Оповідання

Що таке оповідання? Це невеликий по об’єму текст, що написаний в стилі епічного жанру. Зазвичай в оповіданні ведеться мова про певного персонажу та ті події, що сталися з ним в відрізок часу. 

Кількість часу, який може бути описаний в оповіданні, не має обмежень, але найчастіше в оповіданні відображують якийсь випадок з життя героя твору чи особливість людського характеру. 

Головною ознакою оповідання є одноподійність, тобто опис лише одного героя, однієї події, що сталася, однієї риси характеру, однієї частини сюжету і т.д. Ще однієї ознакою оповідання є настанова на достовірність – тобто наголос на тому, що все те, що описується у творі – це не вигадка, а реальний факт.

(2 Голосов)

Імператор проснувся набундючений. Поснідав, хоча й не допив чаю. На сходах посковзнувся і згрішив лайливим словом… Добре що ніхто не бачив!..

У дворі зустріли його холодно: двірник і сусід з четвертого поверху сказали, що він вічно ставить свою машину "не як усі люди" і що через це кожен раз доводится...

 "Жигулі" довго не заводився, але врешті рушив з місця. День знову видався не вдалим: справи не ладились, кредиту ніхто не давав, при тому довелось "вбити" пів дня у департаменті, вислуховуючи всякі нісенітниці та дешеві плітки...

Вечором, коли він повернувся, почав накрапати дощ. Імператор вийшов із автівки і закурив. Важкий настрій не залишав його.

У дома він трохи погрався з донечкою, і на душі стало значно легше. Та за вечерею дружина все зіпсувала нагадуванням про тріснутий унітаз.

Дружина проста - за столом про такі речі - постійно доймала його подібними дріб’язками, та вона була єдною, хто називав його "імператором", щоправда виключно у ті моменти, коли до неї приходило бажання...

Справа у тому, що він насправді був імператором, просто йому поталанило народитися не у відповідній час...

Яка це мука – не відповідати епосі, в якій живеш!.. 

(1 Проголосовало)

Кожен ранок змушує тебе відкривати очі і ти починаєш згадувати, а одночасно намагаєшся зрозуміти, у якій послідовності варто жити…

Намагаєшся приглядатись і наслідувати інших, зрозуміти та якось продовжуватись, видовжуватись, переконуватись, розширюватись, а часом звужуватись, закривати очі, навіть – обманюватись щоб бути таким як усі. Але виходить погано. Постійні натяжки, допасовування, прилаштування, доштуковування з плином часу все одно розлазяться по швам, а пришивати нову латку білими нитками до старого – марна трата часу.

Зате намагаєшся відразу ж «здавати екзамени», щоб самому собі довести невідомо що. Іноді виходить прекрасно, іноді можливо. А іноді й взагалі не здаєш…

Часом везе, а часом – ні…

…Ситуації повторюються…

 І в часі рідкісного просвітлення розумієш, що стандартне «нормально» – на справді означає «не нормально» і ти починаєш помічати і розуміти, що не твоє це життя і ситуації не твої, і говориш ти словами інших, і світ сприймаєш поглядом інших, і живеш життям інших людей…

 І тебе  коробить, коли з розгубленим обличчям запитуєш себе: « А де ж моє життя, мої слова, мої ситуації, мої думки і погляди?.. Коли ж я почну житии своїм життям?.. Коли ж я врешті стану собою?..» 

(1 Проголосовало)

Пролунав дзвінок, і… я у невпевненості зупинився біля дверей…

У тиші продзвенів ще один дзвінок - такий самий невпевнений, як і перший. Прислухався - за дверима було тихо.

Я подивився у вічко - і нікого не побачив. Побоявся відкривати двері у невпевненістность…

А вона злодійкувато і беззвучно зіскочила з підвіконника. Золота злодійка закружляла біля моїх ніг фантастичним хороводом із шурхоту різнокольорового листя, контрасністю з важких холодних дощових хмар і теплотою «бабиного літа»…

Осінь полонила мою душу…

…Все просочувалось між пальцями: і дні, і обличчя людей, і слова. Раптом стало так порожньо. Здавалось, що крикнеш, і цей крик гучним ехом буде довго блукати, ніби подорожуючи коридорами і залами середньовічного покинутого замку, й  у той же час розтане у пустоті лабіринтів  душі…

Не знаю як я опинився навпроти дзеркала. Я дивився на себе, чогось шукав, та пам’ятаю лише очі... у них читався жах... Жах видихнути і більше не знайти сил для нового вдиху...

 Поступово обриси мого відображення змінились. Спочатку стали розмитими, а потім знову набрали різкості, але це був вже не я... Я бачив когось іншого... та  не себе...

Невидимий кордон між нами непомітно зник…Час ніби зупинився… Я не в силах був відвести свого  погляду від нереальних очей відображення...

(1 Проголосовало)

Вони зустрілись випадково, без попереднього планування чи розрахунку. Без попередньої домовленості.

 Стояли і дивились одне на одного, ніби побачились вперше…

 П’ятнадцять років були одружені і п’ять - як розлучились...

  - Але ж нам, взагалі-то, було добре, правда?

 - Правда...

Він запізнювався на поїзд, у неї закінчувалась обідня перерва, вони просто стояли поряд.

Ніхто не хотів йти, і тому ніхто з них не йшов…

Проїхав його поїзд і закінчилась її перера, а вони продовжували стояти поряд, тому що їм було добре і затишно вдвох…

Не говорили…

Не плакали...

І знову разійшлись…

 Боялися обернутись і подивитись слідом одне одному…

 …Я багато що не розумію у цьому житті… 

(1 Проголосовало)

Ми, звичайно ж, залишаємось прикро враженими, ба, навіть приголомшеними і нам здається, що ми нікому не потрібні…

Задіта за живе душа …

 Щось на подобі інструментів, коли на них довгий час не грають, коли з них зробили музейні експонати…

Антикварні експонати етохи, що розтанула у небутті…

 Всі наші сподівання в мить розлітаються дрібними шматочками у різні сторони. У голові крутиться єдине запитання: «Чому?» і почуття наступної поразки здавлює нам горло…

Ніби нас розчавили, змішали з …

 Втішає лише те, що кожен з нас створений не будь-ким, а «Гварнері», «Аматі», а деякі самим «маестро Страдіварі ». І ми цим пишаємось, хоча про це знаємо лише ми самі.

Та що з того, що ми це знаємо…

Із цим, взагалі то, можна жити. Так все ж таки легше, хоча насправді… все не так, як нам здається.

Все набагато серйозніше, коли на нас не «грають».