Оповідання

Що таке оповідання? Це невеликий по об’єму текст, що написаний в стилі епічного жанру. Зазвичай в оповіданні ведеться мова про певного персонажу та ті події, що сталися з ним в відрізок часу. 

Кількість часу, який може бути описаний в оповіданні, не має обмежень, але найчастіше в оповіданні відображують якийсь випадок з життя героя твору чи особливість людського характеру. 

Головною ознакою оповідання є одноподійність, тобто опис лише одного героя, однієї події, що сталася, однієї риси характеру, однієї частини сюжету і т.д. Ще однієї ознакою оповідання є настанова на достовірність – тобто наголос на тому, що все те, що описується у творі – це не вигадка, а реальний факт.

(1 Проголосовало)

Влітку, під час канікул, я ледь не щодня бував у сусідньому з нашим Червоноградом селі Добрячин у бабусі Лесі. Йти туди мені 15 хвилин. Допомагав бабусі на городі, в садку зривав на компоти та варення ягоди порічок, смородини, малини, годував качаток. Також не забував побавитися зі сусідською кізонькою, яка випасалася на лузі. Приносив їй вербові гілочки, скибки хліба. Ми з нею відразу «потоваришували». І коли вона привела двох козеняток, то не боялася, підпускала мене до них. І з ними весело було забавлятися.

- Як звати вашу кізоньку? – запитав тітку Оксану, господиню.

- А ніяк, - відповіла сусідка. – Коза та й коза… Коли ж вередує, то – Коза-Дереза.

- Ні, вона не вередлива, а лагідна, - заперечив я. – Тож буду називати Машка -Ромашка.

На цьому і порішили.

Та сталося, що я занедужав. Лікарі прописали море ліків і запевнили: «Будеш довго лікуватися!».

Про мої негаразди сусідці розповіла бабуся Леся.

- Ех, що там ліки, - махнула рукою тітка Оксана. - Щовечора я буду приносити Маркіянові по стакану козячого молока. Має випити хоча б десять порцій – і одужає. Воно корисне та поживне. Тим паче, що Маркіян доглядав за моєю кізонькою…

Зізнаюся, не люблю молока, але пив, як кажуть у нас в Галичині, «на мус». Я відразу відчув приплив сил та бадьорості, а невдовзі забув про хворобу.

Спасибі, кізонько!

(2 Голосов)

 

Одного разу, коли я гуляв у дворів, дихав свіжим повітрям, побачив маленьку кицю, яка сиділа і тряслась від холоду. Я підійшов до неї, погладив, а кицечка у відповідь довірливо подивилася в очі і ніжно замуркотіла: «Мур - мур – мур…».

Наступного дня, повертаючись зі школи, знову побачив кицечку. Вона підбігла до мене, почала тулитися до ніг. Знову довелося попестити її. Так повторювалося з дня у день. Кішка звикла до мене і я назвав її Асею. Ніколи не забував почастувати миле створіннячко чимось смачненьким. Ася почала відкликатися на своє імя.

Сталося, що ми з татом разом ішли додому, і я знову побачив Асю (вона вже куди підросла), розповів про неї. Тато запропонував: «Давай візьмемо її і нагодуємо». Іншого я й не очікував, бо тато також дуже любить тварин. Так Ася вперше побувала у нашій квартирі і відразу відчула гостинність господарів. Ми нагодували її ковбаскою, напоїли молочком… Не скажу, що Ася до нас зачастила, але, коли була дуже зголоднілою, приходила похарчуватися.

Бувало, що й мама казала: «Виглянь у вікно. Ася гуляє у дворі. Винеси їй попоїсти». Завжди роблю це охоче, а інколи запрошую Асю в гості. Проте Ася чітко усвідомлює, що не вона господар у квартирі. Отож, попоїсть, поп є молочка, трішечки погріється, коли надворі дуже холодно, посидить у когось з господарів на колінах (найчастіше –у мене) і виходить.

