Реклама

Погода в Червонограді
Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

Наші традиції

Заборонена - перезаборонена  комуністичною ідеологією українська народна звичаєвість поступово втрачалася. Радянські ідеологи називали її «патріархальщиною», не усвідомлюючи сутності цього слова, українців перетворювали на безбатченків. Тож скільки з плином часу втрачено! Здавалося б, за роки Незалежності України все має відродитися. Та ж бо ні… Чи кожний з нас цікавиться минувшиною свого народу, чи добре знаємо свій рід – родовід, чи кожний школяр може відрізнити колядку від щедрівки, сказати, що таке гаївка, а що таке гагілка, де і коли їх виконують… Не втратити своєї духовної культури, розповідати про маловідомі звичаї та обряди – основне завдання рубрики «Наші традиції».

(3 Голосов)

Свята вечеря - це насправді надвечір’я Різдва.

Святочна дія розпочиналася церемонією добування «живого» нового вогню, що його одержували тертям двох шматків дерева.

У продовж 12  днів готували 12 дровин, що ними потім розпалювали ви вогонь у ночі. Готували не менше 12 страв. На Гуцульщині їх надавали у такому порядку: боби, рибу, пироги кількох сортів, голубці, сливи, пшеничну кутю з медом, маком і горіхами, картоплю з товченим часником, узвар, горох з олією і часником, ячмінну кашу з олією, вершки з квасолею, капусняк, варену кукурудзу.

Усяка робота. Окрім готування святої вечері,  у цей день відмінялося. До цього дня скрізь уже мав бути порядок.

Цього вечора і цієї ночі ніщо не повинно перебувати поза домом, у чужих руках, позичене. Навіть на своєму подвір’ї ніщо не повинно десь стирчати на кілках, висіти на грядках. Усі члени родини теж мусять бути всі у зборі. Колись говорили «Боже, сохрани в людях ночувати, тоді будеш цілий рік блукать.» Не можна сваритись, а навпаки, треба помиритися навіть з ворогами, щоб у новому році було мирно. При цьому затикали травою або клоччям дірки у лавах або в’язали вузли на шнурочку, примовляючи: «Не дірки затикаю (не вузли зав’язую), але роти моїм ворогам, аби їхні ненасті не ловилися мене через цілий рік».

Під вечір господар заносить до хати сіно, солому. Господиня бере частину сіна чи соломи і притрушує стіл перед тим, як покрити скатертиною. Матір Божа в яслах на сіні народила Христа, тому святвечірнє сіно набирає магічної сили. Потім на Йордан дадуть його з’їсти корові, аби відьми не змогли присмоктатися до молока, та щоб у корови його було багато. Кілька стеблин цього сіна клали під квочку, щоб не було порожніх яєць. З цього самого сіна крутили перевесла і обв’язували дерева в саду, щоб зла напасть до них не чіплялась, щоб родили рясно.

(1 Проголосовало)

В Україні слово «коляда» має три значення, а саме : Коляда - це різдвяні свята («будете здорові з Колядою!») Коляда – це  пісня, що її співають під час різдвяних свят (пустіть  його до хати, він нам буде коляду співати);

Коляда – це винагорода за величальну пісню («он і нам іде, коляду несе; коробка вівса, зверху ковбаса» ).

Колядування, щедрування належить до найдавніших народних дійств у слов’янській культурі та й у традиціях інших народів. Вони виникли задовго до Різдва Христового (ІІІ-ІІ тис., до н.е.) В основі цих обрядів-поклоніння сонячним божествам. Н-д, Коляду – життєдайного сонячного Духа, що у найдовшу зимову ніч, у пору зимового сонцестояння (21-22грудня) народжує нове сонце, - наші предки називали Різдвом Сонця. Люди вирішили, що в цю ніч збирається всяка земна нечисть, аби перешкодити визріванню Світової сили. Тому люди теж збиралися у гурти, ходили від хати до хати і відлякували ті темні сили. При цьому співали величальних пісень, що у них славили сонячного духа, а  господарям цього дому бажали миру, достатку, щастя та здоров’я. Таких людей називали колядниками. У язичницьких піснях-колядках вшановувався дух Світла, що наступає, на – знак нового прикладу худоби. Тому й водили з собою козу, що була символом родючості і достатку хліборобів.

Де коза ногою, там жито копою,

Де коза рогом, там жито снопом

З прийняттям християнства ці звичаї зазнали різного ряду змін, що були пов’язані з новим вируванням. Зимове свято народження Сонця стало називатися народженням Ісуса Христа-Сина Божого, і всі язичницькі пісні-колядки, щедрівки-набули виразного християнського змісту. На зміну традиційним народним (тобто язичницьким) колядкам прийшли нові, християнські тексти та євангельські сюжети.

