Реклама

Погода в Червонограді
Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

Наші традиції

Заборонена - перезаборонена  комуністичною ідеологією українська народна звичаєвість поступово втрачалася. Радянські ідеологи називали її «патріархальщиною», не усвідомлюючи сутності цього слова, українців перетворювали на безбатченків. Тож скільки з плином часу втрачено! Здавалося б, за роки Незалежності України все має відродитися. Та ж бо ні… Чи кожний з нас цікавиться минувшиною свого народу, чи добре знаємо свій рід – родовід, чи кожний школяр може відрізнити колядку від щедрівки, сказати, що таке гаївка, а що таке гагілка, де і коли їх виконують… Не втратити своєї духовної культури, розповідати про маловідомі звичаї та обряди – основне завдання рубрики «Наші традиції».

(0 Голосов)

 

Коли Ісусові виповнилося 40 днів, Пречиста Діва Марія і Святий Йосиф Обручник понесли Його до Єрусалимського храму, аби, згідно з тодішнім звичаєм, присвятити маленького Ісусика Богові, взявши на пожертву пару молодих голубів. Так робили всі ізраїльські сім'ї з першою дитиною. Цю подію — Стрітення Господа нашого Ісуса Христа церкви східного обряду завжди відзначають 15 лютого. А саме свято належить до найвеличніших.

Тоді при Єрусалимському храмі служив праведний старець Симеон, якому виповнилося 300 років. Він мав видіння, що доти не помре, допоки не зустріне Спасителя світу. Взявши Ісусика на руки, Симеон упізнав у Ньому того, на кого очікував з Волі Божої, і радісно промовив:

“- Нині відпускаєш слугу твого, Владико,

По слову Твоєму заспокоєним,

Бо бачили очі мої спасіння Твоє,

Яке призначив єси всім людям,

Світло на просвіту невірних,

І славу народу Твого ізраїльського”.

Теологи, богослови коментують, що з цього часу слова “ізраїльський народ” (богообраний народ) слід вже розуміти, як “весь християнський люд” - ті, що увірували в Христа за Його земного життя, ті, що сповідують християнство тепер.

При цьому ж храмі служила праведна Анна — провидиця, якій було 84 роки. Вона також упізнала в Ісусові Месію і з радістю сповіщала цю звістку іншим.

У народному побуті українців зі Стрітенням пов'язують надію на весну. Вважається, що в цей день зустрічається зима з літом (весною). Тож казали: “Прийшла Громниця (ще одна народна назва свята) — зимі половиця”.

Особливої чудодійної сили набувають вода й свічка, освячені у церквах на Стрітення. Вважається, що саме ця свічка (як і вербова галузка, освячена у Квітну неділю) спроможна відвернути блискавку від хати, “втихомирити” град. Тому під час грози її неодмінно запалювали. Також давали у руки помираючому. Якщо занедужала дитина, найперша допомога мала прийти від запаленої свічки-громниці і щирої молитви батьків. Цього навіть вимагали знахарі.

Народні прогностичні прикмети стверджують:

- Якщо на Стрітення півень води нап'ється, то весною віл трави напасеться.

- На Стрітення заметіль — буде мало корму для худоби.

- Якщо на Стрітення вранці випав сніг — на врожай ранніх зернових; о полудні — на врожай середніх зернових; увечері — на недорід хліба.

- Які завдовжки бурульки на дахах — стільки ще випаде снігу.

- На Стрітення холодно — скоро весна.

Підготував Тарас ЛЕХМАН.

 

(1 Проголосовало)

 

(ЩО СИМВОЛІЗУЮТЬ НАШІ РОСЛИНИ)

Одна з особливостей українського характеру, української ментальності — безмежна закоханість у природу, світ рослин. Свої глибокі прагматичні знання, як їх використовувати для лікування, харчування, з якого дерева виготовляти робочий інструмент, а з якого хату будувати, українці поєднали з вишуканими поетичними образами, надали травам, квітам, деревам та кущам глибокого символічного значення, навіть своєрідної магічності. Споконвіків ці образи збереглися й до наших днів, прийшли до сучасника через пісні, приповідки, легенди, повір'я...

Отож, РУТА є символом розлуки. Тому “червону руту не шукай вечорами...”.

ОСИКА — нечисте дерево. Таким вважали його у язичницькі часи, а тут ще й додалася християнська легенда, що на осиці повісився Іуда, який запродав Ісуса Христа.

ПАПОРОТЬ (її цвіт) — рослина, що має заворожуючу силу, через цвіт папороті можна пізнати всі таємниці природи.

ПОЛИН (гірка рослина) — нещасливе життя. Тож кажуть: “Життя гірке, мов той полин”.