- До чого розумна кішка, - якось сплеснула в долоні мама. – Знає коли прийти, а коли піти!..

…І ви не оминайте увагою бездомних тварин. Якщо не маєте можливості взяти їх додому, то хоча б нагодуйте!

(2 Голосов)

Одного дня влітку ми з татом пішли на річку наловити ряски для качат. У дротяний сачок часто потрапляли маленькі карасики, яких ми тут же відпускали. Якось тато зачерпнув сачком ряску і спіймав малесенького вюна, завбільшки з вказівний палець. Я раніше ніколи не бачив в’юнів, тож попросив тата взяти його додому.

На щастя, друге відерце, у яке мали наловити ряски, було порожнім. Воно і стало транспортним засобом для рибки.

- А ряски завтра доберемо, - запевнив тато, - На сьогодні качатам вистачить.

Вдома вюна помістили у трилітрову банку, постійно міняли воду, яку брали з річки, мул, у якому в’юн знаходив собі поживу, і додавали ряски.

Вюн ріс на очах. Удень він спав, сховавшись у мулі, а ввечері та вранці (можливо, що і вночі) жваво крутився-вертівся у банці. Через цю жвавість я назвав вюна Живчиком.

Одного вечора, коли ми з татом міняли в’юнові воду, зливаючи її через ситце, аби той не дременув, то він так невдоволено засвистав, скрутився, наче змія, що я аж злякався, ледь не випустив ситця з рук. Ніколи не думав, що риба вміють «розмовляти».

Наближалася зима. Водойма ось-ось мала вкритися льодом. Тоді важко було б знайти корм для рибини. І банка ставала для неї вже затісною… Тому ми відпустили вюна на волю, у його рідну річку.

Маркіян ЛЕХМАН.

Учень 6-Б класу

Червоноградської спеціалізованої школи №8.

(1 Проголосовало)

Вранці ми (це – тато мама і я) прокинулися від щебету ластів’ят. Їх багато живе у нашому шахтарському Червонограді.  Дивом див троє пташат, які щойно покинули гніздо, залетіли крізь прочинене вікно, попід штору, до нас на лоджію. А назад вибратися не могли.

Те, що ластівки були молодесенькі, як пояснив мені тато, вказував пух на їхніх животиках, а не пірячко.  Ох, як нам  стало їх шкода. Тато, примовляючи: «Не бійтеся, я не кіт, я не спричиню вам лиха», обережно спіймав двох пташат і відпустив на волю.

Одну ластівочку спіймав я. Вона злякалася, зіщулилася у моїй долоні, серденько пташини тріпотіло. Я погладив її по голівоньці і також відпустив на волю.

Деякі люди кажуть: «Якщо ластівка залетить у помешкання, то принесе нещастя». Але це – неправда, це – побрехеньки, яким не можна вірити!

Хіба Божа пташка може принести нещастя?..

Маркіян ЛЕХМАН.

   Учень 6-Б класу Червоноградської спеціалізованої школи № 8.

 

 

(5 Голосов)

Був погожий серпневий ранок. Після Богослужіння гурт людей, очолюваний отцем Василем, вийшов з церкви, що у Радехові, у напрямку Бродів. Ішли з піснями. Краєвиди не мінялися. Поля зі скошеною пшеницею благодатно відпочивали. Картопля ще чекала свого часу.

  Коли сонце здійнялося високо, пісні стихли. Люди повсідалися перепочити і перекусити тим, чим Бог послав.

  Олена Павлишина, жінка із села, що поблизу Радехова, йшла поряд з односельцями. Їх було троє: Петро Герасимчук – сільський вчитель з дружиною Марією і Гнат Скрівод – такий собі сільський газда. Але в селі поговорюють, що він не такий вже і є, як вдає з себе…

  - Пані Олено, - заговорив сільський вчитель, - як вам вдалося від своєї господарки податися у таку далеку дорогу?

