Реклама

Погода в Червонограді
Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

Культура

Для української національної культури основоположною і базовою є народна культура, на основі якої поступово сформувалися професійні наука, література, мистецтво. Своєрідність української культури визначили також впливи географічних умов, особливості історичного шляху, а також взаємодія з іншими етнокультурами. Важливим історичним етапом розвитку культури стало прийняття християнства у X столітті.

(4 Голосов)

ІВАН КОЧЕРГА

(1881 — 1952)

Народився Іван Антонович Кочерга 6 жовтня 1881р. в містечку Носівка на Чернігівщині в сім'ї залізничного службовця, що зумовляло часті переїзди. Лише 1891p. їхня родина оселяється на постійне проживання в Чернігові, де 1899р. він закінчує гімназію. Відтак їде до Києва і вивчає право на юридичному факультеті. По закінченні університетських студій в 1903р. повертається до Чернігова і стає на службу чиновником у контрольній палаті. З 1904р виступає з театральними рецензіями на сторінках чернігівських газет.

1910р. пише першу п'єсу (російською мовою) «Пісня в келиху» (вперше поставлена в Харківському Народному театрі лише 1926р. в перекладі П. Тичини під назвою «Легенда про пісню», п'єса успіху не мала).

Нова п'єса — «Дівчина з мишкою» (рос. мовою, 1913) мала помітний, хоч і скандальний успіх.

1914р. І. Кочерга переїхав в Житомир.

П'єси російською мовою «Зубний біль сатани» (1922) та «Викуп (Весільна поїздка Марусі)» (1924) завершують певний етап драматургічного розвитку, в цей період творчого життя письменник починає писати українською мовою.

1925p. він завершує роботу над п'єсою «Фея гіркого мигдалю».

1927р. — пише нову п'єсу «Алмазне жорно».

1928р. — кілька п'єс, безпосередньо пов'язаних тематикою і проблематикою з тогочасною дійсністю.

В цей період І. Кочерга з посади ревізора житомирської робсельінспекції переходить працювати літредактором у міську газету «Робітник», а згодом — у «Радянську Волинь».

Він пише комедію «Натура і культура» (1928), драму-феєрію «Марко в пеклі» (1928) і низку так званих «кооперативних» п'єс, типових для 20-х років агіток.

Вистава «Марко в пеклі» у харківському Червонозаводському театрі (режисер В. Василько) мала успіх, але до самої п'єси рецензенти поставилися стримано.

В 1929p. в Житомирі відбулися гастролі Другої державної української опери Правобережжя (липень-серпень), театру української Музкомедії і драми під керівництвом Д. Гайдамаки (жовтень-листопад) та інших колективів і окремих виконавців. І. Кочерга, який в попередні роки лише зрідка виступав у пресі, активізує свою критичну діяльність. З 14 липня по 9 серпня 1929p. він друкує в газеті «Робітник» 11 лаконічних, але глибокозмістовних рецензій на вистави театру української опери — це чи не більше, ніж за всі 1922 — 1928 pp.

Він пише чимало п'єс: драматична поема «Свіччине весілля» (1930; інша назва «Пісня про Свічку»), водевіль «Ліза чекає погоди...» (виданий 1931р.), п'єса «Майстри часу» (інша назва «Годинникар і курка», 1933).

Драматична поема «Свіччине весілля» була поставлена лише 1935р. в Запоріжжі й тільки після цього почала тріумфальний хід по сценах десятків театрів.

П'єса «Майстри часу», незважаючи на те, що спочатку була відхилена українським реперткомом, на Всесоюзному конкурсі драматургічних творів у 1934p. дістала (під назвою «Годинникар і курка») третю премію.

1934р. І. Кочерга переїздить до Києва, де поринає в активну громадську, критико-публіцистичну та творчу роботу. Продовжує художню розробку проблемних філософських питань, працює і над кіносценаріями, перекладами.

З початку Великої Вітчизняної війни живе в Уфі, де редагує газету «Література і мистецтво» й працює в Інституті літератури АН УРСР. У цей період створює кілька невеличких п'єс, які, часом дотепні, по-своєму правдиві, не стали, однак, досягненнями автора.

Дещо пізніше написані твори «Чаша», 1942; «Досить простягти руку», 1946. В одноактівці «Зубний біль сатани» реалізований задум п'єси, який автор нотував ще в 10-х роках.

Повернувшись 1944р. до Києва, І. Кочерга пише романтичну драму «Ярослав Мудрий» (1944, друга редакція — 1946). Драма задумана як історична трагедія, але деяка ідеалізація самого образу князя не дозволила автору домогтися по-справжньому трагедійного звучання твору. Як романтична ж драма «Ярослав Мудрий» є високим досягненням в українській літературі.

