Реклама

Погода в Червонограді
Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

Сила слова

У цьому розділі зібрана уся сила українського слова
(2 Голосов)

На жаль, світ мало знає про Україну, її історію, культуру, народ, який завжди прагнув волі і ніколи не був загарбником. Чужинці часто привласнювали (привласнюють і тепер) споконвіків наше, видавали і видають здобутки українців за своє. Роблять це для того, щоб показати недалекоглядним: мовляв, України ніколи не було і не буде... Шкода, що трапляються такі, які, будучи нашпиговані брехливою пропагандою, цьому вірять.

Сайт Новий український портал (WWW.PROBI.IN.UA) покликаний донести до читача історичну правду про Україну, показати її як європейську державу, розповісти про маловідомі сторінки життя (почасти трагічні) українського народу, його велич, героїзм, звитягу, одвічне прагнення бути незалежним й щоб з ним рахувалися у світовому співтоваристві, будувати взаємини з державами тільки на братерських принципах.

Запрошуємо до співучасті всіх небайдужих!

 

для листування email: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду

Підписуйтесь вконтакті https://vk.com/delprobi

https://vk.com/thirdcapture

 

 

 

 

(0 Голосов)

 

 

Чуття рідної землі, отчого порогу, чуття України й великої української родини — цим сповнена нова збірка віршів поета і прозаїка з Червонограда Ігоря Даха “...І побігла стежка полинами” (Червоноград: Додаток до газети “Літературний Червоноград”, 2017. - 28 с.), невелика за обсягом, але сильна і багата у художньому слові, Слові Правди, сповнена то оптимізму, то гіркоти болю. Не випадково Ігор Дах присвятив її світлій пам'яті своєї матері Олени Григорівни, а за епіграф взяв власні рядки:

“...І побігла стежка полинами

По горбках і долах навпростець,

Я по ній спішу, спішу до мами -

У своє дитинство під кінець”.

У передмові Василь Ткачик пише: “Ігор Дах — письменник і журналіст, який більшу частину свого життя пропрацював гірником. Впродовж двох останніх років як кореспондент газети “Акцент” часто буває у зоні бойових дій так званого АТО. Пропонована увазі читача збірка поезії “...І побігла стежка полинами” є різноплановою як за змістом, так і за формою осмислення дійсності. У ній читач зустрінеться і з весіллям весни, малюнком яскравої осені, молитвою Богу, спогадом про матір і, звісно, з палкою любов'ю й глибоким патріотизмом, як автора поезії, так і його героїв. Ота стежка, що “поросла” полинами, стежина, дорога либонь чи не в більшості поезії збірки. Ігор Дах у вічних мандрах. Він мандрує у просторі і часі, тілом, розумом, душею...”.

У віршах збірки чітко постають авторські переживання за долю нашого народу, України, за все те, що діється на Сході. Поет часто таврує байдужість, дволикість, які є проявами підступності, зокрема до тих, хто захищає Україну в зоні АТО:

“На грудях землі розривалися міни,

Кулемети ні на хвилю не вмовкали,

Айдарівці в окопах зледенілих

На підмогу з Києва чекали”.

Та підмога-то інколи може бути одна: дай наказ стріляти у відповідь по ворогу-супостату, дозволь це зробити!

Пригадую кадри із телевізійних новин. Зона АТО. Український боєць у розпачі. Щойно ворожа куля скосила його побратима (помер у нього на руках), а він не має права стріляти у відповідь... Що то за перемир'я таке?!. Далі риторичне запитання тележурналіста: “Чи допустиме аналогічне в американській, ізраїльській арміях?..”. Мабуть би там рахунок пішов 1:10.

Влучно пише Ігор Дах:

“...І як завжди, після бою — тиша.

Воїни почистять автомати.

Лиш військовий прокурор напише:

Без наказу почали стріляти!..”.

Таке міг сказати тільки той поет, що побував на передовій в зоні АТО!

Втім, про хороше. Автор уміє яскраво малювати образи природи, бо закоханий у неї:

“На порозі літньому

Травень буйночолий

Молоду акацію

Цілував у груди...”.

