах діточок. Це ще один символ барвінкової квітки — безгрішність.

Але ж барвінок зацвітає весною, здебільшого в квітні. При сприятливій погоді може зацвісти значно раніше — разом з пролісками, підсніжниками, первоцвітом. А тут — на порозі зими...

Так, трапляються аномалії в природі. Втім, усьому є пояснення. Попід клумбою йде теплотраса, яка нагріла землю і нагадала барвінку про весну. Той поспішив привітати її цвітом.

Однак, хочеться вірити у диво!..

Маркіян ЛЕХМАН.

Учень 11 “а” класу Червоноградського НВК “СШ-колегіум №3”, слухач МАЛіЖу

 

(1 Проголосовало)

 

Якщо запитати когось із дорослих:Де твоямаленька Батьківщина, де твій край?”, то неодмінно почуємо у відповідь:Там, де народився, де промайнули дитячі літа, де сповнювали серце перші мрії. Так і в мене! Хоч шахтарський Червоноград давно став рідним, та все ж постійно манить у село свого дитинства, юності — Верб'яж, у мальовниче Закарпаття.

Частенько навідуюсь сюди. Ні, навіть у не творчих (але натхнення таки черпаю!), а у побутових справах, та, насамперед, провідати рідню. Діло— святе! Відтак - завжди користуюся нагодою переступити поріг своєї школи, яка дала мені крила, дорогу в життя, добрим словом згадати і пом'янути учителів, бо, на жаль, багато з них вже у Вічності. Навіть улітку, коли у дітей-канікули, у педагогів-відпустки, та й, здається, сама школа відпочиває від дзвінкого дитячого гамору, хочеться таки пройтися її подвір'ям, посидіти на лавчині, згадати роки минулі, особливо той випускний— 1967-й... Ось так і народилися рядки вірша:

Мабуть не забуду я ніде й ніколи,

Як топтала стежку я до знань, до школи.

Стежечка збігала вниз і знову вгору,

Разом поспішали у Верб'язьку школу.

Не приховую: тішить те, що тут мене пам'ятають, знають, читають мої книги. Не раз організовували літературно-мистецькі заходи, на яких звучали мої твори, а я про це дізнавалася аж через деякий час. Повірте, такі сюрпризи— вельми приємні!

Моя остання зустріч з учнями та педагогами Верб'язької ЗОШ відбулася... цілком спонтанно, непередбачувано. Хоча-хоча... Так мало статися! Навідавшись у справах у рідне село, знову переступила поріг школи. Мене радо зустрів її директор Володимир Голянич, педагоги. І раптом вони вирішили організувати творчий захід за участю гостя.

Цікаво й невимушено проходила ця літературно-мистецька зустріч. Учні від 1 по 9 клас (школа у нас-дев'ятирічка) читали вірші з усіх моїх семи збірок: відВишиванки для Іванка доІду в осінні заметілі, під оплески виконували пісні,зокрема-Величальна про маму,Вчителько моя,представили серію фотослайдів. Читала і я нові твори, спілкувалася з дітьми, учителями. Дружня, щира, тепла розмова тривала довго!Для мене таке вперше у стінах рідної школи! Позитивні емоції годі приховати. Рідній школі я додатково подарувала примірники збірок віршів, серед яких - «Я за тебе молюсь, Україно!..», що була відзначена на літературно-науковому конкурсі у 2017 році; організатор - Фундація Вільного Українського Університету (м. Нью-Йорк).

Спасибі директору В.Голяничу, завучу Г. Ковач, учителям, які долучилися до організації зустрічі, а це - Н. Грига, Т. Паньків, Л. Варваринець, Л. Приймич та ін. Спасибі учням за їх активну участь!

Опісля я ще довго розмовляла з дирекцією школи, вчителями про успіхи, здобутки (тут є чим похизуватися!) і, звісно, про соціально-побутові проблеми, які, зрештою, переживає ледь не кожна школа, але вирішувати їх таки потрібно, про необхідність додаткових джерел фінансування. Все— заради дітей, їх комфорту, ефективного навчання.

Отож хочеться, щоб у школу частіше навідувалися випускники, а серед них є й успішні люди, заможні, щоб ставали меценатами, щедрими Чудотворцями Миколаями, цікавились проблемами свого колишнього навчального закладу (втім, словоколишній тут недоречне, бошкільна родина - на все життя!), подали руку допомоги. Вас завжди пам'ятатимуть у рідній школі!

