Реклама

Погода в Червонограді
Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

Наші традиції

Заборонена - перезаборонена  комуністичною ідеологією українська народна звичаєвість поступово втрачалася. Радянські ідеологи називали її «патріархальщиною», не усвідомлюючи сутності цього слова, українців перетворювали на безбатченків. Тож скільки з плином часу втрачено! Здавалося б, за роки Незалежності України все має відродитися. Та ж бо ні… Чи кожний з нас цікавиться минувшиною свого народу, чи добре знаємо свій рід – родовід, чи кожний школяр може відрізнити колядку від щедрівки, сказати, що таке гаївка, а що таке гагілка, де і коли їх виконують… Не втратити своєї духовної культури, розповідати про маловідомі звичаї та обряди – основне завдання рубрики «Наші традиції».

(1 Проголосовало)

В Україні слово «коляда» має три значення, а саме : Коляда - це різдвяні свята («будете здорові з Колядою!») Коляда – це  пісня, що її співають під час різдвяних свят (пустіть  його до хати, він нам буде коляду співати);

Коляда – це винагорода за величальну пісню («он і нам іде, коляду несе; коробка вівса, зверху ковбаса» ).

Колядування, щедрування належить до найдавніших народних дійств у слов’янській культурі та й у традиціях інших народів. Вони виникли задовго до Різдва Христового (ІІІ-ІІ тис., до н.е.) В основі цих обрядів-поклоніння сонячним божествам. Н-д, Коляду – життєдайного сонячного Духа, що у найдовшу зимову ніч, у пору зимового сонцестояння (21-22грудня) народжує нове сонце, - наші предки називали Різдвом Сонця. Люди вирішили, що в цю ніч збирається всяка земна нечисть, аби перешкодити визріванню Світової сили. Тому люди теж збиралися у гурти, ходили від хати до хати і відлякували ті темні сили. При цьому співали величальних пісень, що у них славили сонячного духа, а  господарям цього дому бажали миру, достатку, щастя та здоров’я. Таких людей називали колядниками. У язичницьких піснях-колядках вшановувався дух Світла, що наступає, на – знак нового прикладу худоби. Тому й водили з собою козу, що була символом родючості і достатку хліборобів.

Де коза ногою, там жито копою,

Де коза рогом, там жито снопом

З прийняттям християнства ці звичаї зазнали різного ряду змін, що були пов’язані з новим вируванням. Зимове свято народження Сонця стало називатися народженням Ісуса Христа-Сина Божого, і всі язичницькі пісні-колядки, щедрівки-набули виразного християнського змісту. На зміну традиційним народним (тобто язичницьким) колядкам прийшли нові, християнські тексти та євангельські сюжети.

Щодо змісту, то Колядки і щедрівки відрізнялися великою різноманітністю мотивів. Умовно їх можна поділити на кілька окремих груп: біблійно-релігійні, хліборобські, ремісничі, казково-фантастичні, весільні та ін..

Вертеп – різдвяне священнодійство, прадавня обрядова форма українського народного театру. Тлумачення вертепу як святкового дійства на честь народження Христа викликало з поширенням на слов’янських землях християнської релігії, що використала язичницькі народні вірування, звичаї, традиції, пристосування їх до релігійних догм. Відбулася трансформація прадавнього космічного міфу; мотив народження Сина-Сонця матір’ю   Колядою замінено мотивом народження Сина Божого Ісуса Христа Дівою Марією.

А саму назву «вертеп»  стали тлумачити як печеру,за легендою, Марія народила маленького Ісуса Одним із значення цього прадавнього слова і справді є печера («печро»- у перекладі ніч духа Сонця, тобто Вирій).

Появу вертепу відносять до XVІ-XVІІ ст. Виставляти на Різдво вертепну драму було загальновідомим і поширеним звичаєм по всій Україні. Найбільше збереглося вертепне дійство у західних областях України.

