Реклама

Погода в Червонограді
Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

Наші традиції

Заборонена - перезаборонена  комуністичною ідеологією українська народна звичаєвість поступово втрачалася. Радянські ідеологи називали її «патріархальщиною», не усвідомлюючи сутності цього слова, українців перетворювали на безбатченків. Тож скільки з плином часу втрачено! Здавалося б, за роки Незалежності України все має відродитися. Та ж бо ні… Чи кожний з нас цікавиться минувшиною свого народу, чи добре знаємо свій рід – родовід, чи кожний школяр може відрізнити колядку від щедрівки, сказати, що таке гаївка, а що таке гагілка, де і коли їх виконують… Не втратити своєї духовної культури, розповідати про маловідомі звичаї та обряди – основне завдання рубрики «Наші традиції».

(4 Голосов)

Багато таємниць містить наша історія. Наприклад, не все достеменно з’ясовано у життєписі преподобного Никона. Але його, як і Нестора-Літописця, вважають першим письменником Київської Русі, зачинателем тогочасної літературної мови та історіографії.

Преподобний Никон був ігуменом Києво-Печерського монастиря, соратником та одним з найближчих однодумців преподобного Антонія Печерського (засновника цієї обителі), до якого він прийшов уже як духовна особа – священик.

Головним дорученням Никона у Києво-Печерському монастирі стало постриження новоприбулих у ченці. Серед тих, хто прийняв чернечий постриг з рук Никона, був і Святий Феодосій Печерський.

Якось Никон постриг у ченці й улюбленців Великого Київського князя Ізяслава – Варлаама та Єфрема, яких згодом церква нарекла преподобними, за що викликав на себе княжий гнів. Відтак – змушений був утекти від нього з Києва до Тмуторканського князівства (тепер – півострів Тамань). Недалеко від столиці цього князівства – міста Тмуторкані – Никон заснував монастир, який мав стати аналогом Києво-Печерського. На думку вчених, те, що Никон утік саме у ці місця, дає право на гіпотезу, що він походив звідси.

(2 Голосов)

Стрітення – найвеличніше свято місяця лютого. Його завжди відзначають на сороковий день після Різдва Христового, ознаменовуючи подію, коли Пресвята Діва Марія принесла до Єрусалимського храму Дитятко Боже на сороковий день після Його народження. Згідно з Законом Божим, з часу визволення євреїв з єгипетської неволі, кожне перше немовля чоловічої статі належало посвяті Господу.

У притворі храму їх зустрів старець Симеон, який чудесним способом отримав об’явлення, що доти не відійде у Вічність, допоки не зустрінеться з Богом у плоті. Звідси й церковні назви свята – Стрітення Господа нашого Ісуса Христа; Стрітення Господнє.

А в народній традиції воно символізує зустріч зими й весни і сповнене багатьма прикметами. Говорячи про народні прикмети, слід враховувати двотижневу різницю між старим і новим стилями. Західна церква свято Стрітення відзначає 2 лютого (оскільки Різдво Христове, за календарем РКЦ , припадає на 25 грудня); цієї дати дотримуються і деякі протестантські церкви. А Східна церква – 15 лютого. Саме ж свято започатковане у п’ятому столітті.

У народному побуті про Стрітення, Стрічення або Зимобора казали, що в цей день зима весну зустрічає, заморозити її хоче, та сама лиходійка від свого нестерпного прагнення тільки пітніє і сльози ллє.

Селяни спостерігали у цей день багато хліборобських прикмет: ясна і тиха погода на Стрітення віщує добрий врожай на полях та роїння бджіл, обіцяє достаток меду; вітер – погана ознака; відлига – чекай пізньої весни. Казали й таке: «Як на Стрітення півень нап’ється води із калюжі, то жди ще стужі». Або ж: «Як нап’ється на Стрітення півень води, то господар набереться біди».

У цей день майбутній врожай прогнозували і таким чином: у дворі ставили на ніч тарілку із зерном. Якщо ранком на зернинах з’явилася роса – на добрий врожай, нема роси – погана ознака.

На Півдні України прихід весни прогнозували за поведінкою бабака. Вважається, якщо у цю пору він вилізе зі своєї нори, злякається власної тіні і знову залізе у нірку – весна буде пізньою.

На Стрітення в церквах України святять свічки і воду. Такі свічки раніше називали «громницями», тому що їх ставили під іконами і запалювали під час грози, аби захистити людей і домашніх тварин від блискавиці.

