Оповідання

Що таке оповідання? Це невеликий по об’єму текст, що написаний в стилі епічного жанру. Зазвичай в оповіданні ведеться мова про певного персонажу та ті події, що сталися з ним в відрізок часу. 

Кількість часу, який може бути описаний в оповіданні, не має обмежень, але найчастіше в оповіданні відображують якийсь випадок з життя героя твору чи особливість людського характеру. 

Головною ознакою оповідання є одноподійність, тобто опис лише одного героя, однієї події, що сталася, однієї риси характеру, однієї частини сюжету і т.д. Ще однієї ознакою оповідання є настанова на достовірність – тобто наголос на тому, що все те, що описується у творі – це не вигадка, а реальний факт.

(1 Проголосовало)

Він дивився на неї … із сіро-блакитного неба широко відкритими очима. Думки гафтували прекрасний візерунок і у кожній його деталі була лише вона. Почуття збирались ароматними  пишними букетами  і кожен був для неї…

Вона майже як народжена із морської піни богиня  вранішньої  зорі. Довге шовкове волосся спадало водоспадом вздовж її ніжного тіла….

Так, тепер вона думає про нього. Тільки його не бачить… Перед її поглядом простяглась суха випалена земля і перетворені на попіл залишки минулої краси. Суха… опалена земля… Колись була оздоблена різнобарвними квітами і пишними соковитими травами…

Тепер чорні рештки підносились мертвим мовчанням до неба. Колись були розлогими деревами. ЇЇ сльози, нажаль, не повернуть їм  колишньої краси. Від цих кришталевих крапель не зацвітуть квіти і  не забуяють, наповнені життям, зелені трави.

Його нема… Залишилось лише  те, що залишилось. Є лише вона і…. не відомо як це тепер назвати.  А його нема. Того, хто був єдиним  любим серцю, єдиним сенсом буття. Увесь її світ вмить перетворився на пустище. Мертве і мовчазне. Випалене вогнем пустище. Місцем її вигнання.

Кожен новий день не приносив радості. Кожен жест, кожен  рух не підкреслював її краси. Із його відходом втратила все. Залишилось лише це місце і болізні спогади з минулого…

Земля залишила відбитки їхніх тіл, що будуть пригадувати минуле, яке буде ранити мовчанням болю її серце…

Він пробує щось сказати –  вона чує лише шум  вітру.

Він протягує руку –  вона бачить  лише птаха із широко  розпростертими крильми.

Врешті він не витримав і заплакав. –  Важкими краплями із неба почав падати дощ.

(1 Проголосовало)

 З кожним роком дорослого життя у пам’яті людини все частіше і частіше зринають картинки з дитинства.

…У розпачі вимикаю телевізор. Це ж треба, так поспішав зі школи, аби не прогавити улюблену телепередачу «У світі тварин», а тут чую: «Собаки – дальтоніки, все бачать у чорно-білому кольорі, поведінка продиктована інстинктами, не тямущі, бо не усвідомлюють, що він, Бровко, зветься Бровком…»

- Не вірю! – подумки говорю. – А як же мій Ярик? Він також нетямущий?.. Не вірю!

Виходжу на подвір’я і кличу:

- Ярику!

- Гав-гав! – чую у відповідь радісний гавкіт, і він уже тут як тут, біля мене, крутить – вертить хвостом.

- Ти ж бо знаєш, що ти – Ярик? – запитую пса, присівши на лавчину.

- Знаю! Знаю! – довірливо дивиться в очі Ярик і кладе голову на коліна, тулиться до мене.

- Але ж по телевізору казали…

- Не вір! Не вір! – підказує внутрішній голос, а, може, це від Ярика чую…

- А якої масті наша киця Пантера? – запитую.

- А якої їй ще бути? Як і всі пантери – чорної…

- А якого кольору півник?

- Білого.

- А небо?

- Сіре.

- Ти тільки ті кольори розрізняєш?

- Ні, це сьогодні небо сіре, а так – голубе.

- А травичка на лузі, де ми любимо з тобою ганяти м’яча?

- Зелена…

- А які бувають слова?

- Теплі, коли ти граєшся зі мною, і холодні, коли ти робиш уроки і кажеш: «Не заважай!».

- А чому ти сторонишся мене, коли я одягаю білий гольф, а коли зелений – то ластишся, бо він такий, як травичка на лузі?..

- Ти що, забув, Тарасе? Тож нагадаю: коли ти вперше одягнув білий гольф, я зненацька штовхнув тебе у калюжу, і білий гольф відразу став чорним. Твої батьки запроторили мене у буду, а тебе хотіли поставити у кутик, але ти вже дорослий, щоб у кутику стояти… Ох, тоді обом нам було непереливки… Тому остерігаюся білого гольфа.

- Ярику, ти все розумієш, ти не нетямущий? – гублюся у доборі слів.

- Сприймай мене таким, яким хочеш бачити, і тоді я таким буду, буду для тебе. Я ж твій друг! – подає лапку Ярик.

