Реклама

Погода в Червонограді
Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

Здоров'я

(0 Голосов)

 

Не доведи Господи захворіти. А якщо таке вже сталося, то ми не тільки поспішаємо до лікарів, в аптеку, а й звертаємося у молитвах до Святих, достойників Христової Церкви, аби зцілили нас. Небезпідставно стверджують: помолишся з глибокою вірою – неодмінно одужаєш! Не раз у таких молитвах згадують Святу Гільдегарду Бінгенську.

Вона народилася в 1098 році в Гермерсхаймі на території нинішньої землі Рейн-Гессен. Інші джерела стверджують, що це сталося в Бекільхеймі. Її батьки були дворянами. Гільдегарда – десята дитина у сім’ї. Коли дівчині виповнилося 14 років, вона разом з Юттою – праведною християнкою оселилася у жіночому скиті неподалік Бінгенома. Обитель назвали на честь Святого Дізібода.

Гільдегарда все життя вирізнялася слабким здоровям, що неабияк позначилося на її духовному стані. Ще в юності у неї були видіння, про які вона розповідала тільки своїй наставниці Ютте. У віці сорока років за настирливим проханням абата й місцевого єпископа Гільдегарда записала свої видіння, які згодом стали основою її трактату «Пізнай шляхи Світла, тобто Господа». У ньому розкрито все буття від Трійці до Страшного Суду. Ця робота отримала схвалення Святого Бернара Клервоського і Папи Римського Євгенія III.

Серед важливих рукописів Гільдегарди слід насамперед назвати обємні «Книги про просту медицину» (інша назва – «Фізика») й «Книгу про мистецтво зцілення». У творчій спадщині Гільдегарди є й стислі роботи, в т.ч. біографія Святого Дізібода – засновника монастиря, Святого Рупера, а також безліч листів.

Померла Гільдегарда в 1179 році, в заснованому нею монастирі Рупертсбера неподалік Бінгенома. Монахи Готфрід і Теодорохім уклали її детальний життєпис.

 

Дев’ять століть Гільдегарда Бінгенська не була канонізована. Але до неї зверталися у молитвах як до Святої. Адже за життя вона зцілювала від неврозів. І тільки у жовтні 2012 року Папа Римський Бенедикт XVI офіційно канонізував Гільдегарду та надав їй титул Учителя Церкви.

(0 Голосов)

Моя добра знайома – вправна господиня запевнила: борщ з вишнями (нічого, що ягоди з морозильної камери) особливо смачний взимку, бо згадаєш тепло літо. Воно й справді так вийшло, коли скуштував страву.

Ось її нехитрий рецепт приготування: дрібно терті 250-300 г червоного буряка, 100 г моркви, 150 г капусти, 3-4 середніх картоплі, дрібно нарізаних. Для приправи – цибуля, а також листя кропу, петрушки, які, як і вишні, зберігає в морозильній камері.  Це – з розрахунку на 7-літрову каструлю. Коли борщ кипить, кидає у нього морожені вишні – приблизно 150-200 г – і дає покипіти на слабкому вогні 5-7 хв. Але перед тим вишні розморожує, вичавлює кісточки. Страву обов’язково приправляє сметаною.

Тарас ЛЕХМАН

 

(1 Проголосовало)

У дитинстві у мене часто кровоточили ясна. Які тільки зубні пасти і зубні дитячі порошки не перепробував (щоправда, в радянські часи вибір був не такий вже й великий), не допомагало. Лікарі-стоматологи порадили полоскати ротову порожнину чаєм з дубової кори.

Та одного разу батьки не змогли придбати її в аптеці. Не було у продажі. Виручив, як завжди, мій дідусь. Він добре розумівся на лікувальних властивостях рослин, хоча, як кажуть, «знахарством» не займався. Інколи збирав трави для себе, для сімї.

Дотепер пам'ятаю його рецепт. Дідусь вирізав кусень дубової кори (розміром з долоню), але не порохнявої, нарізав її дрібнесенькими трісочками, як чай, півтора столової ложки запарював окропом (0,5 л). Коли «дубовий чай» настоявся і вистиг до літеплого,  тоді я полоскав ним ротову порожнину. Можна це робити до їжі, після їжі (обовязково), навіть частіше. Справді, через півроку, а то й швидше, ясна перестали кровоточити.

Дубову кору найкраще заготовляти пізньою весною, у травні, але до цвітіння дуба.

 

Тарас ЛЕХМАН. журналіст

(1 Проголосовало)

- Береза – деревце не просте, а чарівне, має магічну силу! – так, принаймні,  стверджували ще наші далекі пращури. До речі, воно єдине на світі з білою корою.

Східні словяни-язичники вклонялися березі, влаштовували на її честь свята, довкола водили хороводи, у березовому гаю зустрічали весну, а з її приходом – і Новий рік, бо у прадавні часи Новий рік вітали якраз весною. Зрештою, це деревце дало назву місяцю березню.