Він постійно звертається у віршах до Бога і в одному з них зізнається:

“В душі малюю образ Божий

Молитвою іконописця,

Так хочеться, щоб він був схожим,

Щоб міг до  нього помолиться...”.

Збірка універсальна ще й тим, що у ній є вірші і для дітей.

Тарас ЛЕХМАН, журналіст

 

(0 Голосов)

 

На узліссі край дороги виросли горобина і ялина, і то настільки близько одна від одної, що їхні гілки (можливо, й коріння) переплелися, наче обнялися дві сестрички.

Ідеш весною і здалеку диву дивуєшся: як це могло статися, що ялина раптом зацвіла білим цвітом?.. Хіба таке можливе?!. Аж зблизька роздивишся: це горобина так її причепурила.

Влітку вони ховаються одна поза одну.

Восени на вічнозеленій ялині красуються червоні кетяги стиглих ягід горобини (особливо помітно, коли опаде листя), а на горобині — висять ялинові шишки. Фантастика! Краса! Тільки цю красу треба вміти бачити!

Взимку тут знаходять прихисток лісові мешканці. Когось сестрички нагодують, когось візьмуть переночувати. Бачив сліди зайця, що вели з поля, і місце, де він лежав під широкою ялиновою лапою. Затишно і зручно. На білому снігу — кілька ягід горобини і зернят з ялинових шишок, те, що залишилося від трапези птахів.

Маркіян ЛЕХМАН.

Учень 11 “а” класу Червоноградського НВК “СШ-колегіум №3”, слухач МАЛіЖу

 

(0 Голосов)

 

 

Був у тата в дитинстві розумний песик Жучка. Мала, чорна, кучерява, мов овечка. Підібрав безпритульне цуценятко на вулиці, повертаючись зі школи додому. Кілька днів поспіль бачив її на одному і тому ж місці під кущем. Кожному довірливо заглядала у вічі і тихим скавчанням благала нагодувати. Але замість гостинця дехто міг дати стусана. Тож шкода стало.

Батьки тата не перечили появі нового мешканця. Тим паче, що тоді вони жили у селі, песика у них на подвір'ї не було. А хто в такому випадку стане сторожити господарку?.. Хоча, який там з Жучки сторож. Хіба що скаже: “Гав-гав! Чужий іде!”. Та й це добре.

Найперше щедро нагодували її селянськими харчами і запевнили: з голоду не помреш, будеш свого роду господинею!

Жучка відразу відчула добрих людей, вірою-правдою служила. Втім, найбільше потоваришувала з татом. Той на луг сіно громадити — вона за ним. У магазин за покупками — та слідом. Сяде біля дверей магазину і терпеливо чекає, але не тільки на тата, а й на солодку цукерку. Як же не пригостити вірного друга. Книжку разом читали. Вмощувалася йому на коліна і дивилася на сторінки. Подобалося, як тато читав уголос. Череду корів разом пасли. Справно завертала тварин до стада. Хоч мала, зате голосиста. Тато йде до школи — Жучка слідом прямує. Однак батьки до школи не пускали (ні, не тата, а Жучку), прив'язували її на ланцюг, а то б до закінчення уроків чекала під школою.

Навчилася Жучка й рибалити. Тато завжди брав її зі собою, коли йшов на озерце рибу ловити. Обоє пильно стежили за поплавцем. Тихо-тихо сиділи, щоб рибу не налякати, не сполохати. За кілька таких “рибальських посиденьок” Жучка зрозуміла-второпала: якщо поплавець тоне, стрімко пливе по воді чи підстрибує на плесі, треба смикати вудкою, бо клює. Отож, коли клювало, починала гавкати, наче підказувала: “Тягни! Зараз улов буде!”. Неймовірно раділа кожному спійманому карасику, крутила-вертіла хвостиком, підстрибувала. Навіть хвилі від вітру, на яких інколи погойдувався поплавець, що не розбереш — клює чи не клює, не могли обманути розумного песика.