БАРВІНОК — символ весілля. Його вплітали у коси молодої, або у шлюбний вінок. Він також символізує дитинство.

Розквітлий БУЗОК — молодість (молодість також символізує ЯВІР); розквітла ЧЕРЕМХА — дурман (воно й звісно!), безнадійну любов.

Квітучий ЧЕРВОНИЙ МАК (польовий мак) має навіювати спомини про полеглих героїв, які захищали рідну землю від ворога-супостата.

БУРКУН-ЗІЛЛЯ — символ вірності, а ХМІЛЬ — розгульності, супружої зради.

КРОПИВОЮ називали злу, недобру, сварливу свекруху, яка постійно “пече” язиком свою невістку. От, лишенько! А теща зазнала “слави” РІП'ЯХА...

ОЧЕРЕТ символізує людську подвійність, хиткість людської натури.

БИЛИНА — символ бідності, сирітства.

ТОПОЛЯ — вдова.

Любовним зіллям є ВОЛОШКИ, НАГІДКИ, ШАФРАН. А найкраще — весь букет.

ПЛАКУЧА ВЕРБА над водою — дівчина, що плаче за милим.

ФІАЛКА, М'ЯТА — символи дівочої цнотливості.

ЛЮБИСТОК — приворотне зілля, для краси (“купаний у любистку”), так само, як і РОМАШКА.

На весіллі ПШЕНИЦЯ символізує дівчину (наречену), а ОВЕС — парубка (нареченого).

ЖИТО — вусатий дід. (Жито — жити, довго живе, та ще й з вусами...).

ДУБ — міцність, здоров'я (міцний, кремезний парубок).

БЕРЕЗА — юність, юна дівчина, весна.

ВИНОГРАДНА ЛОЗА символізує довголіття, а грона винограду — міцність сім'ї, солодке, щасливе життя. У християнстві — це символ вічності життя у Раю.

БІЛА ЛІЛІЯ (садова рослина, не та, що росте на водоймах) - квітка Божої Матері.

Багато символічних значень має КАЛИНА. Цвіт калини — символ незайманості і дівочої краси; калина відцвітає — символ печалі. Хитається на вітрі або опускає віття — дівчина сумує за милим. Чорніє — горе. Зламані калинові віти з ягодами — знак кохання; доспілі ягоди калини з зрілість дівчини. Посаджена калина на могилі — пам'ять про героя (козака, січового стрільця, воїна УПА...), туга за коханим. До речі, за звичаєм, калину на могилах героїв садили тільки дівчата.

 

Підготував Тарас ЛЕХМАН.

(0 Голосов)

До численних жіночих нагрудних прикрас, які носили у давнину (як же без них було й бути українській жінці?!), належить дукач. Про нього згадується і у фольклорі, і в художній літературі, і навіть в історичних документах минулого. Проте тепер мало хто знає, як він виглядав...

Дукач (інша назва — личман) — жіноча нагрудна прикраса у вигляді великої медалеподібної монети з металевим бантом, оздобленим камінням, інколи доволі коштовним, що свідчило про заможність, фінансовий статок його власниці, займав центральне місце у всьому комплекті нагрудних прикрас, включаючи намисто.

У XIX — на початку XX століття дукачами називали найрізноманітніші за матеріальною та художньою цінністю жіночі прикраси — від грубого, але старанно виготовленого ювелірного виробу до фабричної штампованої бляшки, яку аж ніяк не назвеш витвором ювелірного мистецтва.

Не без впливу фабричного виробництва (“кустарщини”) в одних місцевостях України ще не початку XX століття дукач залишався святковою прикрасою, а в інших — на повсякдень (“фабрична штамповка”). Його носили і дорослі, і діти (дівчатка). Траплялося, що заможня жінка мала кілька дукачів: одні — для повсякденного наряду, інші — на неділю, церковні свята. Не носили дукачів у дні посту, а якщо і чіпляли, то скромні, невеличкі, з чорним недорогим камінням, що підкреслювало смуток, траур.

Тепер дукачі вийшли з ужитку і становлять інтерес як пам'ятки народного ужитково-прикладного мистецтва для етнографів, істориків, культурологів, учених інших галузей. Їх цікавлять сюжети та композиції малюнків, зображених на них, геометричні, рослинні орнаменти тощо.

Залежно від регіону України за дукачі часто правили австрійські монети — дукати (у Східній Галичині, на Буковині), російські металеві рублі (на Наддніпрянщині), а також вироби з різноманітними зображеннями, виготовлені місцевими майстрами, народними умільцями.

 

Підготував Тарас ЛЕХМАН.

