Наші традиції

Заборонена - перезаборонена  комуністичною ідеологією українська народна звичаєвість поступово втрачалася. Радянські ідеологи називали її «патріархальщиною», не усвідомлюючи сутності цього слова, українців перетворювали на безбатченків. Тож скільки з плином часу втрачено! Здавалося б, за роки Незалежності України все має відродитися. Та ж бо ні… Чи кожний з нас цікавиться минувшиною свого народу, чи добре знаємо свій рід – родовід, чи кожний школяр може відрізнити колядку від щедрівки, сказати, що таке гаївка, а що таке гагілка, де і коли їх виконують… Не втратити своєї духовної культури, розповідати про маловідомі звичаї та обряди – основне завдання рубрики «Наші традиції».

(4 Голосов)

«Осені дні проминають похмуро й блакитно…
Сонечко раптом всміхнеться привітно-привітно.
Ось павутинки летять у незвідану даль.
Осені смуток несуть, нам – печаль…
…Бабине літо, бабине літо…»

 

Непередбачувана примхами погоди золота осінь все ж славиться «бабиним літом» - останнім спалахом тепла. Ви вже не раз чули це словосполучення. А що ж воно насправді таке – «бабине літо»?

Фенологічні спостереження наших предків-українців дають підстави говорити про два «бабиних літа» - раннє (вересневе) і запізніле (жовтневе). Останнє припадає на 14-21 жовтня (за старим стилем – на 1-8 жовтня), і воно вважається основним «бабиним літом». Чому саме у цей час – по-своєму пояснює легенда.

Колись дуже давно, у ці дні стався сильний холод, а плоди у садах були зібрані не всі. Ось і згуртувалися жінки та почали молити Господа Бога, аби Він повернув тепло, хоч на кілька днів. Господь вислухав їхні молитви. Раптом справді потепліло і плоди були зібрані. З тих пір тиждень після Покрови став називатися «бабиним літом» або «запізнілим бабиним літом».

Це поняття існує у багатьох народів, але характеризує різні сезони року, передусім, залежно від кліматичних умов. Наприклад, у сусідніх Польщі, Словаччині та Чехії так називають тривалу теплу погоду незалежно від місяця року. У Болгарії ці слова можна перефразувати як «бабина весна», тому що так звані «бабині дні» (за болгарським народним календарем) збігаються з кінцем березня. А в Болгарії у цю пору це вже доволі тепла пора.

«Старе бабине літо» здавна святкують і німці. Ще наприкінці ХІХ століття у Німеччині існував один «жіночий» день у році. У цей час чоловіки зобов’язані були підкорятися жінкам і виконувати всі їхні забаганки та накази, не сперечатися.

У Брюсселі тільки один день у році – 19 січня - жінки вважаються повноправними господинями у домі, і чоловіки також повинні підкорятися їм, слухатися в усьому. (Такий собі аналог нашого, щоправда дещо штучно надуманого, 8 Березня).

У східних словян «бабине літо» здавна було віднесене до тижня з першого по восьме вересня (з 14 по 21 вересня – за новим стилем), коли на небі виднілося сузір’я Баби(тобто Плеяди).

У звязку з тим, що у багатьох країнах у цей час вважалося необхідністю чоловікам повністю підкорятися жінкам, виникло припущення, що вислів «бабине літо» - це залишок матріархату, колишнього панування жінок над чоловіками. Тому слово «літо» тут слід тлумачити не як певну пору року, а в застарілому значенні – «рік», «час взагалі», «літочислення».

Існує ще одна доволі цікава версія пояснення походження словосполучення «бабине літо». Майже кожного року, на початку вересня, починає літати тонке павутиння. Тепер відомо, що це павутиння виробляють малесенькі павучки, які, носячись за подмухами вітрів, випускають його до тих пір, поки не причепляться до дерева. Пенька, кущика тощо. Словом, таким чином павучки мандрують світом і шукають собі затишний сховок. У деяких етнографічних регіонах України (зокрема, у нас – на Сокальщині) це осіннє павутиння також називають «Бабиним літом». Його особливо багато у лісах, садах та міських парках.

