Наші традиції

Заборонена - перезаборонена  комуністичною ідеологією українська народна звичаєвість поступово втрачалася. Радянські ідеологи називали її «патріархальщиною», не усвідомлюючи сутності цього слова, українців перетворювали на безбатченків. Тож скільки з плином часу втрачено! Здавалося б, за роки Незалежності України все має відродитися. Та ж бо ні… Чи кожний з нас цікавиться минувшиною свого народу, чи добре знаємо свій рід – родовід, чи кожний школяр може відрізнити колядку від щедрівки, сказати, що таке гаївка, а що таке гагілка, де і коли їх виконують… Не втратити своєї духовної культури, розповідати про маловідомі звичаї та обряди – основне завдання рубрики «Наші традиції».

(0 Голосов)

Є християнські святі, про життя яких можна розповідати безліч цікавого, неймовірного і, головне, повчального. Тим паче, коли дні їхніх вшанувань ще й пов’язані з українським народним календарем (не тільки церковним). Саме до них належить Семен (Симеон) Стовпник, день пам'ять якого відзначають 14 вересня.

Зі свята Семена у православних і греко-католиків починається церковний рік. А у давніші часи у східних слов’ян починався і відлік Нового року. Це в свою чергу спричинило початок навчального року. Якщо врахувати двотижневу різницю між старим і новим стилями літочислення, то свято Семена припадало б на 1-го вересня.

Преподобний Святий Симеон Стовпник (Станник) – 356-459 рр. – видатний християнський аскет. За походженням – кілікієць. Його аскетичні обітниці здавалися б неймовірними, якби про них не свідчили відомі церковні історики. За переказом. До 18-річного віку Симеон був пастухом, а потім втік до монастиря. Хоча це малоймовірно, але деякі джерела стверджують, що таке він вчинив у восьмирічному віці. Попри те, спочатку туди його не пустили, і Симеон сім днів простояв під ворітьми обителі,  терпеливо очікуючи, коли їх  відчинять для нього.

У цьому монастирі він прожив лише два роки і перейшов до більш суворого. Його аскетичним подвигам дивувалися навіть «бувалі» монахи. Проте настоятель  цього монастиря змушений був звільнити його, бачачи, як жорстоко поводиться Симеон зі своїм тілом. Тоді чернець оселився глибоко на дні висохлого озера. Його хотіли повернути до монастиря, але він подався до околиці Антіохії і оселився спочатку у покинутій хатині-хижі, а а потім – на самій верхівці гори, де влаштував собі келію.

(0 Голосов)

(До 200-ліття від дня народження Тараса Шевченка, 1814-1861)

  Окремі поезії Тараса Шевченка були відомі в Галичині ще за життя автора, що підтверджують історіографічні джерела. Звісно, передусім мова йде про священиків, учителів, невелику кількість інтелігенції. Адже більшість українського населення Східної Галичини на той час не знали грамоти. Тож про «масовість» Шевченка говорити не доводиться. Однак потугами прогресивної, національно свідомої молоді таки популяризувалася творчість Великого Кобзаря.

  Початком розвитку шевченкознавства, хоча тоді такого терміну ще не існувало, та й про життя і діяльність Шевченка в Галичині знали мало, як і про його літературну і малярську спадщину, науковці небезпідставно називають 1862 рік. І не тому, що вже минув рік після смерті Генія українського народу. Зрештою, перші згадки про Тараса Шевченка датуються 1848 роком, коли з 30 серпня по 23 жовтня виходила газета-тижневик «Дневник руський» (тут і далі у найменуваннях зберігаємо особливості тодішнього правопису) за редакцією Івана Вагилевича (1811-1866 рр. життя), соратника Маркіяна Шашкевича. Часопис надрукував кілька дописів про Тараса Шевченка і Кирило-Мефодіївське братство.

  Одним з піонерів майбутнього шевченкознавства став перший друкований літературний орган галицьких і буковинських народовців – «Вечерниці» (1862-1863 рр.). Газета, щоправда, редакція намагалася перетворити її на журнал, виходила раз на тиждень. Спочатку редактором і видавцем був Федір Заревич (1835-1879 рр.), опісля відповідальним редактором став Володимир Шашкевич (1839-1885 рр.), син Маркіяна Шашкевича.