Коли приходили в день Стрітення з церкви, то також відразу запалювали «громниці» - «щоб весняна повінь не вимивала посіви і мороз дерева не побив». Від «громничної» свічки і саме свято колись, крім Стрітення, називали ще й Громниця.

Освячену стрітенську воду («стрітенку») використовували як засіб лікування людей і тварин. Зокрема нею скроплювали людей у найвідповідальніші моменти життя.

Бережімо добрі традиції!

(1 Проголосовало)

« - Сіяла зіронька, сіяла.
З ким же ти, Тетяночко, стояла?
- З тобою, Петрику, з тобою
Під зеленою вербою…»

Або ж

«Суботонька, неділенька – як один день.
Сумувала Тетяночка увесь тиждень…»

Ми не випадково згадали народні пісні про Тетяну, бо 25 січня – її день.

Отож, Свята мучениця Тетяна народилася в Римі у знатній родині. Батько її займав високу державну посаду, але таємно сповідував християнство. Виховавши свою дочку у любові до Ісуса Христа, ознайомив її зі Святим Письмом. Коли дівчина досягла повноліття, то вирішила присвятити своє життя Богові. За свою благородність та добрі справи була призначена дияконесою над такими ж дівчатами, що й вона, які сповідували Христову віру. Однак за свою віру й постраждала. Проте проявила мужність, стійкість та непохитність християнського духу.

У 222 році римляни стратили свого нечестивого імператора Антоніана Геліогабала, а правити імперією почав 16-літній юнак Олександр, мати якого Мамея сповідувала християнство. Від неї він дізнався про Ісуса Христа, але продовжував вклонятися язичницьким богам. Тож у його палаці поряд стояли скульптури – зображення Ісуса Христа й Аполлона, старозавітного Авраама і язичницького Зевса…

(1 Проголосовало)

Третя Свята вечеря, третя кутя… Як і на Святий Вечір (у переддень Різдва Христового), на Меланку (перед Старим Новим роком, святом Василія), так і в Надвечір’я Богоявлення або ж Водохреща, Йордану українські родини сідають до святкового столу. І хоч радість на душі в очікуванні Йордану, все ж 18 січня цю кутю називають «сумною». Адже вона є останньою в циклі Різдвяних свят.

На третю вечерю, як і перед Різдвом, християни увесь день постять, вечеряти сідають, коли на небі з’явиться перша зірка.

«Голодна кутя» (так її називають у народі) – день пісний, тому на вечерю подають тільки пісні страви: смажену рибу, вареники з капустою, гречані млинці на олії, кутю та узвар. Після вечері діти імітували, що проганяють кутю і примовляли:

«Тікай, кутя, із покуття,
А узвар – іди на базар,
Паляниці, лишайтесь на полиці…».

Коли «проганяли кутю», батько смикав дітей за чуби, щоб вовків не боялися.

А як вже зовсім стемніло, виносили з хати дідуха в садок або на город і спалювали його, попіл розвіювали, щоб добре родило. У деяких етнографічних регіонах це робили весною перед оранкою, а до того часу дідуха зберігали у клуні чи на горищі.

(1 Проголосовало)

Ось і дочекалися ми Старого Нового року, свята Василія Великого, що завжди відзначаємо 14 січня. Спозаранку гостинно відчиняємо двері хлопчикам-посівальникам, які символізують Новий рік і віншують нас:

«На щастя, на здоров’я
Та на той Новий рік,
Щоб краще родило, як торік -
Жито, пшениця, всяка пашниця…
Дай, Боже!».

Таке романтичне свято Василія, сповнене добра та оптимізму з нашим щиром українським побажанням здоров’я ближньому, достатку…

А ким же був Святий Василій Великий?

   Церква вшановує його як одного з трьох Вселенських отців (поряд з Іваном Золотоустим та Григорієм Назіянином), архієпископа Кесарії Каппадокійської, вчителя християн. Він народився близько 329 року в Неокесарії. Початкову освіту здобув вдома. Його виховували матір та бабуся – Свята Мокрина – під наглядом батька, який потім відправив хлопця до столиці Каппадокії – Кесарії, де він продовжив навчання, а через деякий час поїхав до Константинополя і нарешті для завершення здобуття освіти – до Афін, щоб послухати лекції знаменитих філософів та риториків.

Навколо Василія Великого відразу згуртувалася молодь, яка також хотіла серйозно займатися наукою.