Реклама

Погода в Червонограді
Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

Сила слова

У цьому розділі зібрана уся сила українського слова
(3 Голосов)

На жаль, світ мало знає про Україну, її історію, культуру, народ, який завжди прагнув волі і ніколи не був загарбником. Чужинці часто привласнювали (привласнюють і тепер) споконвіків наше, видавали і видають здобутки українців за своє. Роблять це для того, щоб показати недалекоглядним: мовляв, України ніколи не було і не буде... Шкода, що трапляються такі, які, будучи нашпиговані брехливою пропагандою, цьому вірять.

Сайт Новий український портал (WWW.PROBI.IN.UA) покликаний донести до читача історичну правду про Україну, показати її як європейську державу, розповісти про маловідомі сторінки життя (почасти трагічні) українського народу, його велич, героїзм, звитягу, одвічне прагнення бути незалежним й щоб з ним рахувалися у світовому співтоваристві, будувати взаємини з державами тільки на братерських принципах.

Запрошуємо до співучасті всіх небайдужих!

 

для листування email: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду

Підписуйтесь вконтакті https://vk.com/delprobi

https://vk.com/thirdcapture

 

 

 

 

(0 Голосов)

 

4 березня християни східного обряду вшановують Святого Папу Римського Лева Великого, який жив у V столітті. Але у народному побуті українців у давнину цей день був пов'язаний з багатьма повір'ями астрального характеру. Зокрема вважали, якщо хвора людина побачить у ніч напередодні свята Преподобного Лева, як падає зірка з неба, то вона цього ж року помре. Тому до хворого навіть приходили прощатися його рідня, близькі, друзі, приятелі, сусіди, бо зірка цієї людини вже вважалася згаслою. Але не слід цим перейматися, краще знехтувати! Адже й сама народна традиція щодо такого астрономічного явища неоднозначна. Наприклад,  побутує легенда, згідно з якою чорт хоче, щоб і його зірки горіли на небі, а не тільки Божі та ангелів. Потайки запалює їх. Однак ангели все бачать і скидають чортові зірки на землю...

Народна фантазія завжди була багатою на різного роду вигадки, зокрема щодо зірок. Отож, кілька повір'їв:

- Зорі — це душі померлих людей, які відзначилися праведним життям на землі.

- Скільки зір на небі — стільки людей на землі. (Насправді ж, наша Земля стільки людей не вмістила б).

- Якщо людина праведна — її зоря ясна; якщо людина лиха, грішна — її зоря темна.

- Зорі — діти сонця. Із народженням дитини на небі спалахує нова зоря.

- Зорі, що падають, — померлі нехрещеними діти.

- Падає зірка та щезає, не досягши землі, - це відьма підхопила її та сховала в глечик.

- Падає зірка — загадуй бажання (але не лихе!), воно неодмінно здійсниться!

Однак в цих повір'ях криється висока духовна мораль нашого народу.

Тарас ЛЕХМАН

 

(0 Голосов)

 

Якщо запитати когось із дорослих: “Де твоя “маленька Батьківщина”, де твій край?”, то неодмінно почуємо у відповідь: “Там, де народився, де промайнули дитячі літа, де сповнювали серце перші мрії”. Так і в мене! Хоч шахтарський Червоноград давно став рідним, та все ж постійно манить у село свого дитинства, юності — Верб'яж, у мальовниче Закарпаття.

Частенько навідуюсь сюди. Ні, навіть у не творчих (але натхнення таки черпаю!), а у побутових справах, та, насамперед, провідати рідню. Діло — святе! Відтак - завжди користуюся нагодою переступити поріг своєї школи, яка дала мені крила, дорогу в життя, добрим словом згадати і пом'янути учителів, бо, на жаль, багато з них вже у Вічності. Навіть улітку, коли у дітей - канікули, у педагогів - відпустки, та й, здається, сама школа відпочиває від дзвінкого дитячого гамору, хочеться таки пройтися її подвір'ям, посидіти на лавчині, згадати роки минулі, особливо той випускний — 1967-й... Ось так і народилися рядки вірша:

Мабуть не забуду я ніде й ніколи,

Як топтала я стежину до знань, до школи.

Стежечка збігала вниз і знову вгору,

Разом поспішали у Верб'язьку школу.

Не приховую: тішить те, що тут мене пам'ятають, знають, читають мої книги. Не раз організовували літературно-мистецькі заходи, на яких звучали мої твори, а я про це дізнавалася аж через деякий час. Повірте, такі сюрпризи — вельми приємні!

Моя остання зустріч з учнями та педагогами Верб'язької ЗОШ відбулася... цілком спонтанно, непередбачувано. Хоча-хоча... Так мало статися! Навідавшись у справах у рідне село, знову переступила поріг школи. Мене радо зустрів її директор Володимир Олянич, педагоги. І раптом вони вирішили організувати творчий захід з нагоди мого ювілею.

Цікаво й невимушено проходила ця літературно-мистецька зустріч. Учні від 1 по 9 клас (школа у нас - “дев'ятирічка”) читали вірші з усіх моїх семи збірок: від “Вишиванки для Іванка” до “Іду в осінні заметілі”, під оплески виконували пісні, зокрема - “Величальна про маму”, “Вчителько моя”, представили серію фотослайдів. Читала і я нові твори, спілкувалася з дітьми, учителями. Дружня, щира, тепла розмова тривала аж півтора години! Для мене таке вперше у стінах рідної школи! Позитивні емоції годі приховати.

