Оповідання

Що таке оповідання? Це невеликий по об’єму текст, що написаний в стилі епічного жанру. Зазвичай в оповіданні ведеться мова про певного персонажу та ті події, що сталися з ним в відрізок часу. 

Кількість часу, який може бути описаний в оповіданні, не має обмежень, але найчастіше в оповіданні відображують якийсь випадок з життя героя твору чи особливість людського характеру. 

Головною ознакою оповідання є одноподійність, тобто опис лише одного героя, однієї події, що сталася, однієї риси характеру, однієї частини сюжету і т.д. Ще однієї ознакою оповідання є настанова на достовірність – тобто наголос на тому, що все те, що описується у творі – це не вигадка, а реальний факт.

(1 Проголосовало)

Її думки переплелися у ніжно-грайливий відблиск краплинок водоспаду,  і чим далі вчитувався у її останнього листа, складалося враження, що спостерігаю веселку зблизька. Ось вона. Зовсім поряд. Зосталось лишень простягнути руку.

Зрештою, такими були всі її листи, не згадуючи вже про дуже рідкісні зустрічі.

За ними була вся вона. Не як усі. Не схожа на щоденну сіру буденність, із її клопотами та постійними підвищеннями цін то на те, то на се.

Я захоплювався нею, чудувався, чарувався, навіть частенько гордився, що у мене є така незвичайна знайома. к

Читаючи її попередні, як і цей останній, листи, у мене не раз виникало одне й те ж запитання: «Як це тендітне і ніжне дівча у свої чотирим дівчамнадцять років змогло не лише віднайти в собі, але й заглибитись у цю нереальну реальність?..»

Гармонія… Ось що мене у ній приваблювало. Абсолютна гармонія, досягнення якої у наш час для мене залишалось неймовірним прагненням і неабиякою загадкою. Я прагнув зрозуміти, як це у неї вийшло, якою методикою вона користується. Через це її листи піддавалися майже науковому аналізу.

Із цим дівчам у нас відбувалося відверте  листування,  і я ніколи перед нею не втаємничував своїх намірів. І вона мене у всьому підтримувала. І це була ніби серйозна гра.

У одному з листів дівча відповіло, що ніколи не ставило перед собою тих запитань, що цікавлять мене. Вважала просто недоцільним ставити їх.

«Зрештою, - питала вона, - що таке гармонія? Навіть різні люди розуміють її по-різному. У природи і космосу – це зовсім інакше розуміння. Те, що у людей прийнято вважати гармонією, може видатись зовсім не таким. І, як на мене, гармонія не залежить віж розуміння її кимось. Це існуючий, незалежно ні від кого факт вищого гатунку.»

Думки малого філософа-трансценталіста!..

Останній лист найбільше зачудував мене. У ньому вона розповіла свою історію:

«Коли я ще була маленька, ми з батьками їздили відпочивати у Крим. Постійно винаймали вілу обабіч чудового лісу, куди я частенько бігала гратися. На море добиралися батьковою автівкою. Цей ліс чимось приваблював мене, але я тоді ще не знала чим саме. І от одного разу у вечері я гралася у лісі до смерку. Так приємно було уявляти себе принцесою, а ліс моїм велетенським замком.

Коли почало темніти, я не помітила. Та коли темрява обійняла увесь ліс, мені стало страшно і я заплакала. Але ніхто із людей мене не чув.

Ніхто, окрім декількох світлячків. Вони почали літати довкола мене, щоб привернути до себе мою увагу і, ніби, заспокоювати мене. І саме вони вивели мене з цього темного лісу…

Перед від’їздом  додому хотіла з ними попрощатись, і щойно прокинулась -  побігла у ліс…

Коли вже хотіла повертатись до нашої вілли,  раптом почула: «Зачекай». Наче нікого й не було поряд, а голос чіткий. Мене це здивувало, але я залишилась. Мої світлячки розлетілися у три сторонни, і за якусь мить я побачила, що до мене наближаються три сяючі ниточки. Саме із тих сторін, куди полетіли світлячки. Ниточки з’єдналися наді мною і почали кружляти за часовою стрілкою. Чим швидше вони кружляли, тим світліші ставали, і на мене почали осипатись піщинки цього світла.

Коли кружляння скінчилось,  я побачила, що це зовсім не світлячки, а маленькі, зовсім крихітні, люди з крильцями.

        Хто ви ? – запитала я зі здивуванням.