Вже давно сивини вкрили мої коси,

Та у знань стежина в пам'яті і досі!

 

Ольга ГОЛУЗИНЕЦЬ.

Член Української асоціації письменників,

голова літературного об'єднанняТретій горизонт

м.Червоноград

 

 

 

 

(0 Голосов)

 

12 листопада члени Апостольства Доброї Смерті церкви Св. Йосафата м. Червонограда вирушили у пішу ходу, яка розпочалася від церкви Царя Христа (м. Івано-Франківськ) до с. Погоня, а це 20-кілометрова дистанція.  Загалом в ній брало участь близько тисячі осіб з різних міст та навколишніх сіл. Це було закінченням девятниці. Очолювали прощу о. Порфирій (духовний провідник АДС в Україні) та о. Никодим – настоятель Погінського монастиря. Слід відзначити, що на цю прощу наші  члени прийшли цілими сім’ями. Наприклад, Сергій та Людмила Томашуки, Світлана та Микола Кардаші зі своїм 10-річним сином Тарасиком, рідні сестри Розалія та Галина Когут, Ірина Андрейків та її син Ярослав, Надія Тесленко та її 11-річна донечка Марічка. Галина Балабаєва з м. Соснівки не тільки подолала 20 км пішки, а й  вступила в Апостольство Доброї Смерті; Оксана Кобзарчук приїхала з Тернопільської області до сестри зумисне, аби взяти участь у прощі, а  Ольга Одимчук, колишня мешканка Червонограда, приїхала з Києва, щоб вступити  в Апостольство.

Приємно відзначити й таке: наші члени Богдан Стопчацький, Сергій Томашук, Олег Микитяк та інші були охоронцями прощі, одягнуті у спеціальні жилети, і несли запалені факели. Попереду несли хрест, який світився, за ним - фігуру  Пресвятої Богородиці серед білих троянд. Протягом усієї пішої ходи лунали молитви, вервиці, мелодійний спів прочан на Божу прославу. Нічні чування розпочалися з  виставлення Найсвятіших Тайн, потім відслужили молебень до св. Йосафата, Адорацію до Євхаристійного Ісуса, парастас за померлих та загиблих, акафіст до Архангела Михаїла і всіх небесних сил, вервицю до Фатімської Богородиці, вервицю до Божого Милосердя, Святу Літургію, суплікацію. Під час нічних чувань 16 прочан вступили до Апостольства Доброї Смерті: Ольга Одимчук, Лідія Огорілко, Галина Зжданська, Світлана Бутрін, поружжя Кардашів - Микола і Світлана та їхній син Тарасик, Мар”яна  Беляєва, Оксана Кулак, Оксана Доліновська, Ірина Томків, Марія Глаговська, Василь Боробков та ін. Одержавши благословення, ми з радістю повернулися додому. На закінчення хочемо щиро подякувати за проведення таких прощ о. Порфирію та о. Никодиму і побажати їм міцного здоров’я, довголіття.

Розалія  КОГУТ, член АДС церкви св. Йосафата м. Червонограда.

 

(0 Голосов)

 

 

Ще наприкінці 2013-го, до початку подій на Майдані, поет та прозаїк Ігор Дах (м. Червоноград) задумав видавати “МІСЦЕВИЙ ЧАСопис” - літературно-мистецький журнал Прибужжя, який об'єднав би не лише тутешніх літераторів, митців, журналістів, а й авторів з усіх регіонів України, став би своєрідним літературним містком між Сходом та Заходом нашої держави. І це йому вдалося! Перший номер вийшов тоді, коли на Майдані вже лилася кров, відбувалися події, які згодом назвуть Революцією Гідності. З тих пір журнал виходить регулярно двічі на рік. Нещодавно прийшло до читачів дев'яте число “МІСЦЕВОГО ЧАСопису”, але, традиційно, далеко не “місцевого”.