(0 Голосов)

 

Родильна обрядовість українців була у давнину надзвичайно різноманітна і цікава, сповнена багатьма “магічними” діями. У ній поєдналися як забони, марні перестороги, що, звичайно, гостро засуджувала і засуджує церква, так і певна прагматичність: що найперше потрібно для породіллі і немовлятка, чим забезпечити дитину на найближче майбутнє; моральний аспект — як ще краще побажати здоров'я обом. До таких маловідомих тепер обрядів належить приготування “бабиної каші” - страви на яйцях і маслі, яку готувала з гречки, проса чи інших злаків і приносила у горщику на хрестини баба-повитуха.

Найцікавіше те, що всі присутні торгувалися не за право першим взяти ложку каші, а розбити горщик. Влаштовували своєрідний “аукціон” (хто більше заплатить грішми), у якому не брала участі тільки породілля. Найвищу ціну, звісно, пропонував хресний батько дитини. Йому ж діставався горщик з кашею. Зробивши викуп, піднімав горщик високо над головою і розбивав об “ріг” стола так, щоб черпеки і каша лишилися на столі. Іноді горщик ставили по середині столу і розбивали його качалкою для тіста, рідше — макогоном. ( Чому рідше макогоном? Бо жартували, щоб жінка чоловіка не била так макогоном по голові). Тоді каша лягала горбочком на столі.

Акуратно зрізавши верхню засмажену шкуринку, кум подавав першу ложку кумі — породіллі з побажанням здоров'я їй та дитині. Також приповідав, щоб рід множився, хрестини у цьому домі справляли якомога частіше. Потім кожен з гостей брав по ложці каші, а молоді жінки (молодиці) ще й по черпеку від розбитого горщика — сувенір “на щастя”. Все це, за народними повір'ями, мало забезпечувати молодому подружжю щасливого продовження роду. Тому, частуючись кашею, приповідали й таке:

- Роди, Боже, жито й пшеницю,

А в запічку (варіант: на припічку) — дітей копицю...

Як дослідили етнографи, звичай готувати на хрестини бабою-повитухою кашу (так і називали страву - “бабина каша”) побутував на Поліссі, Волині та Північній Слобожанщині.

У сучасній родильній обрядовості його майже не дотримуються, та й роль баби-повитухи давно відійшла у минуле. Хоча, насправді, ще є жінки-знахарки, повитухи, які отримали знання приймати пологи від своєї бабусі чи, навіть, прабабусі, адже це передавалося з роду в рід, від покоління до покоління. В окремих сім'ях звичай готувати на хрестини “бабину кашу” зберігся дещо в іншому вигляді. Кашу готує господиня дому чи просить, щоб це зробила хтось із старших жінок з родини. Відмовляти в такому випадку — годі! Страву так само викуповують (той же хресний батько), частуються нею, виголошують побажання здоров'я, але горщика не розбивають. Хороший глиняний посуд, виготовлений вправними народними майстрами, надто дорого коштує...

 

Тарас ЛЕХМАН, журналіст

(0 Голосов)

 

25 грудня у церквах східного обряду вшановують Святого Спиридона.

Він народився на Кіпрі, був чесною, щирою, доброю і побожною людиною, виховував дочку Ірину у глибокій пошані до Бога. Деякі історики церкви стверджують, що Спиридона переслідували за Христову віру і, за наказом цісаря Максиміана, йому мали виколоти одне око та підрізати стегно на одній нозі.

Відомо, що Спиридон займався вівчарством, чим і заробляв на прожиття. Коли однієї ночі злодії хотіли викрасти кілька овець з отари, то якась невидима сила зупинила їх так, що вони заклякли і не могли рушити з місця аж до ранку. Спиридон застав злодіїв в овечій кошарі та, насамперед, напоумив їх, що замість того, аби попросити в нього вівцю, вони хотіли зневажити Бога крадіжкою. Опісля дав злодіям барана і відпустив з миром.

У Спиридоновій родині панував звичай – в часі Великого Посту кілька днів поспіль не споживати їжі взагалі.

Одного дня в такому часі до них завітав голодний, спраглий і втомлений подорожній, а вдома, як не прикро, не виявилось ні крихти хліба. Тоді Спиридон звелів дружині негайно приготувати вудженину з вівці і нагодувати голодного подорожнього, як велів Ісус Христос. Для заохоти гостя Спиридон сам почав їсти вудженину, хоч раніше, в часи посту, такого ніколи не робив. Коли ж подорожній відмовився від м’яса, бо теж був християнином і строго дотримувався посту, Спиридон сказав йому, що з’їсти в піст з необхідності те, що є, це і буде по-християнськи. Християнські заповіді спираються на розумі, і «чистим усе є чисте».

