Оповідання

Що таке оповідання? Це невеликий по об’єму текст, що написаний в стилі епічного жанру. Зазвичай в оповіданні ведеться мова про певного персонажу та ті події, що сталися з ним в відрізок часу. 

Кількість часу, який може бути описаний в оповіданні, не має обмежень, але найчастіше в оповіданні відображують якийсь випадок з життя героя твору чи особливість людського характеру. 

Головною ознакою оповідання є одноподійність, тобто опис лише одного героя, однієї події, що сталася, однієї риси характеру, однієї частини сюжету і т.д. Ще однієї ознакою оповідання є настанова на достовірність – тобто наголос на тому, що все те, що описується у творі – це не вигадка, а реальний факт.

(2 Голосов)

Коли мешканцю міста липневого вечора вийти на балкон квартири, то можна побачити безліч ластівок. Де тільки вони не знаходять собі притулок – на стінах будинків, над вікном, під дахом… Одні залітають до гніздечка, інші – вилітають.

Однак не важко запримітити, якщо бути спостережливим, що деякі «ластівки» зі значно більшими серповидними крильцями довго-довго кружляють у небі, так і не залітають у свою домівку. Це – не ластівки, а серпокрильці (або ж – стрижі, як їх ще називають).

І без них годі уявити блакитне небо України. Якщо з ластівками пов’язано багато приповідок та прикмет, то зі серпокрильцями – обмаль, або ж вони ідентичні, хоча, насправді, це зовсім різні птахи. Наприклад, «Де ластівки не літають, а на весну додому прилітають», «Ластівка день починає, а соловей закінчує», «Одна ластівка весни не робить», або ж: «Ластівки низько літають – на негоду, дощ; високо – буде добра погода».

Це ж можемо сказати і про серпокрильців. Однак вони, на відміну від ластівок, здатні літати значно вище. Отож, кілька слів про них і як їх розпізнати. Передусім, забарвлення у серпокрильців чорне або темно-буре. У польоті крила серпоподібні, що дало назву птахам, загнуті; пернаті часто пронизливо вищать, у той час як ластівки щебечуть. Так, вони схожі на ластівок, але не… ластівки!

Серпокрильці поширені по всій Україні. Оселяються колоніями, переважно в містах, але іноді селяться на берегових кручах або навіть у дуплах дерев. Прилітають з вирію у травні, відлітають наприкінці серпня.

«Міські» мешканці-серпокрильці  мостять гніздах у щілинах будинків. Кладка з двох (рідше з трьох) яєць. На початку липня молодь вилітає з гнізда. Живляться найдрібнішими комахами, які літають якнайвище. Тому й серпокрильці літають вище від ластівок.

(2 Голосов)

Маленька зелена жабка плигала, скакала від радості, що знову пішов теплий літній дощик. Та раптом почула ніжно-кришталевий сміх, що линув десь із середини лугу. Її зацікавило, хто ж це може так сміятись і вона рушила на пошуки. Довго добиралась, адже луг був досить великим, і врешті знайшла.Це сміялась ромашка на невисокому стебельці.

– Твій сміх чути аж до краю лугу – промовила жабка. – Чому ти так смієшся?

– Я радію дощику.

– І я теж його люблю.

Ромашка нахилилась до жабки і промовила:

– Ми такі різні, а любимо одне і те ж …

(2 Голосов)

Коли вечоріло, Гануся полюбляла спостерігати за яскравою зірочкою, що найперше з’являлась на безхмарному небі. Довгий час спостерігала. І це заняття дуже їй сподобалось.

Та одного разу Ганусі приснився сон, що ніби зірочка – це вона, Гануся. Але вона забула, що Зірочка, але пам’ятала лише, що Гануся.

– Отакої, – подумала Зірочка–Гануся. – Як я могла таке забути?! Тож я буду сяяти, сяяти, сяяти!..

Вранці Гануся розповіла про сон мамі, яка, щиро посміхнувшисьі обійнявши її, сказала:

– Доню моя, кожна дитина для її матусі – зіронька ясна. Але я хочу тобі побажати, щоб ти сяяла яскравим світлом добра та любові і дарувала їх усім людям.

(2 Голосов)

Зібрались якось мама з Ганусею збирати малини у лісі. Хоч як важко було Ганусі збирати ці пурпурові червоні ягідки через колючки та комарів, все ж назбирала повнісінький кошик.Удома мама й каже:

– Ось дивись: малина – смачна ягода, та одна малинка – це лише ягідка із чудовим смаком. Ти її з’їла і відразу ж забула. А коли багато ягідок – це вже поживно і корисно. Це так само, як у людей…

– Як це? – здивовано запитала Гануся.

– Ось дивись: мама ходить на роботу і працює у великому колективі. Колектив – це коли багато багато людей працюють як одне ціле…

Гануся все ще не розуміла, що мама має на увазі.

– Кошик – сказала мама – це робота, а малинки – це люди. Кожна малинка має смак, а коли всі малинки переробити – виходить чудовий джем.

Авжеж, смакота, – усміхнулася Гануся.

– Кожна малинка працює на джем, а джем є кінцевою ціллю кожної малинки.

– Ага! Я зрозуміла! – вигукнула Гануся. – Люди у колективі працюють для однієї якоїсь цілі.

– Правильно, молодчинка.

– Але для чого це мені? Я ще дитина, а колектив – це дорослі люди.

– Але ж ти ходиш до школи?

– Так.

– А діти – це також колектив, ціль у якого – навчатись, здобувати знання, розум і мудрість.

(2 Голосов)

Лежав песик на м’якій зеленій травичці і грівся на сонечку. Промінчики лагідно торкались його вушок, носика, спинки, хвостика. Часом перекидався, щоб погріти свого животика. Та раптом щось його залоскотало у правому вушці. Він зірвався, почав дзвінко скавчати від лоскотів і чухати своє вушко.

– Обережніше, прошу тебе – почув він раптом ніжний голосок і відразу ж розгубився.

«Невже я божеволію – подумки розмірковував він. – Поряд нікого нема, а я чую голос. Чи таке можливе?.. Але він мені подобається… Він такий прекрасний. А може… можливо це мій внутрішній голос?! Тепер я знаю, який він…»

Він ліг на травичку і прошепотів: «Говори ще.»

«Про що з тобою говорити ? Ти такий великий, сильний, мужній, а я така маленька.» Голос чувся вже зовсім поряд і песик збагнув, що це хтось інший прокрався у йозо вушко. І лоскотів більше не відчував. «Хто б це міг бути?» – подумав він.

 Раптом неподалік себе він побачив маленьку гусінь, що зливалась із зеленою травою. Вони довго мовчки дивились один на одного, аж ні з того, ні з сього гусінь почала оплітати себе липким павутинням. «Що ти робиш?.. – гавкав песик. – Не роби цього!.. Я не хотів тебе налякати!.. Не хотів скривдити!.. Не ховайся!.. Давай поговоримо!..» Та гусінь все більше і більше оплітала себе і невдовзі зовсім зникла у коконі. Песик ліг поряд і сумним поглядом дивився на сірий кокон, що вилискував на сонці. У його голові все ще звучав ніжний голос гусені…

Коли почало сутеніти, песик ніжно взяв кокон зубами і поніс до господи, де мешкав.

Він зробив невелике ложе із квітів, поклав туди кокон і доглядав його, ані на мить не залишаючи. Песик не знав, чого має чекати, але вважав своїм обов’язком робити це. Він дуже хотів поговорити з гусінню, ще раз почути її голос.