  Можна стверджувати, що галицький читач по-справжньому ознайомився з поезією Тараса Шевченка завдяки публікаціям саме в цьому часописі. 1862 року редакція вже тоді (!) намагалася визначити роль і місце Тараса Шевченка в українській історії, культурі, літературі.

  Публікація творів була здійснена за рукописними копіями заборонених у Росії політичних віршів і поем Кобзаря та на основі лейципгського  видання «Новые стихотворения Пушкина и Шевченки» (1859 р.). До речі, це була одна з небагатьох прижиттєвих публікацій українського автора. Тут надруковано 15 творів поета, зокрема «Відьма», «Остання думка», «Русалка», «Гамалія», «Неофіти», уривок з поеми «Тарасова ніч».

(8 Голосов)

День 14 серпня у народному побуті має назву Першого Спаса, Медового Спаса, Маковія. За церковним календарем. Це – Винесення чесних древ Животворящого Хреста Господнього, або свято Всемилостливого Спаса та Пресвятої Богородиці.

Прийшло воно у Київську Русь з Візантії не пізніше IX століття. Його сутність (основа події) полягала у перенесенні з імператорського палацу у храм Святої Софії частини Хреста Господнього, що збереглася. Протягом двох тижнів цю святиню носили Константинополем для відвернення недуг, очищення міста від злих духів, які, за давніми уявленнями, приносили страшні епідемічні невиліковні хвороби. За допомогою цього Хреста освячували й воду, щоб чистою була і щоб випадали дощі на майбутній врожай у посушливу погоду.

У Київській Русі цей звичай перетворився на хресні ходи до рік, озер, ставків (що і тепер зберігається в Україні), де вода освячувалася. Опісля всі купалися і купали домашніх тварин, аби очиститися від лихої сили і запобігти всіляким болячкам.

Обряду освячення води на свято Першого Спаса Церква надає неабиякої важливості. Адже, за переказами, хоча достовірних історичних відомостей нема, саме у цей день 988 року хрестився Київський князь Володимир Великий. Під час урочистого святкового Богослужіння виносять хрест на середину храму для поклоніння, а вже після відправи Святої Літургії та освячення квітів, маку, меду  відбувається  хресна хода на водойми. Проте не всі парафії дотримуються такого церковного звичаю.

Ще у цей день Христова Церква вшановує осіб Старого Завіту (і це один з небагатьох випадків) – сімох братів-мучеників Макавеїв:  Авіма, Антоніна, Гурія, Єлеазара, Євсевана, Аліма  і Маркалела, а також їхню матір Соломію та вчителя Єлеазара, які у 166 році до Різдва Христового очолили повстання за віру в Єдиного Бога, за що були жорстоко покарані і страчені. Достеменно про це розповідають Перша і Друга книги Макавеїв Старого Завіту. Однак вони висвітлюють і ще давніші події.

Назва «Макавеївські книги» походить від головного героя – Юди, званого Макавеєм, який прославився у визвольній боротьбі юдеїв проти могутньої елліністичної держави Селевків.  Ця держава постала в Малій Азії після смерті царя і воєначальника-полководця Олександра Великого у 323 році до н.е.

У Першій книзі описано важку боротьбу ізраїльтян, які протягом 175-135 років до н.е. воювали за національну незалежність проти Антіоха  IV Епіфана. Цей цар заповзявся позбавити ізраїльтян національної ідентичності і перетворити їх на греків-язичників.

Друга книга відрізняється за змістом та стилем від Першої. Згадавши деякі події, про які докладно йдеться у Першій книзі, автор спрямовує свої зусилля на те, щоб пробудити в серцях ізраїльського народу національно-релігійні почуття. Поряд з розповідями про різні події, зустрічаємо тут натяки на найголовніші догмати віри, зокрема – віри в Єдиного Бога, безсмертя душі, потреби молитися за померлих, воскресіння з мертвих тощо. Та все ж головними героями є семеро братів-мучеників  Макавеїв.

