Сила слова

У цьому розділі зібрана уся сила українського слова
(33 Голосов)

На жаль, світ мало знає про Україну, її історію, культуру, народ, який завжди прагнув волі і ніколи не був загарбником. Чужинці часто привласнювали (привласнюють і тепер) споконвіків наше, видавали і видають здобутки українців за своє. Роблять це для того, щоб показати недалекоглядним: мовляв, України ніколи не було і не буде... Шкода, що трапляються такі, які, будучи нашпиговані брехливою пропагандою, цьому вірять.

Сайт Новий український портал (WWW.PROBI.IN.UA) покликаний донести до читача історичну правду про Україну, показати її як європейську державу, розповісти про маловідомі сторінки життя (почасти трагічні) українського народу, його велич, героїзм, звитягу, одвічне прагнення бути незалежним й щоб з ним рахувалися у світовому співтоваристві, будувати взаємини з державами тільки на братерських принципах.

Запрошуємо до співучасті всіх небайдужих!

 Група у Facebook

для листування email: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду

(6 Голосов)

(Відгук на роман Василя Шкляра “Чорне сонце”)

 

Що таке війна?.. Питання — не риторичне, не банальне. З-поміж різних тлумачень, війна — це коли за амбітні імперські інтереси інших гинуть невинні люди.

З хвилюванням прочитав роман сучасного українського письменника Василя Шкляра “Чорне сонце” (вийшов друком у вересні 2015 р.), який присвячений бійцям добровольчого батальйону “Азов”. Вони одними з перших стали на захист України у важкій війні (тут годі вживати абревіатуру АТО) з російським агресором та доморощеними перевертнями-сепаратистами. Твір написаний “по гарячих слідах” і є блискучою історичною прозою, хоча присвячений сьогоденню. Але відтворене у романі, погодьтесь, стане нашою історією.

У творі йдеться про трагічні події російсько-української війни. Головний герой — доброволець, якому 27 років. Автор зумисне не подає його імені чи псевда, а створює узагальнений, деякою мірою типовий (бо таких — багато!) образ українського бійця. Він серцем і душею любить Україну, без жодних гасел і високопарних слів разом зі своїми побратимами Єгером, Сіроманцем, Малярем та іншими хоробро йде у нерівний бій з переважаючим ворогом, прагне захистити Батьківщину, навіть, якщо доведеться, то й покласти за неї на вівтар смерті своє життя.

Особливо вразив епізод, коли головного героя з побратимами запросили у Маріупольський театр, але прийти зміг тільки він, оскільки Єгер і Сіроманець були на бойовому завданні. Той спробував зателефонувати до них, та марно, їхні телефони виявились вимкненими. І раптом бачить, що його друзі заходять у... театр. Скільки радісних емоцій! Багато епізодів роману навчить читача, що таке істинні друзі і як важливо повсякчас берегти дружбу.

Розповідає Василь Шкляр і про мирне, довоєнне життя персонажів, про їхні сім'ї. Все це оживає у спогадах бійців-добровольців, і тепер здається таким далеким, недосяжним...

Динамічним сюжетом письменник тримає читача у напрузі до останньої сторінки роману. Різні за характерами герої, але їх об'єднує любов до України, готовність на самопожертву заради неї, непохитна віра, що їхні нащадки будуть жити під мирним небом. Тому, певен, роман не може залишити байдужим молоде покоління.

За Україну! За її волю! - одна з провідних тем творів Василя Шкляра, зокрема у романі “Залишенець. Чорний ворон” (події 20-х років XX ст.), у тому ж “Чорному сонці”. Навіть назви дещо співзвучні. Тут можемо провести історичні паралелі, бо ворог той же — імперська Росія.