У давні часи походження цих ниток-павутинок не було зрозумілим. Язичники вважали, що їхня поява спричинена діяльністю богів. За дохристиянськими віруваннями один з цих богів, аби нашкодити людям, вкрив павутинням усю землю.

Пізніше, з прийняттям християнства, походження ниток-павутинок почали приписувати Богу та Богородиці, і навіть називали їх «нитками для сиріт».

У селянській свідомості це павутиння було ознаменоване початком жіночих робіт: прядінням, шиттям, плетінням, в’язанням. У жінок-селянок починалася напружена пора – потрібно було виготовляти нитки, тканини, щоб забезпечити одягом усю рідню.

(22 Голосов)

 14 жовтня церква вшановує Покрову Пресвятої  Владичиці нашої Богородиці та Приснодіви  Марії.

Це свято (у народі ще зване Тертя Пречиста) встановлене на честь події, що сталася 910 року в Константинополі (передмісті Влахерни), коли у війні з сарацинами місту загрожувала небезпека.

Головний мотив, який спричинився до  встановлення свята, - видіння святого Андрія Юродивого. Царгород, столицю Візантії, взяли в облогу сарацини (араби). У храмі Пресвятої Богородиці на Влахернах, де зберігалася її риза, правилася всенощна. Серед парафіян ревно молилися за охорону міста святий Андрій Юродивий зі своїм учнем Епіфаном.

Відправа закінчилася, і святий Андрій побачив, як від царських врат іде світлом осяяна Пресвята Богородиця у супроводі Івана Хрестителя та Івана Богослова при співі хору святих. Божа Мати підійшла до престолу, припала на коліна, довго молилась і вмивалася сльозами. Потім піднялася з колін, здійняла зі своєї голови преясну хустку – покров-омофор і широко простерла її над народом у церкві. Цей покров виявився таким великим, що під ним опинилися усі присутні в храмі. Видіння зникло, і святий Андрій та Епіфан зрозуміли, що Пресвята Богородиця прийшла врятувати місто і люд християнський.

Сталося диво – сарацини відступили… (Щоправда, за історичним даними, війська Візантії прорвали облогу і відкинули ворога від Константинополя). Та все ж, від цієї хустки-покрову і отримало назву свято, а покров з тих пір став символом опіки і заступництва Пречистої Діви Марії.

З апокрифічних переказів відомо, що на ревну молитву монахів і вірних Пресвята Богородиця  зявилася над Почаївським монастирем перед турецькою облогою і своїм омофором заступила монастир. У церковній пісні співається: «Стріли вертала, турків вбивала, монастир врятувала…».

З прийняттям християнства це свято відразу прижилося на теренах України. На Русі Покров (Покрову) святкували на честь завершення польових робіт. Тому навіть приповідали: «На Третю Пречисту у полі все чисто». А Богородицю вважали покровителькою землеробства.

За звичаєм, у цей день обов’язковим було вшанування пожинального снопа. Для цього прибирали світлицю, прикрашали її барвистими осінніми квітами і вишитими рушниками. Проводили ярмарки і веселі забави, на які збирали всі дари  осені. Ось таке свято осені цього року у Червонограді відбулося 23 вересня.

Покрова – це і пора весіль. Вважають, що у цей день найкраще і найдоречніше брати шлюб, бо під опіку молодят бере сама Богородиця – Діва Марія. Із звичаєм накривати голову нареченої хусткою пов’язане ще одне тлумачення назви свята: покров – покрова – покривати.

Колись дівчата примовляли і гадали:

- Батечку Покров, покрий сиру землю снігом і мене молоду білим покровом.

- Покровонько, Покровонько, покрий мені головоньку чи хусткою, чи шматиною, аби не ходити дівчиною

- Білий сніг землю покриває, чи ж мене молоду заміж споряджає?