(2 Голосов)

«Пречиста по груші ходила,
Пречиста мішок загубила,
А Спас ішов – мішок знайшов.
- Спасику-братику,
Віддай мішочок -
Не буду ходити у твій садочок…»

    (З народної пісні)

Відразу після свята Маковія, або, за церковним календарем, Винесення чесних древ Животворящого Хреста Господнього, християни східного обряду вступають в Успенський піст, який триває з 15 по 28 серпня. Його ще називають Спасівкою, Спасівським постом.

Цей піст присвячений Пресвятій Богородиці. За суворістю він наближається до Великого посту, послаблюється тільки у суботу та неділю, а також під час свята Преображення Господнього (19 серпня)  і, звісно, в самий день поминання Успіння Богородиці (28 серпня).

А що спричинило народну назву Спасівка? Піст настає відразу після Першого Спаса (Маковія); у його тривалості припадає день Другого Спаса (свята Преображення Господнього на горі Фавор), а після завершення посту – відразу  свято Третього Спаса, Перенесення з Едеси до Константинополя Нерукотворного образу (убруса)  Господа Ісуса Христа, яке відзначаємо 29 серпня.

Існує апокрифічна легенда, що спочатку  Бог призначив для Великого посту дев’ять тижнів.  Але людям було дуже важко витримати такий тривалий строгий піст, і Святі Отці почали просити Господа Бога, щоб він трохи  скоротив його у часі. Тоді Бог розділив Великий піст на дві частини: сім тижнів залишив весною перед Великоднем, і два тижні постановив постити наприкінці літа.

Однак Спасівку,  як і Петрівку, легше витримати, ніж Великий піст. Бо якщо на Петрівку вже з’явилася  молода городина, то у Спасівку вона дозріла і її починають збирати, також дозріла садовина, є достаток меду, ліс повниться грибами та й свіжий хліб на столі з’явився.

Зі Спасівкою пов’язані останні спалахи літа. Хоч день таки спекотний, але ночі прохолодніші, роси вже не так виблискують під променям ранішнього сонця, не грають сріблом. Помітно меншає мух та комарів. Проте вони ще можуть добряче втнути. Тож кажуть: «Кусається, мов муха у Спасівку» (це – про злих людей), або ж: «Біситься, мов муха у Спасівку, бо кінець відчуває».

У Спасівську пору відлітають у вирій перші птахи.

Народна прикмета мовить:

- Спасівка осінню дихає…

(4 Голосов)

4 серпня відзначаємо доволі цікаве свято у народному календарі українців – Марії Магдалини. Однак про нього можуть пам’ятати тільки старожили.

Давно-давно у побуті наших предків цей день був пов'язаний із збиранням пізніх лісових ягід та цілющого зілля, бо Святу Марію Магдалину вважають охоронницею від всіляких недуг. У нашому ж етнографічному регіоні – це ще й останній термін початку жнив. Адже в Галичині зернові не так швидко дозрівають, як на півдні України.

Повна церковна назва свята – Мироносиці рівноапостольної Марії Магдалини. Народилася вона у Сирії, в невеличкому галилейському  містечку Магдали, тому її називають Магдалиною. Спочатку дівчина вела порочне нечестиве життя. Ісус Христос зцілив її, вигнавши сім бісів (сім спокус семи порочних гріхів), які вселилися в неї, і Марія Магдалина щиро розкаялася. Опісля з почуття вдячності всюди супроводжувала Ісуса Христа і стала його вірною та палкою послідовницею, про що згадується в Євангеліях. Під час хресних страждань Господа Марія Магдалина стояла недалеко від Ісуса і була присутньою при Його погребінні.

Наступного дня після розіп’яття, у суботу до зорі, коли ще було темно, вона разом з іншими жінками прийшла до гробу Ісуса, щоб покрити тіло Сина Божого миром. Так веліла тодішня традиція. Але не знайшовши Христа в гробі, сповістила про це апостолів Петра й Івана, потім знову повернулася до гробу і гірко-гірко плакала-ридала.

Ота, колись порочна, Марія Магдалина першою почула звістку від ангела, що Христос Воскрес! Потім перед нею явився сам Воскреслий Ісус і повелів їй сказати всім апостолам (Його учням), про Воскресіння Сина Божого. Саме тому, як перша благовісниця, Марія Магдалина була визнана Святою Церквою рівноапостольною. Її однаково вшановують і на Заході, і на Сході християнського світу.