 

Маркіян ЛЕХМАН

 

(0 Голосов)

 

(Розповідь від першої особи)

Ця історія розпочалася із мого захоплення музикою. Ще у дитинстві дуже полюбив скрипку, відвідував школу мистецтв, потім грав у музичному ансамблі, їздив з нам на концерти. Навіть мали чимало шанувальників, фанатів, які запевняли, що своїм виконанням ми даруємо їм радість, насолоду. Але мить одного дня все враз змінила. Через брак коштів мені довелося покинути ансамбль і влаштуватися на будівництво.

Минуло десять років важкої фізичної праці. Я й справді зміг належно забезпечити себе фінансами, щось заощадити на «чорний день», хоча про такий поки що не думаю. Однак протягом цих десяти років жодного разу не зіграв на скрипці. Мій музичний інструмент лежав у футлярі на полиці і припадав пилюкою. Я часто сідав у крісло і просто дивився на скрипку, плакав, боячись доторкнутися її срібних струн, потривожити душу скрипки. Охоплював відчай, що вже ніколи не зможу грати, їздити на гастролі, дарувати людям насолоду від музики.

Та ось до мене несподівано зателефонував керівник ансамблю і запросив на репетицію:

- Досить, «старий», нудьгувати! - сказав він. - Нам бракує скрипаля. Згадай минуле!..

Я вирішив спробувати ще раз. На репетицію полетів на крилах. Не пожалів про цей вчинок. Сам здивувався, але, виявляється, що через десять років не втратив своєї майстерності. Дотик до скрипки враз зняв втому з натруджених рук, десь щезли мозолі, а пальці знову стали гнучкими, чутливими. Моя гра на скрипці була такою, як і раніше, музична пам'ять не підвела.

Невдовзі відбувся концерт, після якого керівник ансамблю підійшов до мене, міцно потиснув руку і похвалив:

- Твій талант не пропав. Музика - твоє покликання!

Це ще раз мене окрилило і додало наснаги. Я зрозумів: не потрібно закопувати у землю те, що дароване тобі Богом, а далі займатися музикою і приносити людям радість.

А фінанси?.. Якось воно буде...

Маркіян ЛЕХМАН.

Студент факультету медіакомунікацій та підприємництва Української академії друкарства.

м. Львів

 

 

(0 Голосов)

 

“Ми не маємо права споживати щастя, не роблячи на нього”.

(Бернард Шоу)

МИ лише люди. Завдяки еволюції можемо думати, висловлюватись, відчувати, будувати тим самим наше суспільство.

НЕ важливо, наскільки хтось здається злим, несправедливим чи підступним, звідки нам знати, що було прологом для такої поведінки?

МАЄМО відображення в дзеркалі. І навіть за це вже варто дякувати. Маємо одне одного, ніхто з нас не самотній. Навіть якщо хочете ізолюватися від усіх. Кожен з нас комусь потрібен таким чи такою, які ми є насправді, без масок.

ПРАВА не любити ніхто нам не надавав.

СПОЖИВАТИ почуття до нас, також, якось не по-людськи. Все на світі повертається бумерангом.

ЩАСТЯ от для кожного своє. Як і правда. Як і поняття любові, краси, життя. Воно завжди поруч, ховається серед звичних речей. Не слід про нього забувати, ніколи не варто переставати його шукати і знаходити, щоб не загубити часом.

НЕ нам судити, що світ робить правильно. Просто не кожну річ нам дано зрозуміти, в певний момент суть відкривається. Інколи буває, що неоднакова в різний час.

РОБЛЯЧИ помилку, ми розуміємо, що краще було б зробити так, а що не так, запізно. Та на помилках вчаться, чи не так?..

ЙОГО, сонця цього світу, без ліміту на кожне серце. Тому не ховаймо його за ширмою поганого настрою.

 

БЕЗ ЧЕСТІ І ЖАЛЮ

(Пам'яті жертв Голодомору 1932-1933 рр.)

Я хочу, щоб кати схилили глави.

Яким мав бути той дитячий гріх?