У цей день ретельно спостерігали за погодою. Ось декілька народних прикмет:

- Покров землю покрив: де сніжком, де листком.

- Яка Покрова – така й зима (випаде сніг – до сніжної зими, вітер зі сходу – до холодної).

- Якщо журавлі відлетіли у вирій до Покрови – буде холодна і рання зима.

(18 Голосов)

14 вересня церква вшановує преподобного Симеона Стовпника, у народі званого Семеном. А ще цей день знаменується початком нового церковного року.

Видатний християнський аскет Симеон Стовпник жив у 356 – 459 роках. За походженням був клікійцем. Його строгі аскетичні обітниці здавалися б неймовірними, якби про них не свідчили церковні історики.

За одним з переказів, до 18-річного віку Симеон був пастухом, а потім подався до монастиря. Спочатку туди його не пустили,і він сім днів простояв  біля воріт, чекаючи, коли їх відчинять для нього. У цьому монастирі Симеон прожив лише два роки, опісля перейшов до більш суворого. Проте настоятель його нової чернечої обителі змушений був звільнити Симеона, бачачи, як той жорстоко поводиться зі своїм тілом.

Тоді Симеон у своїй непохитній рішучості до аскетичного життя оселився на дні глибокого озера, що висохло. Його хотіли повернути до монастиря, але він пішов до околиці Антіохії і оселився спочатку у покинутій хатині, а потім – на самій верхівці гори. Він обніс свою келію високою огорожею, змайстрував залізний  ланцюг та прив’язав себе за ногу до огорожі. Харчувався тільки з подаяння випадкових перехожих. Але здебільшого строго постив.

Невдовзі Симеон став відомим не тільки як аскет, а й як духовний наставник. Його глибоко шанували навіть перси, мідяни, сарацини, ефіопці, іберійці, скіфи. Більшість цих племен не були християнізовані. Імператори писали йому про свої справи і просили про пораду.

У 423 році  Симеон вдався до нового способу подвижництва – стовпництву. Для цього він міцно закріпив у землі стовп, який зверху мав площадку для сидіння та стояння. Звідси аскет проголошував свої проповіді та розмовляв з тими, хто приходив до нього. На цій площадці Симеон провів майже сорок років, безперервно молячись. Удень робив понад дві тисячі поклонів.

До 1700 року новий рік (в т.ч. і церковний) починався з 1 вересня, а за новим стилем – з 14 вересня. Церква і тепер день Симеона Стовпника називає початком нового церковного року.

У народі ж Семена (Симеона) називали Літопроводцем, тобто тим, хто проводжає літо (як пору року), і літо у значенні – рік, час. Порівняйте: літочислення, літопис, літа.

(3 Голосов)

Свята вечеря - це насправді надвечір’я Різдва.

Святочна дія розпочиналася церемонією добування «живого» нового вогню, що його одержували тертям двох шматків дерева.

У продовж 12  днів готували 12 дровин, що ними потім розпалювали ви вогонь у ночі. Готували не менше 12 страв. На Гуцульщині їх надавали у такому порядку: боби, рибу, пироги кількох сортів, голубці, сливи, пшеничну кутю з медом, маком і горіхами, картоплю з товченим часником, узвар, горох з олією і часником, ячмінну кашу з олією, вершки з квасолею, капусняк, варену кукурудзу.

Усяка робота. Окрім готування святої вечері,  у цей день відмінялося. До цього дня скрізь уже мав бути порядок.

Цього вечора і цієї ночі ніщо не повинно перебувати поза домом, у чужих руках, позичене. Навіть на своєму подвір’ї ніщо не повинно десь стирчати на кілках, висіти на грядках. Усі члени родини теж мусять бути всі у зборі. Колись говорили «Боже, сохрани в людях ночувати, тоді будеш цілий рік блукать.» Не можна сваритись, а навпаки, треба помиритися навіть з ворогами, щоб у новому році було мирно. При цьому затикали травою або клоччям дірки у лавах або в’язали вузли на шнурочку, примовляючи: «Не дірки затикаю (не вузли зав’язую), але роти моїм ворогам, аби їхні ненасті не ловилися мене через цілий рік».