Щодо змісту, то Колядки і щедрівки відрізнялися великою різноманітністю мотивів. Умовно їх можна поділити на кілька окремих груп: біблійно-релігійні, хліборобські, ремісничі, казково-фантастичні, весільні та ін..

Вертеп – різдвяне священнодійство, прадавня обрядова форма українського народного театру. Тлумачення вертепу як святкового дійства на честь народження Христа викликало з поширенням на слов’янських землях християнської релігії, що використала язичницькі народні вірування, звичаї, традиції, пристосування їх до релігійних догм. Відбулася трансформація прадавнього космічного міфу; мотив народження Сина-Сонця матір’ю   Колядою замінено мотивом народження Сина Божого Ісуса Христа Дівою Марією.

А саму назву «вертеп»  стали тлумачити як печеру,за легендою, Марія народила маленького Ісуса Одним із значення цього прадавнього слова і справді є печера («печро»- у перекладі ніч духа Сонця, тобто Вирій).

Появу вертепу відносять до XVІ-XVІІ ст. Виставляти на Різдво вертепну драму було загальновідомим і поширеним звичаєм по всій Україні. Найбільше збереглося вертепне дійство у західних областях України.

(1 Проголосовало)

Якщо запитати наших читачів, що ви знаєте про Святого Лупу, то, впевнені – більшість з вас розведуть руками. І навіть його день, 5 вересня, у багатьох етнографічних регіонах України є доволі малопомітним (а то й невідомим) у народному календарі, що не скажеш про Гуцульщину, де його особливо вшановують і асоціюють з язичницьким духом, який, начебто, «християнізувався».

  З історико-церковних джерел та життєписів святих відомо, що Святий Луп  походив з Риму, жив у третьому столітті  і був слугою у вельможі з Каппадокійської провінції Римської імперії. За визнання християнської віри язичники хотіли його стратити, але Божа Сила стримала їх від цього.

  Насправді Луп вірив у Христа, але сам ще не був охрещений. Коли прийняв Святу Тайну Хрещення, то добровільно віддався у руки гонителям християн, які завели його до поганського судді. Суддя наказав піддати Лупа жорстоким тортурам, а опісля стратити мечем.

  У давніші часи на Гуцульщині у цей день відзначалися свято вовків, бо, попри хижацький та ненажерливий характер, цілком слушно вважали їх санітарами лісу. За народними віруваннями, Луп був їхнім патроном і у своє свято забороняв полювати на них.

  Зазвичай, на них  найчастіше полюють взимку, коли звірів легше відшукати за залишеними слідами на снігу. Тим паче, що саме взимку, зголоднілі і знесилені глибокими снігами, вовки стають особливо небезпечними та жадібними, наближаються до людських поселень, чатують на домашніх тварин і, буває, навіть нападають на людей. Такі випадки відомі у Карпатському регіоні України.

  А в день Лупи мисливці залишали неподалік вовчих  лігвищ поросятко чи ягнятко, аби «задобрити» хижаків. Гуцули «задобрювали» вовцюганів і різними обрядовими дійствами, щоб ті не нападали на овечок та корів, тим паче – на людей. Для цього навіть вдавалися до послуг мольфарів – гуцульських провидців, знахарів та магів. А ще – крім доїння овець і корів, інших робіт, пов’язаних з тваринництвом, гуцули у день Лупи намагалися не виконувати. (Знову ж таки, щоб вовки не образилися і потім не мстили людям).

  День Святого Лупи цікавий і фенологічними спостереженнями. З цього часу починає облітати листя з осик. У народі кажуть:

  - Якщо лист лягає «горілиць» - на холодну зиму: а «долілиць» - зима буде теплою.

  - Пізній падолист – на суху осінь.

  Святий Луп може виявитися примхливим через різке похолодання і рясний дощ, навіть зі снігом.

  А, втім, ми завжди бажаємо читачам тепла у серці!

(17 Голосов)

Богородчанські свята в українців завжди були в глибокій пошані, і не тільки з огляду на церковну традицію, а й на народний побут. До таких свят належить Успіння  Пресвятої Богородиці (ще називають його Успення), яке завжди припадає на 28 серпня і завершує Успенський піст (Спасівку). Повна назва празника – Успіння Пресвятої Владичиці нашої і Пріснодіви Марії.  Це – дванадцяте свято у церковному календарі, під час якого згадують упокоєння, воскресіння та прославлення Матері Божої.

Апостоли зберегли пам'ять про життя Богородиці лише в усному переказі. Ця подія також зафіксована у Протоєвангелії Якова, яке не належить до церковних канонічних книг, а до апокрифічних. Оскільки апокрифи не суперечать церковному вченню, то вони не заборонені для читання. Більше того, церква сама послуговується апокрифами у часі відзначення окремих свят.