(1 Проголосовало)

Якщо запитати наших читачів, що ви знаєте про Святого Лупу, то, впевнені – більшість з вас розведуть руками. І навіть його день, 5 вересня, у багатьох етнографічних регіонах України є доволі малопомітним (а то й невідомим) у народному календарі, що не скажеш про Гуцульщину, де його особливо вшановують і асоціюють з язичницьким духом, який, начебто, «християнізувався».

  З історико-церковних джерел та життєписів святих відомо, що Святий Луп  походив з Риму, жив у третьому столітті  і був слугою у вельможі з Каппадокійської провінції Римської імперії. За визнання християнської віри язичники хотіли його стратити, але Божа Сила стримала їх від цього.

  Насправді Луп вірив у Христа, але сам ще не був охрещений. Коли прийняв Святу Тайну Хрещення, то добровільно віддався у руки гонителям християн, які завели його до поганського судді. Суддя наказав піддати Лупа жорстоким тортурам, а опісля стратити мечем.

  У давніші часи на Гуцульщині у цей день відзначалися свято вовків, бо, попри хижацький та ненажерливий характер, цілком слушно вважали їх санітарами лісу. За народними віруваннями, Луп був їхнім патроном і у своє свято забороняв полювати на них.

  Зазвичай, на них  найчастіше полюють взимку, коли звірів легше відшукати за залишеними слідами на снігу. Тим паче, що саме взимку, зголоднілі і знесилені глибокими снігами, вовки стають особливо небезпечними та жадібними, наближаються до людських поселень, чатують на домашніх тварин і, буває, навіть нападають на людей. Такі випадки відомі у Карпатському регіоні України.

  А в день Лупи мисливці залишали неподалік вовчих  лігвищ поросятко чи ягнятко, аби «задобрити» хижаків. Гуцули «задобрювали» вовцюганів і різними обрядовими дійствами, щоб ті не нападали на овечок та корів, тим паче – на людей. Для цього навіть вдавалися до послуг мольфарів – гуцульських провидців, знахарів та магів. А ще – крім доїння овець і корів, інших робіт, пов’язаних з тваринництвом, гуцули у день Лупи намагалися не виконувати. (Знову ж таки, щоб вовки не образилися і потім не мстили людям).

  День Святого Лупи цікавий і фенологічними спостереженнями. З цього часу починає облітати листя з осик. У народі кажуть:

  - Якщо лист лягає «горілиць» - на холодну зиму: а «долілиць» - зима буде теплою.

  - Пізній падолист – на суху осінь.

  Святий Луп може виявитися примхливим через різке похолодання і рясний дощ, навіть зі снігом.

  А, втім, ми завжди бажаємо читачам тепла у серці!

(17 Голосов)

Богородчанські свята в українців завжди були в глибокій пошані, і не тільки з огляду на церковну традицію, а й на народний побут. До таких свят належить Успіння  Пресвятої Богородиці (ще називають його Успення), яке завжди припадає на 28 серпня і завершує Успенський піст (Спасівку). Повна назва празника – Успіння Пресвятої Владичиці нашої і Пріснодіви Марії.  Це – дванадцяте свято у церковному календарі, під час якого згадують упокоєння, воскресіння та прославлення Матері Божої.

Апостоли зберегли пам'ять про життя Богородиці лише в усному переказі. Ця подія також зафіксована у Протоєвангелії Якова, яке не належить до церковних канонічних книг, а до апокрифічних. Оскільки апокрифи не суперечать церковному вченню, то вони не заборонені для читання. Більше того, церква сама послуговується апокрифами у часі відзначення окремих свят.

Згідно з протоєвангелійним переказом, Божа Мати часто молилася на Єлеонській горі – місці вознесіння Сина свого, Ісуса Христа. Одного разу під час молитви Вона побачила архангела Гавриїла, який сповістив, що через три дні закінчиться її земне життя і буде Вона взята на Небо, де Христос чекає на свою Матір у Царстві Небесному, і де Вона перебуватиме з Ним одвічно. На підтвердження цих слів архангел Гавриїл вручив Пречистій Діві Марії гілку райського фінікового дерева – символ нетління та благодаті. Інколи з такою гілкою Богородицю зображають на іконах.

