Реклама

Погода в Червонограді
Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

Оповідання

Що таке оповідання? Це невеликий по об’єму текст, що написаний в стилі епічного жанру. Зазвичай в оповіданні ведеться мова про певного персонажу та ті події, що сталися з ним в відрізок часу. 

Кількість часу, який може бути описаний в оповіданні, не має обмежень, але найчастіше в оповіданні відображують якийсь випадок з життя героя твору чи особливість людського характеру. 

Головною ознакою оповідання є одноподійність, тобто опис лише одного героя, однієї події, що сталася, однієї риси характеру, однієї частини сюжету і т.д. Ще однієї ознакою оповідання є настанова на достовірність – тобто наголос на тому, що все те, що описується у творі – це не вигадка, а реальний факт.

(1 Проголосовало)

 

Цього я не бачив, та й краще не бачити такого. Болісно стало б на серці, гірко, прикро на душі. Подія дещо нагадує легенду про лелечину вірність, але вона цілком реальна. На жаль, реальна... Ось який епізод зі свого дитинства пригадав і розповів мій дідусь Микола.

...Край поля стояло самотнє високе дерево, на чубку якого звили гніздо лелеки. Щовесни вони прилітали сюди, виводили пташенят, а восени відлітали у вирій. Ні холодні вітри, ні весняні приморозки, ні літнє палюче сонце, ні рясні дощі, ні громовиці не лякали їх. Здавалося, так буде завжди. Завжди сповіщатимуть радісним клекотом при весну, а під осінь сумно ходитимуть по стерні.

Та одного літнього дня, коли ледь не всі мешканці села вийшли в поле працювати, раптово стала наближатися гроза. Чорна густа хмара невпинно затягувала небо. Сонце, наче щезло. Здалеку вже було видно блискавки і чути гуркіт грому. Люди бігцем подалися до села. Тільки добігли до околишніх хат, як вперіщив проливний дощ. Господарі цих хат почали запрошувати людей до себе, щоб перечекати стихію.

У той час лелека-самка сиділа з малими лелеченятами у гнізді, зігрівала їх своїм теплом, ховала під крилами від дощу, а самець, очевидно, полетів у пошуках їжі, де і його зненацька застала гроза. Несамовито били блискавки. Одна з них влучила у дерево, розколола його навпіл, повалила на землю, а гніздо з птахами обпалила. Як тільки гроза трохи вщухла, з'явився лелека-самець. Він довго кружляв над розколотим деревом, обгорілим гніздом, а з ним і лелеченятами та лелекою-самкою.

Моторошно стало від цього людям, охопив неймовірний жаль. Дехто навіть пустив сльозу.

Потім лелека піднявся високо-високо в небо, склав крила і каменем упав на землю, якараз поряд з поваленим деревом. Загинув.

Юрбу людей враз щось спонокнуло. Викопали яму, тут же, на краю поля, де сталася пташина трагедія, у яку й поклали мертвих лелек та засипали землею.

Маркіян ЛЕХМАН.

 

Учень 10-А класу Червоноградського НВК СШ-колегіум №3, слухач Міжнародної (Малої) Академії літератури і журналістики

(1 Проголосовало)

(Осінній етюд)

Вересень. Ліс пахне грибами. У вихідні від шкільних занять, спозаранку відправляюся на “тихе полювання”. Назустріч дехто повертається з лісу вже з повним кошиком грибів.

- Поспішай-поспішай! - жартує до мене старший дядечко. - А то всі гриби без тебе визбирають...

Навпаки, йду повільно, насолоджуюся красою осіннього лісу, густим туманом. У кошику — кілька рижиків, сироїжок, пощастило знайти й маслюка.

Біля старої сосни мою увагу привернула сироїжка неймовірної краси — сизувато-фіолетова, величенька, шапка, як дві згорнуті долоні, на високій ніжці, справжня лісова чаша. Так і є. Шапка наповнена дощовою водою, по якій, мов чивник, плаває жовтий листочок. До ніжки гриба прилип равлик. Це вказує, що гриб здоровий, їстивний.

