Реклама

Погода в Червонограді
Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

Наші традиції

Заборонена - перезаборонена  комуністичною ідеологією українська народна звичаєвість поступово втрачалася. Радянські ідеологи називали її «патріархальщиною», не усвідомлюючи сутності цього слова, українців перетворювали на безбатченків. Тож скільки з плином часу втрачено! Здавалося б, за роки Незалежності України все має відродитися. Та ж бо ні… Чи кожний з нас цікавиться минувшиною свого народу, чи добре знаємо свій рід – родовід, чи кожний школяр може відрізнити колядку від щедрівки, сказати, що таке гаївка, а що таке гагілка, де і коли їх виконують… Не втратити своєї духовної культури, розповідати про маловідомі звичаї та обряди – основне завдання рубрики «Наші традиції».

(0 Голосов)

 

 

Вовна здавна була в Україні “ходовим товаром” і цінною сировиною для виготовлення одягу, килимів, покривал.., а обробка вовни, як стверджують етнографи, стала одним з найдревніших традиційних занять сільського населення, зокрема Західної України (регіону Карпат), де добре розвинуте вівчарство. Вона йшла передусім на виготовлення повсті. Крім того, її використовували у шапкарстві (шапка, капелюх з вовни легкі і теплі, зручні), для плетіння й ткання поясів, виготовлення сукна тощо. Особливе застосування вовни — ткання з неї килимів, ліжників, налавників, коців. Виявляється, що це доволі складний і трудомісткий процес. На щастя, і в наш час ці промисли не занепали, принаймні, зберігаються і продовжують розвиватися у деяких гірських селах.

Все, звісно, починається із заготівлі сировини...

У день Літнього Миколи (22 травня) із багаторічної (старої) вівці за допомогою спеціальних ножиць — стисок знімали шерсть (руно) чи, як жартували, “ овечу шубу”. У червні таку стрижку проводили серед річних овець (робили це здебільшого в червні після свята Трійці), а в Петрівку, коли доволі спекотні дні, з ягнят.

Після стрижки вовну ретельно промивали, іноді парили у теплій воді з лугом. Висушену вовну скубли руками або розчісували за допомогою дерев'яного гребеня чи металевих щіток, аби відділити довгі волокна (волос) від коротких висічок, які називали штимом. Після цього штим чесали на залізних щітках (гемблярках) і розпушували.

Розчесану й розпушену вовну, скручену в куделю, накладали на кужіль і пряли на веретені. З волосу пряли тверді тонкі й жорсткі нитки для основи. Аби виготовити об'ємну тканину, кучки вовни трохи скручували.

Наступні технологічні етапи обробітку вовни нагадують обробку рослинної сировини: перемотування, снування, навивання на ткацький верстат, ткання. Цими роботами займалися, як правило, взимку, коли нічого робити в полі, на городі...

І тепер високо ціняться килими з вовни, виготовлені народними майстрами.

Килимарський промисел на Україні був особливо розвинутий на Полтавщині, Харківщині, Київщині, Поділлі, Чернігівщині, у Галичині (зокрема у Карпатах), частково на Волині. Якщо по всій Україні домінували на килимах рослинні орнаменти, то на Заході — геометричний. Майстер ткацтва ніколи не повторював на своїх виробах візерунків (хіба що — на замовлення), постійно шукав нові художні ідеї, завжди перебував у творчому пошуку. Килими з вовни використовували не тільки для прикраси хатнього інтер'єру, а й для церковного.

 

Тарас ЛЕХМАН.

(0 Голосов)

 

 

Етнографічні довідники дають таке тлумачення кумівству: “один з видів духовної спорідненості, обрання дитині “других батьків”, які виступають у ролі опікунів, покровителів”. Погоджуючись з цим твердженням, Церква наголошує насамперед на моральній відповідальності хресних батьків і перед Богом, і перед людьми, і перед самою дитиною, закликає брати якнайактивнішу участь у релігійно-духовному вихованні похресників. А як “інститут кумівства” виглядав у минулому, яких правил, принципів і традицій дотримувалися українці, обираючи для дитини хресних батьків?..

Трохи передісторії. Корені кумівства сягають часів первіснообщинного ладу, коли роль батька ще не була вирішальною (визначальною) і рідний брат матері брав на себе обов'язки захищати і виховувати дитину своєї сестри. Пізніше християнська Церква використала цей звичай і виробила обряд хрещення дитини, тобто прилучення її до віри, до всієї християнської спільноти (а не лише до окремого роду) за безпосередньої участі кумів — хресних (хрещених) батьків. Хрещення відбувається в церкві, інколи, в разі хвороби дитини, у батьківській хаті, у критичних випадках — навіть у лікарні, пологовому відділенні. І знову ж, у критичних випадках (звісно, не доведи Господи!), таїнство хрещення може здійснити сам священик без присутності хресних батьків, бо таких, буває, годі оперативно знайти. Хрестили вдома потайки у часи войовничого атеїзму, щоб “добрі люди” не донесли відповідним органам: “Ходили до церкви дитину хрестити...”.