У повоєнні роки основні творчі сили письменник віддає роботі над драматичною поемою про Т. Г. Шевченка «Пророк» (1948).

Помер Іван Антонович Кочерга 29 грудня 1952р.

Виявивши свій талант як майстер гострого сюжету, в розвитку якого окреслювалася певна значуща авторська ідея, драматург створив видатну філософську драму — п'єсу «Майстри часу». Історичними драмами «Свіччине весілля», «Алмазне жорно» та «Ярослав Мудрий» він не тільки говорив про славне, хоч і складне, нерідко — тяжке минуле нашого народу, але й був суголосним своїми думками та ідеями змаганням і потребам сучасного йому дня


(2 Голосов)

Іван Липа

(1865-1923)

Наприкінці XIX століття над могилою Тараса Шевченка пролунала пристрасна присяга до загину боротися за незалежність України. Її склали юнаки, які прийшли туди, щоб започаткувати Братство Тарасівців. Серед них був й Іван Липа.

Іван Львович Липа народився у Керчі. Ріс хлопчина розумним і допитливим, мріяв стати лікарем. Тому вступив на медичний факультет Харківського університету, але закінчити його не судилося. Через політичні погляди майбутній письменник потрапив до в'язниці. Звільнившись, змушений був закінчувати університет на чужині — у далекій Казані. Відтак працював лікарем на Херсонщині та в Полтаві.

Непрості життєві стежки привели І. Липу до Одеси. Там він не просто продовжував лікарську практику, а й дбав про одеситів, побудував лікарню для незаможних. В Одесі Іван Львович разом із дружиною видавав альманах «Багаття». У 1918 році став членом уряду Української Народної Республіки і переїхав з родиною до Києва.

Після поразки УНР Іван Липа поселився у Винниках біля Львова, де працював лікарем і займався літературною діяльністю.

Письменник написав багато творів, серед яких є проза, оригінальні фантастичні оповідання, чимало байок і казок для дітей. А дітей письменник дуже любив: казки його, за словами Володимира Самійленка, «...обвіяні чарами щирого народного духу і повні поезії». Деякі твори, серед них і казка «Близнята», друкувалися у дитячому журналі «Дзвінок», що виходив у Львові.

(2 Голосов)

ГУБКА ІВАН МИКОЛАЙОВИЧ

(нар. 24.03.1932, хутір Губки (с.Боброїди) Жовківського р-ну Львівської обл.)

Учасник національно-визвольної боротьби, Норильського повстання, один з організаторів Українського Національного Фронту.

Батько Г., австрійський офіцер, був сільським війтом, помер у лютому 1942. Старший брат Микола з 1943 р. був станичним, відтак пішов в УПА, брав участь у бою  з більшовиками. Мати, Анастасія Лупій-Губка, 1947 р. за сфальсифікованими даними щодо здачі континґенту була засуджена на 5 р.позбавлення волі і “розкуркулена”. Господарство було зруйноване і конфісковане. 

Г. восени 1945 почав навчатися у Львові в середній школі. Розповсюджував листівки, добував інформацію, пошту, ліки, папір для повстанців. Двічі побував під арештом. На 17-му році життя, 24 жовтня 1948 р., знову заарештований і звинувачений у співпраці з підпіллям. Витримав понад 100 допитів, зазнав тяжких тортур, але ні до чого не признався. Виснажували нічні допити і голод, за спання вдень його кинули до карцеру, де 8 діб тримав голодівку протесту

23.07. 1949 р. Військовий трибунал МВС по Львівській обл. засудив Г. за ст.ст. 20-54-1 “а”, 54-10 ч. 1 КК УРСР на 25 р. позбавлення волі з застосуванням Указу ПВР СРСР від 26.04. 1947 р. “Про скасування смертної кари”. Захисника на суді неповнолітнього не було. Після засуду побував у гамівній сорочці, чув голос тюремного лікаря: “Продолжайте, он еще в сознании”. 