Під вечір господар заносить до хати сіно, солому. Господиня бере частину сіна чи соломи і притрушує стіл перед тим, як покрити скатертиною. Матір Божа в яслах на сіні народила Христа, тому святвечірнє сіно набирає магічної сили. Потім на Йордан дадуть його з’їсти корові, аби відьми не змогли присмоктатися до молока, та щоб у корови його було багато. Кілька стеблин цього сіна клали під квочку, щоб не було порожніх яєць. З цього самого сіна крутили перевесла і обв’язували дерева в саду, щоб зла напасть до них не чіплялась, щоб родили рясно.

(1 Проголосовало)

В Україні слово «коляда» має три значення, а саме : Коляда - це різдвяні свята («будете здорові з Колядою!») Коляда – це  пісня, що її співають під час різдвяних свят (пустіть  його до хати, він нам буде коляду співати);

Коляда – це винагорода за величальну пісню («он і нам іде, коляду несе; коробка вівса, зверху ковбаса» ).

Колядування, щедрування належить до найдавніших народних дійств у слов’янській культурі та й у традиціях інших народів. Вони виникли задовго до Різдва Христового (ІІІ-ІІ тис., до н.е.) В основі цих обрядів-поклоніння сонячним божествам. Н-д, Коляду – життєдайного сонячного Духа, що у найдовшу зимову ніч, у пору зимового сонцестояння (21-22грудня) народжує нове сонце, - наші предки називали Різдвом Сонця. Люди вирішили, що в цю ніч збирається всяка земна нечисть, аби перешкодити визріванню Світової сили. Тому люди теж збиралися у гурти, ходили від хати до хати і відлякували ті темні сили. При цьому співали величальних пісень, що у них славили сонячного духа, а  господарям цього дому бажали миру, достатку, щастя та здоров’я. Таких людей називали колядниками. У язичницьких піснях-колядках вшановувався дух Світла, що наступає, на – знак нового прикладу худоби. Тому й водили з собою козу, що була символом родючості і достатку хліборобів.

Де коза ногою, там жито копою,

Де коза рогом, там жито снопом

З прийняттям християнства ці звичаї зазнали різного ряду змін, що були пов’язані з новим вируванням. Зимове свято народження Сонця стало називатися народженням Ісуса Христа-Сина Божого, і всі язичницькі пісні-колядки, щедрівки-набули виразного християнського змісту. На зміну традиційним народним (тобто язичницьким) колядкам прийшли нові, християнські тексти та євангельські сюжети.

Щодо змісту, то Колядки і щедрівки відрізнялися великою різноманітністю мотивів. Умовно їх можна поділити на кілька окремих груп: біблійно-релігійні, хліборобські, ремісничі, казково-фантастичні, весільні та ін..

Вертеп – різдвяне священнодійство, прадавня обрядова форма українського народного театру. Тлумачення вертепу як святкового дійства на честь народження Христа викликало з поширенням на слов’янських землях християнської релігії, що використала язичницькі народні вірування, звичаї, традиції, пристосування їх до релігійних догм. Відбулася трансформація прадавнього космічного міфу; мотив народження Сина-Сонця матір’ю   Колядою замінено мотивом народження Сина Божого Ісуса Христа Дівою Марією.

А саму назву «вертеп»  стали тлумачити як печеру,за легендою, Марія народила маленького Ісуса Одним із значення цього прадавнього слова і справді є печера («печро»- у перекладі ніч духа Сонця, тобто Вирій).

Появу вертепу відносять до XVІ-XVІІ ст. Виставляти на Різдво вертепну драму було загальновідомим і поширеним звичаєм по всій Україні. Найбільше збереглося вертепне дійство у західних областях України.