З приводу свого успіння Богоматір просила не сумувати, а радіти, тому що перед  своїм Сином обіцяла не залишати людей у їхніх турботах і смутку навіть після смерті. Богородиця заповіла, щоб її тіло поховали біля підніжжя Єлеонської гори, де покояться її рідні.

Поховальну процесію супроводжувало осяйне, неймовірної краси світло сонця, а з Небес линув чарівний спів ангелів, які величали Богоматір. Навіть ніч видалася дивовижно короткою, бо й, власне, ночі, як такої, не було, а лише сутінки на коротку мить сповили землю. Це ще раз підтверджувало Богообранство Діви Марії.

У селі Добрячин Сокальського району  мені вдалося записати від старожилів таку приповідку: «Перша Пречиста сліз не любить» і тлумачення до неї. Мовляв, Вона просила не оплакувати її успіння, бо не полишає нас, а переходить у стан заступництва над нами, грішними. Інше тлумачення цієї приповідки пов’язане з прогностичними спостереженнями за погодою: справді, на свято Успіння рідко коли падає дощ, отож і знову – «сліз не любить…». А коли ж накрапає, то кажуть, що це сльози людської радості за подаровану надію заступництва.

Перед кончиною Богородиця хотіла побачити всіх апостолів, і Бог здійснив чудо: над будинком, де Вона перебувала з апостолом Іваном Богословом, і який після  страти Ісуса Христа опікувався Його Матір’ю, нависло багато хмар. На них з різних країн зібралися апостоли, і самі були здивовані тим, що сталося. Інша версія: вони отримали звістку через Святого Духа і прийшли до Матері Божої.

(6 Голосов)

І хоча на календарі ще літо, але, за фенологічними спостереженнями, його прекрасні дні вже сплинули.

  Давні повіря гласять: на свято Винесення чесних древ  Животворящого Хреста Господнього, або ж свято Всемилостливого Спаса та Пресвятої Богородиці (у народі ще званого – Маковія, Першого Спаса), яке припадає на 14 серпня, ми вступаємо в осінь. Поки що вона ще не золотить дерева, не скидає на землю листя, не жовкне трава, однак щедрий врожай садовини та городини свідчить про осінню пору. Це підтверджують й інші фенологічні спостереження, наприклад, птахи потроху вже  гуртуються у зграї, збираються летіти у вирій.

  У народі кажуть: «Маковій відчиняє вікно в осінь, а Преображення – двері». Тому спочатку кілька слів про церковну сутність свята Преображення  Господнього, або Преображення Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа (19 серпня).

  Воно належить до дванадцяти найвеличніших церковних свят. Його відзначають з четвертого століття на спомин про величну та знаменну подію у житті Ісуса Христа, її значення для всього людства, коли Він, здійснивши половину свого земного служіння і достатньо довівши свою Божественність вченнями та чудесами, вирішив ще надзвичайним способом довести учням славу свого Божества.

  Про подію, що пов’язана з цим святом, розповідається у Євангеліях від Луки та Матея. Самі  ж євангелисти не були свідками цієї події, а писали про неї зі слів безпосередніх очевидців-апостолів Петра, Якова та Івана. Про них же згадують й в описах.

  Розповівши учням про таємницю своєї смерті і Воскресіння, а також про близькі страждання, Ісус почув від них заперечення. Тоді, докоряючи їм у  маловірстві і непослідовності, Він взяв трьох  апостолів (Петра, Якова та Івана) і вирушив з ними на гору Фавор, де під час молитви Його обличчя засяяло, наче сонце, а одяг став білим-білим та блискучим, мов світло. Враз зявилися пророки Мойсей та Ілля і почали розмовляти з Ісусом. Раптом надзвичайно біла хмара накрила усіх. (Білий колір – в іконописі  є символом небесної досконалості). Із хмари почувся голос Бога: «Це є Син Мій Улюблений, на Якому Моє благовоління; слухайте Його».