Згідно з протоєвангелійним переказом, Божа Мати часто молилася на Єлеонській горі – місці вознесіння Сина свого, Ісуса Христа. Одного разу під час молитви Вона побачила архангела Гавриїла, який сповістив, що через три дні закінчиться її земне життя і буде Вона взята на Небо, де Христос чекає на свою Матір у Царстві Небесному, і де Вона перебуватиме з Ним одвічно. На підтвердження цих слів архангел Гавриїл вручив Пречистій Діві Марії гілку райського фінікового дерева – символ нетління та благодаті. Інколи з такою гілкою Богородицю зображають на іконах.

З приводу свого успіння Богоматір просила не сумувати, а радіти, тому що перед  своїм Сином обіцяла не залишати людей у їхніх турботах і смутку навіть після смерті. Богородиця заповіла, щоб її тіло поховали біля підніжжя Єлеонської гори, де покояться її рідні.

Поховальну процесію супроводжувало осяйне, неймовірної краси світло сонця, а з Небес линув чарівний спів ангелів, які величали Богоматір. Навіть ніч видалася дивовижно короткою, бо й, власне, ночі, як такої, не було, а лише сутінки на коротку мить сповили землю. Це ще раз підтверджувало Богообранство Діви Марії.

У селі Добрячин Сокальського району  мені вдалося записати від старожилів таку приповідку: «Перша Пречиста сліз не любить» і тлумачення до неї. Мовляв, Вона просила не оплакувати її успіння, бо не полишає нас, а переходить у стан заступництва над нами, грішними. Інше тлумачення цієї приповідки пов’язане з прогностичними спостереженнями за погодою: справді, на свято Успіння рідко коли падає дощ, отож і знову – «сліз не любить…». А коли ж накрапає, то кажуть, що це сльози людської радості за подаровану надію заступництва.

Перед кончиною Богородиця хотіла побачити всіх апостолів, і Бог здійснив чудо: над будинком, де Вона перебувала з апостолом Іваном Богословом, і який після  страти Ісуса Христа опікувався Його Матір’ю, нависло багато хмар. На них з різних країн зібралися апостоли, і самі були здивовані тим, що сталося. Інша версія: вони отримали звістку через Святого Духа і прийшли до Матері Божої.

(6 Голосов)

І хоча на календарі ще літо, але, за фенологічними спостереженнями, його прекрасні дні вже сплинули.

  Давні повіря гласять: на свято Винесення чесних древ  Животворящого Хреста Господнього, або ж свято Всемилостливого Спаса та Пресвятої Богородиці (у народі ще званого – Маковія, Першого Спаса), яке припадає на 14 серпня, ми вступаємо в осінь. Поки що вона ще не золотить дерева, не скидає на землю листя, не жовкне трава, однак щедрий врожай садовини та городини свідчить про осінню пору. Це підтверджують й інші фенологічні спостереження, наприклад, птахи потроху вже  гуртуються у зграї, збираються летіти у вирій.

  У народі кажуть: «Маковій відчиняє вікно в осінь, а Преображення – двері». Тому спочатку кілька слів про церковну сутність свята Преображення  Господнього, або Преображення Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа (19 серпня).

  Воно належить до дванадцяти найвеличніших церковних свят. Його відзначають з четвертого століття на спомин про величну та знаменну подію у житті Ісуса Христа, її значення для всього людства, коли Він, здійснивши половину свого земного служіння і достатньо довівши свою Божественність вченнями та чудесами, вирішив ще надзвичайним способом довести учням славу свого Божества.

  Про подію, що пов’язана з цим святом, розповідається у Євангеліях від Луки та Матея. Самі  ж євангелисти не були свідками цієї події, а писали про неї зі слів безпосередніх очевидців-апостолів Петра, Якова та Івана. Про них же згадують й в описах.

  Розповівши учням про таємницю своєї смерті і Воскресіння, а також про близькі страждання, Ісус почув від них заперечення. Тоді, докоряючи їм у  маловірстві і непослідовності, Він взяв трьох  апостолів (Петра, Якова та Івана) і вирушив з ними на гору Фавор, де під час молитви Його обличчя засяяло, наче сонце, а одяг став білим-білим та блискучим, мов світло. Враз зявилися пророки Мойсей та Ілля і почали розмовляти з Ісусом. Раптом надзвичайно біла хмара накрила усіх. (Білий колір – в іконописі  є символом небесної досконалості). Із хмари почувся голос Бога: «Це є Син Мій Улюблений, на Якому Моє благовоління; слухайте Його».