Де головним героєм довгої вистави

В батьківській крові був останній сніг?

Я хочу, щоб оті поклали душу...

Яка душа? Без честі і жалю

Створіння, що народ душили й душать,

Ховали очі в ширмах кришталю.

А що тепер? Невже їм хліба мало

І досі ще не виконано план?

Нехай поглянуть їм би духу стало -

У юних сльозах викохано лан.

Олена ФЕДЮРА.

Учениця Червоноградської гімназії, слухач МАЛіЖу

 

 

 

(0 Голосов)

 

* * *

Скільки способів мовчати

Розкажи, бо я знаю один.

Скільки істин ти можеш взанти

У сплетінні життєвих судин.

Люди ділять життя на фрагменти,

Грають ним, жонглюють словами

І в потоці цієї ленти

Залишається тиша між нами.

 

* * *

Про Самотність Я часто пишу,

Про тендітність зап'ясть і рук,

Про осанку її струнку,

Про її особливий стук,

Як приходить вона у дім,

І як знає, де в мене чай,

Я її пригощаю усім,

Наче вдома вона, нехай.

Споглядаю, буває засне,

Вся чарівність її у тому,

Вона знає справжню мене,

Відчуває мою перевтому.

Ми удвох мовчимо в унісон

І удвох закреслюєм вчора.

Вона чує мене нутром,

Приміряє роль прокурора.

Вона жінка зваблива, п'янка,

Якщо вкусиш, захочеш знову.

Її сутність в'язка і глевка,

Не заводь ти із нею розмови.

 

* * *

Голих стін овіяна самотність,

Все поступово гасне у вечірній млі,

У мрій сьогодні знову мілководність,

У слів - безмовність, а чому б і ні.

А небо ллється в'язкістю гуаші,

Все сушня темрява обволікає світ,

І вже не видно дна цієї чаші,

Дверей у душу, вікон чи воріт.

Дві пари віч, що хочуть глибини,

Але вуста побляклі і безмовні.

Мене, прошу, ти спрагло зачерпни,

Але думки відкинь усі гріховні.

 

* * *

1. Осінь золотом вкривала дні

І налила мудрість у чашу,

Не говори зайвих фраз мені,

Я їх солодом не прикрашу.

Мінялись дати в календарі,

І різні нам зустрічались люди.

Одні, мов Всесвіт, а інші - пусті,

Життя писало свої етюди.

 

Приспів:

У полоні своїх гріхів,

Бути чесним собі зумів,

Хоч не раз на дорозі життя

Спотикався об камені я.

Я горів, але все ж не дотлів,

І гартуючись, наче сталь,

Карбував я свою скрижаль.

 

2. Ми вже без масок, для чого гра,

Мовчати зараз дорожче всього.

Ця тиша краща за всякі слова,

Дає збагнути хто ти? й для кого?

Достатньо гнатись не знаю куди,

Шукати істин, яких немає?

Осіннє листя засипле стежки,

Якими я доходив до краю.

(Приспів).

3. І коли холод торкнеться долоні,

І в порожнечу провалиться вечір,

Цілунками ТИ засиплеш скроні

І обіймеш крильми мої плечі.

На рубежі помахаю літам.

І мить всміхнеться, як вмієш лиш ти.

Я за усмішку цю душу віддам,

Лише у зиму зі мною піди.

 

* * *

Не зови мене у свої сни,

У свою одвічну порожнечу,

не морозь квітучої весни,

бо я все таки планую втечу.

Не тримай мене у холоді очей,

ти давно у осені в полоні,

не торкайся до моїх плечей,

обпікають боляче долоні.

Ти на грай мелодій для жалю,

Відпусти, бо ж треба відпустити,

Чуєш, серце, я тебе молю,

Птах не може у неволі жити.

Наталія КІЧУН-ЛЕМЕХ, член Української асоціації письменників, керівник Червоноградського відділення МАЛіЖ