На сторінках журналу представлено твори авторів з Червонограда, Борислава, Львова, Полтави, Черкащини, Закарпаття, прифронтового Бахмута... У рубриці “ЧАС прози” надруковано оповідання та етюди Наталії Ковальської, юних літераторів, школярів Маркіяна Лехмана й Олени Федюри (обоє є слухачами МАЛіЖу). У “ЧАСі поезії” знайдемо вірші Марії Деленко, Олени Лелюх, Наталії Кічун-Лемех, Василя Мушки, Ігоря Даха, Марії Магдзяк, Сергія С. Гейшева, Сергія О. Гейшева, Ірини Ракус, Софії Губки. Сторінки рубрики “ЧАС малюнка” заповнила своїми роботами учениця 10 класу Червоноградської ЗШ №1 Мирослава Волоско. До речі, присутність дітей на сторінках журналу — святе кредо для видавця! Представлено пісні (тексти і ноти) Василя Ткачика і Євгена Заставного.

Рецензії-анотації, літературні огляди розповідають про нові книги Ігоря Даха, Марії Магдзяк, Мирона Слуки, Ірини Ракус, альманах “Солокія”, а також про VII Всеукраїнський літературний конкурс ім. Володимира Дроцика. Що читають діти і які цікаві розважальні (а це — інтелектуальні!) заходи та вікторини проводять з ними у Червоноградській бібліотеці-філії №9 — йдеться у статті бібліотекаря Анастасії Дацько “Бібліоліто — 2017”.

Про будні шахтарів Прибужжя, про тих вуглевидобувників, які захищали і тепер зі зброєю в руках захищають Україну в зоні АТО, розповідають журналістські дописи Лариси Гуменюк, Ігоря Йосипіва, Марії Луценко. Зазначимо: Ігор Дах як військовий журналіст (цю ношу він поклав на свої плечі добровільно!) і волонтер частину тиражу “МІСЦЕВОГО ЧАСопису” завжди доставляє українським бійцям на передову.

Журнал щедро ілюстровано фотографіями, репродукціями.

Тарас ЛЕХМАН, журналіст

 

 

 

(0 Голосов)

 

Серце — один з найважливіших органів людини. Саме від нього залежить наше життя. Лише людина з добрим серцем може любити, кохати, співчувати комусь і розділяти з ним смуток чи щастя, радіти успіху ближнього та допомагати знедоленим. Саме з таким серцем можна жити, а не існувати! Втім, зранити його можна не лише ножем чи стрілою, а й гострим, болючим словом. А це — великий гріх — морально когось вбити. Звісно, ти скажеш: “Ні, я не такий (не така), бо знаю Божі Заповіді, і якщо ображу когось, то одразу ж перепрошу”. Але все не так просто. Ви навіть не усвідомлюєте, що кожного дня вбиваєте, бо раните серце своїй неньці, яка вас любить... Ні, мова йде не про земну матусю, а про многостраждальну матінку-природу! Кожним зламаним деревцем, бездумно зірваними квітами, вбитими комашками чи обгорткою від цукерки, викинутою у лісі, в парку, ви знищуєте її. Невже упевнені, що морально вбити людину — гріх, а природу — можна? Наша планета аж стогне від ран, які наносимо їй ми, рідні діти.

Мусимо схаменутися, бо терпіння Землі не вічне, і воно починає вичерпуватися. Природа вже почала “дякувати” за наше “піклування”. Усі ці катаклізми: кислотні дощі, глобальне потепління, цунамі, тайфуни, забруднені води і повітря — бумеранг лиха, який ми самі і запустили. І ось він уже повертається. Але, на жаль, те, що ми маємо сьогодні, ще не є найгіршим з того, що може статися. Якщо людство вчасно не припинить “випробовувати терпіння” природи, то скоро на планеті не буде чистого повітря, джерельної води. Але ж на Землі після нас ще повинні жити наші нащадки! Навряд чи нашим правнукам сподобається такий “подарунок” (чи то - “спадок”) - пошматована вибухами та закидана сміттям Земля. Ми повинні задуматися про майбутнє ще ненароджених дітей.

Люди, схаменімося нарешті, перев'яжімо рани матінки-природи! Вилікувати її зможемо лише ми, сущі на цій планеті, в т.ч. і молоде покоління. Нам потрібно зовсім небагато — не залишати після себе неприбране сміття, непогашене багаття в лісі, не ламати, не нищити, а насаджувати дерева і квіти. Ми повинні берегти природу, бо від цього залежить не лише наше життя, а й життя нащадків!

Ольга БУЧЕК.

Учениця Червоноградської ЗШ №1, слухач МАЛіЖу