Одне із самобутніх імен, яким називали наші пращури-язичники сонце, - Ярило. Йому співали хвалебні пісні, складали гімни, приносили пожертви (ні-ні, тільки не людей і тварин!), дарунки у вигляді квітів, молодих гілок деревця.

Ярило — бог весняного сонця, родючості, пристрасті. Корінь слова “яр” означає “ярий, нестримний, збуджений”. У давні часи чоловіча пристрасть порівнювалася з мужністю, войовничістю й силою. Тому божества родючості у східних слов'ян часто зображувалися з мечем.

У Велесовій книзі Ярило названий Ярбогом (або Яробогом). Він згадується, як бог, який “править весняним цвітінням, русалками, водяниками, лісовиками, домовиками...”.

Обряд водіння Ярила в окремих етнографічних регіонах України зберігся до нашого часу: дівчата обирають найкращого парубка, вдягають його у вінок з весняних квітів і трав та водять вулицями від хати до хати, де є дівчата на порі. На широкому лузі, лісовій галявині або біля річки водять навколо Ярила хороводи, співають веснянки, гаївки. Однак тепер це виглядає лише як театралізоване дійство.