  - Ой, пане вчителю, скільки начулася про того Шашкевича, і не раз вже люди зі села ходили до тої Гори, а я ще ніколи там не була, - відмахнулася вона…

   …Цього разу зустріч з Маркіяном на Білій Горі мала бути особливою і знаменною, бо знову замайоріла довгоочікувана надія волі, чи, радше, загриміла вибухами на українському горизонті. На Білій Горі мали зібратися патріоти, щоб  з німого Шашкевичевого  благословення піти визвольною війною за рідний край і відкинути геть  червону потвору, яка вже встигла показати свої пазурі. Тому в прочанську валку (так ще називають гурт людей) час від часу вливалися дужі хлопці зі зброєю в руках, разом з усіма співали побожних пісень.

  Серпень 1941 року був переломним, і народ відчув велике піднесення духу. До Маркіянової гори йшли і йшли валки людей, йшли і ніби не помічали солдатів у страшній чорній уніформі, озброєних автоматами.

  Гнат і Петро ішли позаду Марії та Олени, а ті – співали пісню до Богородиці і, здається,  їхні сили подвоювалися. Мужчини завели розмову, яку, може, іншим часом і не розпочинали б, але не тепер.

  - І як ви думаєте, Петре Степановичу, чи буде добро українцям від цієї співпраці з німцями? Щось вони дуже люто позирають на наш хресний хід… Чув від людей, що приборкують національне піднесення, вже є і вбиті.

  - Я вам скажу: де рубають – там і тріски летять. Думаю, що не один українець загине в тій машині війни. Але вільна держава може бути тільки за підтримки німців, - відповів Петро Степанович (щоправда, через рік сам зневірився у сказаному). – Бачте, як дременули совєти, аж пилюка за ними закурилася. Ліквідують москалів – і заживемо щасливо на рідній землі.

  - Так-так, Петре Степановичу, подивіться, скільки люду зібралося, щоб вклонитися Маркіяну Шашкевичу. Подейкують, - Гнат стишив голос, - що великі провідники Української армії прибудуть на Білу Гору…

   Це ще не була армія, а невеличкі загони, яким німці дозволили носити зброю, аби ті їм вірно служили. Однак парубки-українці схитрували, бо й гадки не мали прислуговувати фашистам…

  Сонце вже зробило свій звичний хід по небу і сідало за обрій на спочинок. А люди йшли і йшли, не відчуваючи втоми. Долучалися нові прочани. Із сотні стала тисяча…

  Дивувалися чорні страшні воїни, де пре така сила людей, але чіпати їх не мали наказу…

  …Петро Вороняк вже кілька днів не мав спокою. На неділю припадало велике свято – 200 років від дня народження Маркіяна Шашкевича. А йому доведеться пасти корів. Черга є черга. То до одних, то до інших сусідів бігав, щоб помінятися чергою – всі відмовляли. Аж нарешті пощастило…

  Тепер мав інший клопіт – вирішував чим добратися до заповітної Гори. Адже крім коней, іншим видом транспорту не добирався. З часу, як тільки 1988 року з німої згоди розгублених завойовників люди йшли на Маркіянову Гору, ішов з ними і Петро. Він не був ні завзятим націоналістом, ні шанувальником поезії (бо й не розумівся на ній), зранку до ночі порав свою господарку, не даючи собі з нею ради. Але в першу неділю серпня щороку добирався до Підлиської Гори, ніби виконував якийсь ритуал, ніби від цього щось залежало в його житті.

  Сівши у рейсовий автобус, приїхав у районний центр, а звідтам, вже автобусом від церкви, мав надію прибути до завітної Гори…

  В автобусі людей було небагато. Декілька поважних панів у формі воїнів УПА, підстаркуваті жіночки, кілька молодих подружніх пар з діточками. Настрій у всіх – піднесений. Така велична дата: 200 років від дня народження Маркіяна Шашкевича! Кожний (і старий, і молодий) відчували себе причетними до цього дійства, про яке можна буде розповідати нащадкам. Кожний розумів, що це – особливий рік відвідин Святої Гори, і очікував великих зрушень…