(4 Голосов)

Була пізня-пізня осінь, навіть уже вдарили перші морози. У вихідні я завітав до бабусі Лесі, що живе в селі.

- Маркіяне, ходімо по опеньки, - запропонувала вона.

- Куди, до лісу? – запитав і дуже зрадів, бо давно мріяв піти до лісу по гриби, навіть спонукав до цього тата, а він усе віднікувався: «Маркіяне, хоч я люблю попоїсти грибочки, але добре не розуміюся на них, тож не ризикую збирати; хіба що прогуляємося лісом…».

- Та не в ліс, - розвіяла мої мрії бабуся Леся, - а в садок.

- А звідки ж вони там взялися? – цікавлюся.

- Сама добре не знаю, - відповіла вона. – Щоправда, коли я купувала опеньки на ринку і чистила їх, то залишки викидала у садок. Отож, очевидно, у землю потрапили насіннячка та проросли.

У садку я уявляв, що блукаю лісом. Акуратно, як і бабуся, ступав поруділою травою, палицею розгортав опале листя вишень, слив, калини, ліщини, уважно заглядав під облисілі кущики смородини та порічок. А коли знаходив гриба, то акуратно зрізав його ножиком, щоб не пошкодити коріння.

Тоді ми назбирали відерце опеньків. І це було перше у моєму житті «тихе полювання». Але ж смачну грибну юшку та підливу приготувала бабуся Леся!

Увечері, лягаючи спати, запланував знову піти в садок по опеньки. Прокинувся спозаранку, поглянув у вікно, а там, за шибкою, сніг біло-біло вкрив землю. Прийшла зима. Яке там «тихе полювання»…

- А вчора осінь зробила мені свій останній подарунок – відерце опеньків, - подумав я.

(3 Голосов)

У травні батьки мали кільках вихідних, а я – додаткових канікул. Тож попросив їх поїхати на день у Крехівський монастир. Тато і мама побували там кілька разів, а я лише раз відвідував Крехів разом зі своїми однокласниками з катехитичної школи. Мене відразу зачарувала ця місцевість і чернеча обитель. Знаю, що тут буває багато шахтарів з Червонограда, їхніх дітей.

Вже підходячи до монастиря, оповитого горами та лісами, нас вразило чисте повітря, краса природи. Я дуже хотів побачити лісових мешканців, «познайомитися» з ними, бо дуже люблю звірят, хоча рідко їх бачив і дізнаюся про них здебільшого з книжок, телевізора та… Інтернету.

Однак спочатку ми відвідали монастирську церкву Святого Миколая, де нас зустрів старенький отець, цікаво і люб’язно розмовляв з нами, дуже зрадів, що я сам захотів тут побувати, і на згадку подарував мені образочок, на якому зображені Богородиця з Дитятком.

А потім ми вирушили до печери, яка розташована високо у скелі. У ній колись проживали перші монахи. Мрії збувалися одна за одною. Ліс сповнився багатоголоссям птахів. Їх голоси чули звідусіль, але важко було побачити самих виконавців, і не знаю, що то за птахи. Розпізнавав тільки пісні солов’їв, і то перепитував батьків:

- Це – соловейко?..

(3 Голосов)

 

Будь-якої пори року Василько і Михайлик, братики-близнюки, любили гуляти лісом, який розкинувся за півкілометра від їхньої багатоповерхівки, що на самій околиці міста. Дітям цікаво було дивитися на вкриті кришталевим інеєм дерева, слухати дзюрчання весняних струмків, зачаровуватися співом птахів та спостерігати за ними, милуватися гарячим осіннім лісом. Вони особливо полюбляли ліс влітку, коли можна досхочу насититись ягодами, назбирати їх у луб’янку, аби й батьків пригостити.

Одного разу, на початку літа, йдучи знайомою лісовою стежиною, хлопчики побачили білченя. Воно непритомно лежало біля старої дуплявої сосни, ледь дихало, на голові була ранка, а на ній – краплинки крові. Василько і Михайлик навіть спочатку подумали, що воно мертве. Звісно ж, взяли звірятко зі собою додому. Та передусім зайшли до сусіда, який працював ветлікарем, показали свою знахідку і припустили:

- Мабуть, випало з дупла…

Сусід ретельно оглянув рану, обробив її розчином і сказав хлопцям:

- Ваше білченя, а це – самець, народилося «у сорочці». Воно стало жертвою яструба чи якогось іншого хижого птаха. Рана на голові – його справа, а ось на спинці – ще й сліди від кігтів. Добряче він гепнув бідолаху дзьобом по голові, але дивом див не втримав у кігтях. Спуститися за жертвою на землю щось йому завадило. Однак білченя виживе, рана не смертельна, - запевнив сусід. – Тільки доглядайте за ним! А якщо виникне потреба, то звертайтеся до мене: лікувати звірят і тваринок – мій профіль.

Тато і мама не вельми зраділи лісовому гостю, але знали, що інакше синочки вчинити не могли, бо ростуть добрими, щирими дітьми, люблять все живе.