        Ми -  феї, і ти - наша сестра.

        Але ж я не така, як ви.

        Ти про це поки що нічого не знаєш.

        Чому ви раніше мені не показувались?.. Я так би хотіла з вами погратися. Та ми сьогодні відїжджаємо…

         Ти знайдеш інших фей у полях, лісах, на річці і у своєму селі. Вони тебе вчитимуть… Ти нас тепер бачитимеш і впізнаєш…

І я їх бачила. Інших фей. Різних. І знаю тепер, що вони існують не лише у казках. І вони мене вчать.

І таких як я - багато серед людей. Прийшов час і феям ставати людьми.»

(3 Голосов)

Коли я був ще зовсім маленьким і сидів у матусі на колінах, вона мене навчала, що голуби не тільки воркують, а ще й видають: «Дідусю, бабусю, дідусю,  бабусю…» Сміючись, я повторював за ненею ці слова.
А коли підріс і уважно прислухався до голубів, склалося враження, що вони насправді видають: «Дідусю, бабусю…»

Таким спостереженням мою маму навчила бабуся.  А її хто? Мабуть, прабабуся. Це вже згодом, навчаючись у школі, я дізнався, що такі народні приповідки передаються від покоління до покоління. Прислухайтесь уважно до голубів, і ви також почуєте: «Дідусю, бабусю…»

…Якось удень ми йшли з татом міським парком. Звідусіль линуло оте дивне: «Дідусю, бабусю…»

- Маркіяне, - сказав тато, - це голуби дощ прогнозують, коли так «говорять».

Я спочатку засумнівався, адже світило ясне сонечко, на небі не було жодної хмаринки… А ввечері таки випав дощ…

(9 Голосов)

  

У народі кажуть: «Лелека ходить – за собою щастя водить». А ще говорять, що ці птахи приносять діточок…

  Отож, розповім про лелеку, бо він є одним із символів України. Але не про білого, якого ми часто бачимо, а чорного. Це доволі рідкісний птах і в багатьох країнах Європи занесений до Червоної Книги.

  Вже років п’ять поспіль мені щастить бачити його у селі Реклинець Сокальського району, де я відпочиваю у дідуся та бабусі під час літніх канікул. Чорний лелека – дуже обережний, тримається подалі від людського ока, оселяється у густих лісах. А його гніздо годі відшукати у верховітті дерев.

  Справді, навколо Реклинця ростуть густі ліси. Дивно, але чорного лелеку  можна часто побачити на бережку річечки Желдець, яка протікає селом. Він величаво ходить уздовж водойми, інколи щось вишукує у ній.

  Цей птах – справжній красень! Увесь чорний, грудка, животик та підкрилля – білі, на лапки одягнув малинові панчішки і такого ж малинового кольору дзьоб.

  Мешканці села милуються ним і намагаються не тривожити, бо чорний лелека – дуже боязкий.

  Бережімо лелек!

 

(9 Голосов)

Десь-колись, на краю села, жила Пташина. Співала, щебетала, всіх розвеселяла. Але прийшло лихо і журбу зі собою принесло. Співати більше не хотілося, і Пташина злилася, що вірші писати не вміє.

   Чи день чи два минуло, але настрій не змінився.

   Десь при  лісі, при долині, у спекотну днину йде Пташина, щоб на самоті посумувати, бо вірші не вміє писати. А по дорозі йшла Собака, все довкруг оглядала та вірші писала – і про небо, і про сонце, і про трави, і про поле… Вірші римувала враз, що аж здивує нас.

   Але співати вона не вміла. Пташина цьому зраділа. Думка промайнула: «Клас!». Бо у неї буде шанс знов радіти, щебетати та усіх розвеселяти. А Собака буде для Пташини вірші писати.

   Підлетіла Пташина, посміхнулась, стала промовляти: «Вірші ти вмієш писати. Та поводиш себе несміло, може, співаєш невміло?..».

   Собака трохи промовчала, потім у відповідь сказала: «Я співать, на жаль, не вмію, але й смуток показать не смію. Людей ти вже  розважай, мої вірші заспівай».

   …Можливо, всі мене почують, та не всі зрозуміють.  Хочу, щоб повірили у щирість моїх слів. Риторично запитаю: що в житті найголовніше, що сильніше та цінніше, що де варте і чому?..

   Якщо ти це прочитаєш і ще трішечки поміркуєш, то зміст казки-притчі зрозумієш.

 

(9 Голосов)