Спасибі директору Володимиру Оляничу, завучу Ганні Ковач, учителям, зокрема Надії Гризі за організацію творчого заходу!  Спасибі учням за їх активну участь!

Опісля я ще довго розмовляла з дирекцією школи, вчителями про успіхи, здобутки (тут є чим похизуватися!) і, звісно, про соціально-побутові проблеми, які, зрештою, переживає ледь не кожна школа, але вирішувати їх таки потрібно, про необхідність додаткових джерел фінансування. Все — заради дітей, їх комфорту, ефективного навчання.

Отож хочеться, щоб у школу частіше навідувалися випускники, а серед них є й успішні люди, заможні, щоб ставали меценатами, щедрими Миколайчиками, цікавились проблемами свого колишнього навчального закладу (втім, слово “колишній” тут недоречне, бо “шкільна родина” - на все життя!), подали руку допомоги. Вас завжди пам'ятатимуть у рідній школі!

Ольга ГОЛУЗИНЕЦЬ.

Член Української асоціації письменників, голова літературного об'єднання “Третій горизонт”

м. Червоноград

 

(0 Голосов)

 

(З циклу “Рідна природа”)

Після міцних морозів враз настала відлига. Тверда крига, що вкривала озерця неподалік Західного Бугу, стала крихкою. Любителям порибалити взимку довелося відкласти свої вудочки до кращих часів. На такий лід і ногою не ступиш. А якщо ступиш, то по пояс опинишся у холодній воді. Зате на крихкому льоді можна побачити багато лисячих слідів - снуються ланцюжки від ополонки до ополонки, які залишили після себе рибалки.

Лисицю крихкий лід витримає. Навіть, якщо хрусне, то вона відмінно плаває. Зимове купання для неї не страшне.

Ось яке цікаве спостереження переповів мені старший приятель. Він любить взимку порибалити...

Сидячи над ополонкою, не раз спостерігав з такими ж азартними рибалками, як до озерця наближалася лисиця. (Інколи не одна). Зупинялася на березі, пильно вдивлялася, наче щось ретельно вивчала. Однак присутність людей її лякала. Намагалася триматися подалі від них. З першими сутінками, а то й раніше, як тільки рибаки йшли додому, вона відразу тихцем, акуратно перебираючи лапками, бігала між ополонками, тицяла у них мордочкою. Вибирала найширшу. Бувало, що глибоко, по груди, занурювала голову і витягувала рибку. Не часто, та таки щастило. Коли лід стає крихким, то лисиця без остраху може рибалити, не боятися людей, бо знає, що по такому льоді вони до неї не наблизяться. Що тут сказати?.. Розумні Лиси Микити!

А українська народна казка про те, як Лисичка Вовчика обдурила, запевнивши, що рибки наловила, коли хвіст в ополонку опустила та примовляла: “Ловись, рибко, велика і маленька...”, можливо, зовсім не казка. Тільки не хвостом лисиця рибу ловить...

Маркіян ЛЕХМАН.

Учень 11 “а” класу Червоноградського НВК “СШ-колегіум №3”, слухач МАЛіЖу

 

(0 Голосов)

 

(З циклу “Рідна природа”)

Кілька років поспіль у дуплі на старому дубі, що росте край берега річки у центрі села, мешкала пара дятлів. Хоч це місце доволі людне, адже поряд крамниця, церква, вигін, де випасають корів і коней, але таке близьке сусідство з людьми аж ніяк не лякало птахів.

Сам не раз спостерігав за цими дятлами, коли навідувався у село до дідуся і бабусі. Пригадую, як на початку літа вони безперервно то вилітали з дупла, то залітали у нього, щоразу приносячи поживу для ненаситних малят.

Та одного року дупло залишилось порожнім. Можливо, що дятли знайшли собі нове помешкання, можливо, була цьому інша причина... Упевнено говорити годі. Однак не довго воно стояло пусткою. Цю “хатину” облюбували повзики. Тільки-от отвір у дуплі видався новоселам занадто великим (повзик менший від дятла в разів п'ять), через такий до них швидко пробереться хижак. Тож особлива небезпека — для безпомічних пташенят. Все ж покидати зручне і затишне помешкання їм не хотілося.

До чого ж кмітливими виявилися повзики! З берега річки вони носили маленькими дзьобиками крихітні грудочки-зернинки синьої глини (саме синьої, таку не завжди зустрінеш!) і заліплювали отвір, допоки не залишилася дірка, розміром з п'ятикопійчану монету. Тепер хижакам не добратися!

...Відверто кажучи, я, грішним ділом, спочатку подумав про недобре: лиха людина заліпила глиною вхід у дупло дятлів. На маленький отвір уваги не звернув. Зрештою, його не було добре видно із землі, хіба що пильно-пильно придивлятися.

- Невже ці дятли комусь заважали?.. Шкоди ж не приносять, тільки користь! Лікують дерева! - міркував у розпачі.

Аж коли побачив повзиків — нових господарів помешкання, як вони залітають у переобладнані ними ж “двері”, то оторопів: неперевершені майстри будівельної справи, працьовиті!

Маркіян ЛЕХМАН.

Учень 11 “а” класу Червоноградського НВК “СШ-колегіум №3”, слухач МАЛіЖу