Дотепер не можу збагнути, чому сироїжку назвали сироїжкою. Невже її можна їсти сирою?.. Кого не запитував — ніхто путньої відповіді не дав. Може, ви знаєте?.. Привідкрийте таємницю...

Я не став зрізати чашу, шукав гриби поруч і все позирав на сироїжку. Раптом прилітело три горобчики. Цієї пори у лісі їх рідко коли побачиш, вони мігрують ближче до людських поселень. Ввічливо, по черзі, без суперечок, зайвого гамору, “штовханини” кожен з них напився з чаші-сироїжки дощової водички. Здавалося б, нічого дивного, захоплюючого тут нема. “Буденна лісова зустріч”. Але якось радісно, весело стало на душі. Добре, що не зрізав та не поклав у кошик лісову чашу.

Маркіян ЛЕХМАН.

Учень 10 -А класу Червноградського НВК СШ-колегіум №3, слухач МАЛіЖу

(1 Проголосовало)

 

Приятель мого тата — Володимир Сенюк років тридцять захоплюється “тихим полюванням”. Ще школярем любив ходити у ліс по гриби. Спочатку з дідусем та батьком, а потім сам. Тож, як кажуть, він заповзятливий грибник зі стажем.

Не завжди йому щастить, бува, що повертається додому з порожнім кошиком, однак ніколи не бідкається, бо, насамперед, отримує задоволення від спілкування з її величністю Природою, наснагу від прогулянки лісом, де людина, наче очищається, стає добрішою.

Але цього літа Володимиру Сенюку таки пофортунило. Наприкінці червня знайшов на лузі біля лісу здоровенного гриба-дощовика. Спочатку подумав, що це якийсь “аномальний” білий гарбуз виріс. Та ні, коли пригледівся ближче, гриб! Ледве вмістив у торбу, і то довелося розрізати навпіл. Задля цікавості пішов у продуктовий магазин, аби зважити знахідку. Продавець залюбки зважила й очам не повірила. Переклала на іншу електронну вагу, може, якась неточність.

- Все правильно, - захоплено промовила, - чотири кілограми! Ні грама менше, ні грама більше.

Щасливий грибник ще й нас з татом запрошував на обід з дощовика.

Нещодавно доля знову усміхнулася Володимиру Сенюку. Цього разу він знайшов білого гриба, вагою 1 кілограм 735 грамів. А його “гриб-брат” виявися лише (в такому випадку - “лише”) на триста грамів легшим.

- Засушу і збережу до Різдвяних свят, - поділився задумом татів приятель. - На Святий Вечір дружина приготує з них смачну підливу і юшку. Приходьте, скуштуєте! Ще й поколядуємо!..

Маркіян ЛЕХМАН.

Учень 10 класу Червоноградського НВК СШ-колегіум №3.

 

 

(1 Проголосовало)

Він стояв і дивився услід цим дивним постатям і не міг зрозуміти, чому так важко відвести від них погляд, чому він їх відпустив. Він, жорстокий ватажок бедуїнів Дісмас, який звик грабувати і вбивати, він, гроза всіх караванів, вчинив незвично для себе.

Розгублені розбійники дивилися на ватажка і не могли втямити: ще ніколи такого не було, щоб подорожніх відпустити без викупу.

А Дісмас стояв, мов вкопаний, і дивився, як за горизонтом зникали невідомі люди, до яких він виявив сьогодні милосердя. Дивне відчуття радості панувало в його душі, хоча ця душа завжди була жорстокою і роздратованою.

- Яка гарна дитина! – подумав тоді розбійник, побачивши на руках жінки немовлятко.

Краса… Та хіба він розумів, що це таке, хіба було щось святе в душі цієї дикої людини?