Сталося, що в Спиридона померла жінка. Якраз у той час його обрали Трімитським єпископом. Єпархія – мала, але парафіяни – хоч убогі, зате вірні і побожні християни, про яких кажуть: «Хоч люди бідні, та гідні». Тож свій щоденний хліб Спиридон і далі заробляв власними руками, важкою фізичною працею разом з дочкою Іриною, що в непорочності служила Богові.

У 325 році Спиридон взяв участь у Першому Вселенському Церковному Соборі у Нікеї.

На ньому поганський філософ Євлогій почав різко виступати проти християнської віри. У відповідь Спиридон, хоч і не вчений, але з такою силою розповів про свою правдиву віру у Всемогутнього Бога і втілення Божого Сина для спасіння всього людського роду, що самовпевнений філософ визнав себе переможеним, а Силою Святого Духа навернувся у християнство. І тут чимала заслуга Спиридона.

Якось одна особа дала Спиридоновій дочці Ірині цінну річ для збереження. Та Ірина невдовзі раптово померла, і ця особа прийшла до Спиридона по свою власність, але ніхто не міг її знайти. Тоді Спиридон пішов на цвинтар і спитав Ірину, де вона сховала коштовну і пам’ятну для власника річ. Ірина з гробу відповіла, де її слід шукати. Спиридон справді знайшов у тім місці заховану річ і повернув власникові.

Святий Спиридон Чудотворець закінчив своє праведне й покірне життя приблизно 348 року. Найповніший та найгрунтовніший життєпис святого подали історики церкви Созомент і Сократ (не ототожнювати з античним філософом).

У народі 25-го грудня називають днем Спиридона-Сонцеворота. За довголітніми спостереженнями, він буває найхолоднішим у році, бо сонце «переходить на інший бік».

У давнину на Спиридона намагалися на працювати, щоб, бува, миші не їли соломи, а тому обкурювали димом оселі, вважаючи: «Святий Спиридон всю нечисту жене з хати вон». Найбільше остерігалися свердлити, бо будуть червяки точити деревину.

Ставили у цей день гілки вишень у відро із землею. Перевіряли, якщо вони гарно розівються на Різдво – гарно вродить садовина.

За днем Спиридона вели спостереження за річним циклом: кожен наступний день відповідав погоді чергового місяця. Тому протягом дванадцяти днів ретельно запам’ятовували погоду, щоб визначити яким буде весь наступний рік.

У народі кажуть:

- Спиридон Сонцеворот небо плечима підпирає, дня добавляє.

- На Спиридона хоч на гороб’ячий скік, але дня таки прибуде.

- На Спиридона дня прибуде на макове зерня.

- Якщо на Спиридона ясна ніч – то зима буде холодна, а літо жарке; якщо темна – то зима буде тепла, а літо похмуре.

- Від Спиридона сонце на літо повертає, а зима – на мороз.

- Як день збільшується – повітря на землі холоднішає.

Однак свято Спиридона помилково ототожнювали з днем зимового сонцевороту. Таке астрономічне явище можна спостерігати на свято Анни (22 грудня). Та все ж народ намагався пояснити, чому саме з цього дня чи у цю пору ніч стає коротшою. Отож в Україні зародилася така легенда…

Жив колись на світі дуже вродливий юнак, якого звали Спиридон. І був він такий гарний, що жодна дівчина не могла перед ним встояти, всім юнкам подобався, але зате йому жодна не подобалася.

Закохалася в юнака і відьма. І через те, що він не любив її, вирішила задушити його вночі.

Спиридон знав про цей підступний задум, тому не спав, тільки вдавав, що спить. Він бачив, як відьма перетворилася на кішку. Як тільки кішка стрибнула юнакові на груди, той схопив її за хвоста та щосили гепнув об землю.

Відьма вмерла, знову перетворившись з кішки на дівчину. Вранці люди побачили мертву та поховали її, а на могилі поставили хрест.

Інші відьми вирішили помститися за товаришку. Але Спиридон добре знав відьмацьку хитрість. Він пішов на свіжу могилу відьми та виліз на хрест, щоб відьма не могла піднятися з могили. Адже відьми не можуть побачити на хресті людини.

Шукали-шукали відьми Спиридона – ніде його немає. Та раптом вони почули голос вбитої:

- Він сидить на моєму хресті, і я встати не можу…

Зрозуміли відьми про кого річ, і винайшли спосіб знищити Спиридона: взяли дванадцять недопалених свічок, знову їх запалили і ними підпалили хрест.

Побачивши, що хрест горить, Спиридон почав молитися до Бога і просити:

- Господи! Боже мій! Скороти ніч хоча б трохи, щоб хрест не згорів до ранку-світанку, бо інакше загину…

Та тільки він це сказав – почулися півні і відьми зникли.

Це Бог скоротив для Спиридона ніч, і з тих пір все так і залишилось…

 

Тарас ЛЕХМАН, журналіст