Етап до Караганди з шістьма-сімома перевірками щоночі та побоями тривав місяць. Карався Г. в Кенґірі, що входив до управління Степлагу, працював на будівництві. Його особовий номер був СХ-948. Вдавався до втечі, у зв'язку з чим був запроторений до БУРу. Там кілька місяців не працював, зате мав нагоду познайомитися з багатьма активними українцями, зокрема, з Миколою Курчиком, Петром Саранчуком, Юрківим, Степаном Гарячим, Іваном Пижем, Ковальчуком Мацепурою, Андрієм Маланюком. До кінця ув'язнення мав “червону смугу” на справі, що означало “схильний до втечі”. Це значно ускладнювало становище в'язня, але й посприяло тому, що 1950 р. Г. опинився в таборі Спаськ (за 40 км від Караганди), у т.зв. “Долині Смерті”, де щороку помирало від голоду та непосильної праці 30 – 32 тис. в'язнів (цю інформацію передали на волю естонці, які працювали в Спаську в трупарні). Опісля перебував у таборах: Актас, Карабас, Чумбайнура управління Карлагу, що знаходилося в Долінці. 1951 р. відправлений у табір, що отримав назву “Січ”, бо там утримувалися лише українці, яких привозили з управлінь Степлаг, Карлаг, Пісчанлаг за спротив своволі “ворів у законі” та “сук” – табірної босячні, яка співпрацювала з адміністрацією. ((Політв'язні захитали злочинний правопорядок совєтських таборів, що тримався на співпраці адміністрації з карним світом)). Українці в “Січі” організували гуртки вивчення української мови, літератури, історії, створили драматичний гурток. В очищених від кримінального елементу зонах між політв'язнями запанували доброзичливі стосунки. Тут Г. близько зійшовся з Григорієм Пришляком – крайовим провідником СБ, Іваном Куком – братом головного командира УПА Василя Кука-“Лемеша”, з доктором Вітковським – відомим культурним діячем української еміґрації в Харбіні (він помер у “Січі”), Іваном Столяром – окружним провідником, Славком Мартином, який був узятий отруєним газом у криївці, де друкувався журнал “Ідея і Чин”. Там Г. одержав листа і єдиного продуктового пакунка від сестри Галі з Січеславщини, та надалі заборонив їй слати пакунки, бо вона й сама бідувала з дітьми.

1952 р. Г. в складі цілого ешелону в'язнів перекинутий у Красноярськ, а восени баржею їх етаповано по Єнісею в Норильськ, де він провів 10 місяців. Працював на будівництві, де робоча зміна тривала 12 годин.

Весною 1953 р. в таборі № 5 конвоїр дав чергу по мерзлій землі для залякування в'язнів, кулі рикошетом убили в'язня Ковальчука і кількох поранили. Це стало приводом страйку біля 40 тисяч в'язнів. Очолили його представники різних народів, у т.ч. українці Михайло Марушко, Іван Столяр, Євген Горошко, Олег Криса. У 5-й зоні охорона прорубала виходи в дротяних огорожах, але з 5 тисяч в'язнів за зону вийшло (втекло) не більше 300. А 9-го дня 350 офіцерів з пістолетами в руках увірвалися в зону з пожежними машинами, щоб зламати опір. В'язні перерізали пожежні рукави, а самі стали стіною. Затія була нейтралізована. На 14-й день, 6 червня, прибула урядова комісія на чолі з полковником Кузнєцовим. В'язні висунули 13 вимог, зокрема: зняти з одягу номери, з вікон ґрати, з дверей замки, переглянути справи, дозволити побачення, впровадити залікову працю, скоротити робочий день до 8 годин, вивезти з Півночі хворих та інвалідів, звільнити неповнолітніх та засуджених ОСО, дозволити листування більше ніж два листи на рік та ін. Більшість вимог була задовільнена, та через два тижні почали вивозити активістів і почався новий страйк. Непокору в 4-му таборі очолив Євген Грицяк з групою в'язнів. Озброєні солдати 1 липня увірвалися в 5-у зону, після команди “вогонь” беззбройні в'язні вступили в рукопашпу боротьбу з автоматниками. Загинули сотні в'язнів – точна цифра досі не встановлена

(3 Голосов)

Іван Багряний

(2 жовтня 1907 — 25 серпня 1963)

ІВАН БАГРЯНИЙ — ПОЛІТИЧНИЙ ДІЯЧ І ПИСЬМЕННИК

Іван Багряний вписав своє ім'я в історію як найвидатніший політичний речник першої еміграції з Радянського Союзу. «Стара» еміграція вийшла за кордон порядком оборонної війни з окупантом, вона не жила під окупантом, її руки і ризи були чисті від будь-яких підкорень, компромісів. Коли останні ар'єргарди Української Армії відходили за Збруч, покоління Багряного було у віці 12-15 років. Зокрема і дванадцятилітній Іван Багряний, син охтинського муляра Павла Лозов'яги, на власні очі бачив заграви українсько-російської війни, терор московських більшовиків. Бачив, як північні наїзники вбили дядька, вояка Української Армії під командою Симона Петлюри, і тут же поруч повалили на смерть його коханого діда-пасічника.