Через деякий час, відвівши нарешті погляд від подорожніх, ватажок і розбійники сіли на верблюдів та рушили в пустелю…

Дісмас спав у своєму шатрі. Йому снився сон: дитина, яку він бачив у пустелі, несла великий хрест; дитина була мала, а хрест – дуже важкий.

Розбійник зіскочив з постелі, яка складалася з безлічі звіриних шкір.

- Який дивний сон.., - подумав і аж жахнувся.

Вже світало. І Дісмас, одягнувши довгополу сорочку, повязав на голову хустку, а плащ-аба взяв у руки і вийшов зі шатра. Поселення ще спало. Чотирикутні шатри-намети з чорної козячої вовни стояли розкидані по великій території. Звідусіль пустеля сяяла своєю непривабливістю та непривітністю, не було на чому зупинити погляд. Піски та піски. Але це – його пустеля, це – його життя. Сьогодні бедуїни знову вирушать в дорогу, долатимуть сотні кілометрів, грабуючи і вбиваючи купців, що йдуть з караванами. Дорогою вони полювали на живність, а в оазисах збирали дикий мед.

«Шлях ладану» - так називали торговий шлях із Ємену,вздовж якогозавжди чатували на здобич люди Дісмаса. Цього разу довго довелося чекати. Та ось, нарешті, вдалині здійнялася курява і зявилися перші верблюди. За ними слід слідом ішов караван.

З улюлюканням і свистом розбійники понеслися на торговців, а ті, побачивши їх, звернули вбік і кинулися тікати. Однак втекти від летючих бедуїнських загонів неможливо. Тому купцям довелося давати викуп.

І знову вночі Дісмасу наснилося: хлопчик, років десяти, ніс важкий хрест під свист і лайку навіженої юрби.

Дивні були ці сни. Після такої ночі бедуїн почувався розгубленим, щось коїлося в його черствій душі. Часто мав потребу в усамітнені, тікав у пустелю і знову повертався до свого звичного заняття. Зупиняючи каравани, пильно вдивлявся в людей, ніби шукаючи когось знайомого поміж ними.

Чоловік-розбійник, людина-природа, закон-злочин – всі ці порівняння і протиставлення вирували у ньому.

Однієї ночі зупинилися всією ватагою в оазисі. Тутпанували прохолода і спокій. Розбійники спали. А зранку сонце, підіймаючись на сході, кинуло свої перші промені на оазис. Ось вони сягли верхівок дерев, побігли далі і зупинилися на мить біля чоловіка, який вкутався плащем. Несміло торкнулися одягу, обличчя. Чоловік відчув цей теплий дотик, але не злякався, не побачив жодної небезпеки, хоч завжди був обережним, настороженим. Той, хто його торкнувся, не ніс загрози, і Дісмас,а це був він, насолоджувався відчуттям спокою.

(0 Голосов)

Погожого вечора я з татом і дядьком Мар’яном вперше у житті пішов на рибалку. Перед тим отримав детальний інструктаж. Для мене все було новим, цікавим, звабливим. На березі річки Західний Буг, який протікає околицею Червонограда, вибрали затишне місце і закинули вудки. Не клювало. Та я не жалів, а милувався красою природи, тим, як кучеряві верби схилилися над водою і вмивали у ній свої гілля-коси, заходом сонця, туманом, що ледь-ледь вкривав річку.

Вже зібралися йти додому з порожніми руками, як мій поплавок враз щез під водою. Я смикнув, а на гачку затріпотіла невеличка верхоплавка. Радості не було меж.

- Маркіяне, подивися їй в очі і запам’ятай назавжди! – пожартував тато. – Це ж перша рибка, спіймана тобою…

Згодом я не раз приносив додому улов, але першу рибку запам’ятав назавжди. Шкода було її, але й не хотів відпускати у ріку. Тож почастував нею свою кицю Мерлінку.