Оповідання

Що таке оповідання? Це невеликий по об’єму текст, що написаний в стилі епічного жанру. Зазвичай в оповіданні ведеться мова про певного персонажу та ті події, що сталися з ним в відрізок часу. 

Кількість часу, який може бути описаний в оповіданні, не має обмежень, але найчастіше в оповіданні відображують якийсь випадок з життя героя твору чи особливість людського характеру. 

Головною ознакою оповідання є одноподійність, тобто опис лише одного героя, однієї події, що сталася, однієї риси характеру, однієї частини сюжету і т.д. Ще однієї ознакою оповідання є настанова на достовірність – тобто наголос на тому, що все те, що описується у творі – це не вигадка, а реальний факт.

(0 Голосов)

Китайські мудреці плакали, коли втікали у невідоме останні секунди старого і починався новий рік. Старий зникає у цифрах, та залишається у думках і  памяті – чи то історичній, чи особистій…

Що підминає під себе час? Події? Людей? Звуки? Може пустий звін?..

 Все - або нічого?..

Ступаючи  кам’янистою дорогою життя, відчуваєш, як пальці ніг торкаються відшліфованих часом сторінок. Вони шелестять, здавлені тисячами атмосфер…

 ..Прозорість…

 Кажен крок підіймає куряву чи пісок, що вічно перетікає склянними венами мудреців і осідає, а може зникає за спиною через десятки та  сотні років. Ці хмари  пилюки єдина ознака життя. Все інше, у гіршому випадку – залишається прототипом для декорацій, у кращому – вдалим надбанням ловця перлів…

 "Глубина занурення залежить від глубини вдиху"… Мається на увазі від чистоти повітря. "Хочеш, я дам тобі краще повітря?" - все одно, що сформулювати формулу удачі…

Однак, про це мудреці не задумувались: вони взагалі старались не думати, бо думка, як вони вважали, вбиває емоції…

«..Пішла геть!..  Я скажу їм твоє Ім’я!.. »

Говорити, що час лікує біль - значить, промовчати, бо причина у сонці, що прокидається кожного ранку. Та це  не твій сон…

Далі, збиваєш ступні кам’янілостями декількох епох. Ненароком задіваєш скелети спогадів, що давно  затонули і  встигли обрости різними мушлями. Рік, два роки тому, десять…

 Час – підступний вимисл людини - перетворює світ у мозаїку вітражного різнобарв’я . Вікна з середини у… середину. Хочеш, розбий їх.

«Довкола так багато каміння, може я візьму цей, так гарно скаліченого зигзагами вулиць, що переходятьу лінії долі.»

(0 Голосов)

Ті, що відійшли… кудись… у не відомому для нас напрямі… виявились набагато мудрішими, аніж ті, що залишились…

…Відійшли, можливо, й не за власним бажанням…

… Навіть люди, що підпали під категорію «неблагонадійних» для суспільства… Й у минулому також…

…Чотирьохдневний Лазар після свого воскресіння, за все життя, яке він прожив після того, ні разу так і не усміхнувся. Але Господь любив його саме таким...

…Коли сміюся, часто згадую тих, з якими колись сміялися разом, та чиї кістки гниють тепер у могилах…

Чи там, де вони всі зараз, вони згадують нас…

(1 Проголосовало)

  Життя частенько било її, доймало хворобами...

Вона приходила змученою, із низкою невдач на роботі і незадоволенням начальників. Після давки в автобусі, після біганини за продуктами, приступала до домашніх справ: готувала вечерю і обід на завтра, суворо перевіряла уроки у дочки, підшивала їй нову спідницю, читала казку маленькому сину і витинала сніжинки; вибігала до сусідки допомогти обмивати покійника, і поверталась, прибирала за кішкою, вкладала дітей, довго цілувала їх; зустрічала чоловіка і годувалала його, розповідала про щось цікаве, і не цікавилась чому він так пізно, хоча думала про це, коли гладила його сорочки, коли всі вже спали...

Тихенько додивлювалась улюблений серіал; тихенько ощупувала свою пухлину, пила пігулки. Потім тихенько молилась і лягола у своє ліжко. Перед тим, як заснути, згадувала слова своєї  мами: «Мир і спокій твого серця починається у самій тобі, і прикрашає життя тих, хто тебе оточує…» і зітхала з усмішкою…

(1 Проголосовало)

 

Майже з середини літа, несподівано для дачників, рясно почали падати яблука. Раніше всяких термінів. Зелені, тверді, недозрілі...

 

Незрозуміло, що з яблунями. Ані ураганів, ані буревіїв, ані взагалі будь-яких природніх катаклізмів... Яблука просто падають  долі…

 

 … Дивно...

 

 … Неприємно наступати на них…

 

  А вони і надолі падають, падають, падають, вдаряються об гілки, б’ються,, підскакують у траві...

 

  В день, за справами, стук майже не чутний. Та ночами, просинаєшся, здригаєшся: серед літнього спокою ночі - яблука перекочуються по жесті даху, і, на кінець, з м’яким тупотом - у земні груди...

 

 …Щось сталось із  яблунями…

 

…Або з нами…

 

  …Стукають, стукають... 

 

(1 Проголосовало)

Небо вже вкотре затягувало свою тужливу пісню.

 Мокра та слизька, зранена вибоїнами, Дорога втікала назад під моїми ногами, ловила калюжами мерехтливі очі неба і жовті плями рідких ліхтарів. Я чув лише тихі зітхання Дороги під моїми черевиками. Я розумів Дорогу…

Нею всі ходили так само, як я йду нею зараз. ЇЇ розтинали  колесами, її кололи палками, в неї встромлялили тонкі каблуки-шпильки і її топтали важкими підошвами. Вона стогнала, охала і схлипувала. Люди проходили повз та не чули її зітхань. Мені стало шкода Дорогу. Я зійшов на край, щоб не задавати їй болю. Дорога з полегшенням зітхнула й посміхнулась місяцем, відбитим у калюжі.

Сніп фар вирвав із темноти мою спину, і наступної миті машина прогриміла повз,залишаючи мене окутиним темрявою. Важко проїхав великий самосвал. Дорога злісно застогнала. Здавалось, цей стогін тривав вічність…

Спочатку ми почули тихий шепіт туману - він мяко, не торкаючись землі, ступав Дорогою й окутував нас теплою піною...

Було страшнувато у цій в’язкій тишині, та ми давно вже забули про страх.... Туман  важно сопів, стелився тілом Дороги, молочними хвилями. Здавалося, що Дорога булла йому дуже рада, адже туман захищав її від...