Але країна не могла емігрувати. Вона вирвала у ворога компроміс нової економічної і національної політики, юридичне визнання її самостійности (конституція СРСР) і була далі у відродженні. Відродження, як і весну, не можна скасувати. Тому неминуче Україна почала перемагати в нерівному радянському компромісі з Москвою. У це змагання втягалось і підростаюче покоління Багряного, поспішаючи добути освіту і позицію на великому фронті.

Строки історії були невмолимо короткі — встигла чи не встигла нація стати на ноги; встиг чи не встиг юнак закінчити вищу освіту; мусів чи не мусів пройти крізь масові примусові організації профспілок, комсомолу, партії; встиг чи не встиг знайти себе і своє життьове покликання — а вже над головою шумить нова гроза тотального вражого терору. Зламавши компроміс і договір (яким була конституція), Москва нищила безоружну країну кулею, депортацією, тюрмою і організованим голодом. Стався геноцид — замах на Відродження, на всю націю.

Іван Багряний мав 25 років, коли геноцид на Україні розгорнувся на весь свій диявольський масштаб. Багряний разом із сотнями тисяч поїхав у концтабори Далекого Сходу з вироком на п'ять років.

Що встиг він зробити? Технічна і загальна освіта. Перша збірка поезій «До меж заказних» (1927), поема «Аве Марія», роман «Скелька» дали йому дорогу до членства в опозиційній добірній групі письменників МАРС (Підмогильний, Антоненко-Давидович, Плужник, Осьмачка, Косинка, Галич). Але він тільки-но встиг переступити поріг суворої школи літератури, як НКВД перетворило його на «зека» — в'язня далекосхіднього концтабору. Втеча, бездомність, мандри і поворот до своєї країни, що ще не одійшла від геноциду, а вже була напередодні нової катастрофи. Новий арешт, тортури — все це описане в романі «Сад Гетсиманський», що його вважають значною мірою автобіографічним.

Друга світова війна дала «вихід» на Захід крізь вогняні ворота фронту, крізь цвинтарні табори полонених і концтабори, крізь унтерменшівську категорію «остарбайтера», крізь оунівське підпілля. Волею і неволею мільйони українців з УРСР опинилися на Заході. Кількасот тисяч їх остались емігрантами. Не еміграція, а «ісход», не група однодумців, а неймовірна мішанина маси — колишніх в'язнів і колишніх сексотів; партійних і безпартійних; рядових червоноармійців і полковників та генералів; неписьменних і письменників; колишніх політичних і колишніх кримінальних злочинців; свідомих патріотів і русифікованих; таких, що були патріотами Радянської України, будували в ній українське відродження, і таких, що були внутрішніми емігрантами; селяни, робітники, фахівці. Коротко — це вийшов конгльомерат отієї соціяльної каші, на яку перетворив комуніст-окупант суспільство України.

З цієї каші не міг нормально формуватися струмінь політичної еміграції, бо Німеччина стала для втікачів не країною політичного азилю, а країною концтабору. На еміграції теж не було свободи. Не менш, ніж заборонами, перешкоджала гітлерівська Німеччина формуванню політичної еміграції усілякими «розенбергівськими штабами», в яких псувалися і компромітувалися навіть і дуже пристойні люди. Наскільки не помиляюся, Багряний пішов на Захід і в еміграцію через оунівське підпілля.

(3 Голосов)

Іван Білик

(Народився 17 січня 1929р)

Білик Іван Іванович — український письменник.

Народився 17 січня 1929р. в с. Градизьку, тепер смт Глобинського р-ну Полтавської області.

Закінчив 1961р. Київський університет. Друкується з 1956р.

Роман «Танго» (1968) — про життя української еміграції.

Історичний роман «Меч Арея» (1972) розповідає про Київ і киян 5-го ст. (піддавався критиці за відступ від усталених в історіографії поглядів).

У романі «День народження Золотої рибки» (1977) порушено проблеми відповідальності особи перед суспільством і природою.

Роман «Земля Королеви Мод» (1982) — апофеоз людини, яка зберігає гідність і честь у найскрутніші моменти життя.

Історичний роман «Похорон богів» (1986) — про події 9—10 століть на землях Київської Русі.

І. Білик відомий також як перекладач творів сучасних болгарських письменників (Е. Коралова, Е. Станева, П. Вежинова, А. Гуляшки, І. Давидкова, І. Петрова, К. Калчева, Б. Димитрової, Б. Райнова, М. Марчевського та ін.).