Сирої риби Жучка не їла, тільки смажену. А щойно спійманий “дріб'язок” давали котикові Мурчику. Жучка також заприятелювала з ним. Постійно грали у свої котячо-собачі ігри, пили свіже молоко з однієї тарілки. Коли Мурчик їв рибу, вона поважно ходила навколо нього, усім своїм виглядом хизувалася і запевняла: “Це я тобі наловила риби! Підказувала господарю, що треба смикати вудкою!”. А кіт вдячно муркотів...

...Ох, мені б таку Жучку!

Маркіян ЛЕХМАН.

Учень 11 “а” класу Червоноградського НВК “Спеціалізована школа-колегіум №3”, слухач МАЛіЖу

 

(0 Голосов)

 

Ще шумить і пеститься наш сад

У промінні сонця золотому.

Достигають сливи, виноград,

Чує сад вже в вересні утому.

Натрудився він за цілий рік.

Дошкуляли зливи і морози.

Роботящий сад наш чоловік,

Та й його не раз доймали сльози.

Гасить осінь позолоту днів...

Буде сад, як люди, спочивати.

Йде наш друг з землею на спочив,

Щоб наступну весноньку діждати.

 

МІСТО ГОРДОСТІ МОЄЇ

(Вірш написано після переїзду у м. Дніпро)

Місто гордості моєї — славний мій Червоноград,

Прощавай! І будь щасливим, як весною зелен сад.

Місто зрілості моєї, підіймайся до висот,

Хай тобі дарує Небо ще багато літ-щедрот.

Хай у мирі і у славі підіймаються будови,

Хай ростуть сини і дочки працьовиті і здорові.

Мій шахтарський дивокраю, задніх зроду не паси,

Бо у тебе, добре знаю, є запас снаги й краси.

Дякую Тобі за ранки і за тихі вечори,

За рожевих днів світанки і за площі і двори.

Прощавайте, любі друзі, хай Вам Бог допомагає

І на всіх путях-дорогах благодать лиш посилає!

А З НАМИ — БОГ!

Не злічити рани України,

Всі вони пульсують і горять.

Кожен день примножує сивини,

Ставить смерть на долі душ печать.

Множить безпощадна сиротинство,

Хоче хижа сонце затьмарить.

Досить, підла! Наше українство

Не дозволить поступ зупинить.

З нами — Бог і Правди чиста сила!

Бачить світ: неправді не бувать!

Світла даль, Еолові вітрила

Принесуть нам мир і благодать.

ПСАЛОМ №4 (ДАВИДІВ)

Боже Правий, озовися

І почуй мою молитву,

Діти людські, схаменіться,

З правдою не йдіть на битву.

Не грішіть, а розмишляйте

Та надійтеся на Бога.

В своїх грудях радість майте -

Згинуть туга і тривога...

Підійми на нас, о Боже,

Світло свойого лиця.

Лик Твій людям допоможе -

Звеселить наші серця.

* * *

У вінку духовної краси -

Пісні і храми кольорові.

Немов із Божої роси,

Зросли із нашої любові.

* * *

Історія і велич дум

Живуть у слові і металі.

В них — нашої любові струм,

Що ліг на пам'яті скрижалі.

* * *

Я і Небо. Що мені ще треба?

О, яка бездонна голубінь!

Я і Небо — володіння Феба -

Прямо в серце ллється тиха синь.

Я і Небо! Що мені ще треба?

- Час, що так спішить у незмірінь.

 

ЧАС СВАВІЛЬНИЙ

Час свавільний — опору не знає.

Він біжить, нікого не пита.

Цілу вічність у запасі має,

Неясна його життя мета.

Ми підвладні цій потужній силі,

В кожного призначення своє.

Час комусь лежати вже в могилі,

Іншим — вперше лиш годинник б'є.

Час фарбує листячко зелене...

І летить воно у синю даль.

Осінь принесла нові знамена.

Непорушна лиш моя печаль.

Людмила РЖЕГАК.

Член Української асоціації письменників.

м. Дніпро