Береза – не тільки гарне, а й вельми корисне дерево. Колись оселю освітлювали найчастіше скіпками з берези, а зігрівали людей у господі березові дрова. Вони горять чистим, рівним полумям, та й нарубати їх відносно легко.

Однак деревина берези годиться не лише на дрова. З неї, наприклад, роблять лижі – легкі і пружкі. Із березових бруньок та цвіту («сережок») здавна готували ліки, настоянки, і нині виготовляють активоване вугілля. Без березового віника годі уявити лазню. А який цілющий березовий сік! Березовим листям фарбували тканини. Тепер би сказали: екологічно чистий барвник.

Люди доволі часто використовували бересту – тонкий шар кори берези. З-поміж іншого, вона слугувала для виготовлення дьогтю. Ним і вісь від воза змазували, щоб не скрипіла, і взуття натирали, а ще – лікували ним. Сьогодні народні умільці, зберігаючи давні ремесла, виготовляють з берести кошики, скриньки, шкатулки, хлібниці (добре зберігають хліб!), сільнички, навіть капці, у яких і зручно, і корисно ходити.

Якщо для музичних інструментів - ріжків і карпатських трембіт – первинним матеріалом є смерека, то обгортають їх тією ж свіжозрізаною березовою корою. Береста, висихаючи, щільно стягується. Не потрібно жодних клеїв.

Також вважали (і вважають), що береза віддає добру, здорову енергетику. Тільки пртуліться до неї…

А якби я жив у часи Київської Русі, то писав би цю замітку на березовій корі – така собі берестяна грамота.

Підготував Тарас ЛЕХМАН, журналіст

(0 Голосов)

Наближається Різдвяний піст, який в Україні ще називають Пилипівкою. Для християн східного обряду він розпочинається 28 листопада, але готуються до нього заздалегідь. Глибоковіруючі люди строго дотримуються його приписів. А як постили перед Різдвом і що споживали у далекому минулому?...

Важко у часи Різдвяного посту (як і Великоднього) доводилося тим, хто не мав достатніх запасів риби, грибів, бобових – головних постачальників білків у пісні дні. Нерідко такі люди хворіли на курячу сліпоту, а діти отримували малокрівя або рахіт. Тому для малих дітей робили послаблення, дбаючи про здоровя нового покоління. Навіть у часи Великого посту, у його строгі дні, де обмеження ще категоричніші у порівнянні з Різдвяним постом, дітям давали споживати молоко, сир, сметану, яєшню. Бо, звісно, якщо мова про дитину, то це – не гріх. Гріх – шкодити здоровю.

А ось для дорослих здорових людей строгий піст був обовязковим. У середу та пятницю, як кажуть, жили на воді, нічого не споживали; тільки увечері – скибку хліба. Деякі господарі навіть тримали окремий посуд для пісних страв. Інші ж - ретельно випарювали і виварювали, щоб, бува, ніде не залишилося й сліду та запаху від скоромної страви – ні всередині, ні ззовні.

Перший день Різдвяного посту зустрічали прісними коржами. Коржі замішували з житнього борошна на воді й пекли «насухо», тобто, без олії, тим паче без тваринного жиру, не додавали солі, маку, не поливали медом. Бо це вже – розкіш. Інколи для прикраси на коржах виліплювали з тіста хрестики, вертепні зірочки, як ознаку наближення Різдва Христового.

Багатші селяни споживали кашу. Неодмінним продуктом харчування були запечена картопля, квашена капуста, варений буряк та інша городина. Борщ – тільки пісний.

Втім, одноманітні пісні страви трохи скрашували квашею – типовою їжею українського селянина. Готували квашу з помолу (борошна) зерен гречки, пшениці, жита та солодового (пророслого) зерна жита або пшениці. Навколо її приготування виникло безліч різноманітних забобонів, пересудів, пересторог, і то часом досить кумедних. Наприклад, вірили, що найкраща кваша вдається у жінки, яка має довгі пяти… Не повинні готувати квашу дівчата, щоб не втопити в ній своєї долі. Парадоксально, але вважали, що кваша не вдасться, коли під час її приготування увійде добрий чоловік. А от коли до хати завітає нероба, волоцюга, пяничка, то страва неодмінно вдасться.

Напівжартома – напівсерйозно, але жінки-господині твердо вірили: кваша тоді буде особливо смачною, коли для викисання накрити її… чоловічими штанами.

Побутували й інші забобони. Приміром, у перший тиждень Різдвяного посту (особливо у його перший день) не ходили в гості. А жінкам не годилося заходити до чужих бодай на хвильку, аби щось позичити. Боялися, що разом з ними (жінками) до хати можуть зачаститися злидні. Тож не позичали ні хліба, ні солі, навіть не давали жару для розпалювання печі…

Однак, все це – лишень марні повіря…

До Різдва готувалися передусім духовно!