Рідні та обрані батьки називали одне одного кумом, кумою, а по відношенню до дитини вживалися церковні терміни — похресник, похресниця; до кумів — хресний (хрещений) батько, хресна (хрещена) мати.

На Україні (принаймні, з XIX століття) побутували дві форми кумівства — індивідуальна й колективна. Перша, типова для більшості терен України, передбачала одну пару кумів. Для другої (побутувала переважно на Правобережжі, особливо на Поділлі та у Карпатах) вибирали від двох-трьох — аж до дванадцяти пар кумів. (Останнє практикувалося на Волині). Серед них існувала певна ієрархія. Головними вважалися старші (перші) куми, яких першими запрошували на роль хресних батьків і які тримали на руках немовлятко при церковному обряді хрещення, а інші — молодшими. Осіб, які брали участь в обряді хрещення та обіді на честь хресника, називали прикумами, підкумами. Зрештою, якщо хтось з хресних батьків відійшов у Вічність, його заміняв у процесі виховання дитини, опікунства над нею хтось із “нижчих за рангом” кумів. Однак роль інших кумів аж ніяк не применшувалася.

У куми запрошували різних людей — від близьких родичів, до осіб побічної кревності, свояків, а також сусідів чи найближчих друзів, приятелів. Залежно від порядку обрання кумів серед них виділялися своєрідні “касти” - кликані, одкупні та стрічені.

Кликані (або ж — прохані) куми обиралися звичайним порядком: батько новонародженого маляти заздалегідь приходив до тих, кого мав на приміті взяти за кумів, приносив їм хліб-сіль і просив бути кумом чи кумою. Відмовлятися в такому випадку було не прийнято, навіть, з огляду на суспільну мораль, вважалося гріхом. (Виняток, коли “намічена” кума — вагітна). А от Церква, навпаки, небезпідставно застерігає: перше, ніж погодитися на роль хресного батька, хресної матері, ретельно зваж, чи ти зможеш стати для дитини добрим прикладом у житті, сповна виконати перед ним (та й перед Богом!) обов'язки... Кумівство — не почесті, а висока відповідальність!

Одкупних кумів брали на заміну кликаних у тому випадку, коли дитина довго і тяжко хворіє, аби запобігти таким чином її смерті. (Тут часто зустрічаємося з марновірством, зайвими пересторогами). Заміна відбувалася за певним обрядом: новому кумові в обмін на отримувані від нього гроші, через поріг або через вікно передавали хворе дитя. Його тут же одягали у принесену кумом нову білизну.

Стрічені куми — це перші зустрічні люди, яких запрошували стати хресними батьками. Як правило, так робили у тих родинах, де часто помирали діти. Етнографи стверджують: стрічені куми вважалися ріднішими за кликаних, а одкупних у народі шанували найбільше. Втім, як би там не було, всі куми бажали дитяткові здоров'я, і то щиро-щиро!

Хоч це парадоксально звучить, але народна свідомість менш за все пов'язувала кумівство з церковними приписами та догматами. Воно сприймалося насамперед, як певний прояв колективної сімейної спільності, взаємодопомоги. Між рідними й обраними батьками встановлювалися особливо дружні стосунки. Хоча, не обходилося без кумедних історії. Про це співається у народних піснях, про це й тепер з'являються жарти, анекдоти. У давніші часи куми, як правило, вступали в супряжні спілки, приходили на толоки, безкорисливо допомагаючи один одному, запрошували у свідки при укладанні різних угод.

За головування куми чи кума над похресниками здійснювали обряди вікового характеру (пострижини) чи соціального, коли ті, наприклад, вступали у шлюб.

Якщо в сім'ї не стало когось із рідних батьків, то хресні батьки сприяли трудовому вихованню дітей, брали на себе не тільки моральні (казали ще - “людські”), а й матеріальні обов'язки. Водночас і похресники, подорослішавши, зобов'язані були допомагати хресним батькам, дарувати гостинці, як от, принести на Святий Вечір свою кутю, а на Великдень — паску, писанку, крашанку...

Тарас ЛЕХМАН.

 

(0 Голосов)

(З джерел минулого)

Земля в усі часи вважалася найціннішим товаром і найдорожчою власністю. Тож здавна існували різні способи і так звані “нормативні (нормові) акти”, які включали юридичні правила, закони, категорії звичаєвого права щодо отримання земельного наділу та права власності на нього. Зокрема у минулих століттях побутувала займанщина — одержання земельної власності на правах першості займання вільних земель. Єдина умова — земля не повинна залишатися пусткою, її слід використовувати під орні площі, сільськогосподарські угіддя (сіножаті, луги для випасу худоби); а коли стосувалося промислового виробництва, то пошуку корисних копалин, енергоносіїв (нафти, вугілля), будівництво виробничих споруд — цехів, житлових будинків (радше - бараків) для найманих робітників тощо. Однак в останньому випадку займанщина майже не використовувалася.

Насамперед займанщина була доволі поширена серед козаків і селян у малонаселених південно-східних степах України, на Запорізькій Січі, Лівобережній та Слобідській Україні у XV — XVIII століттях. Пізніше займанщина широко практикувалася селянами Південної України. Юридично цей звичай не був оформлений і почасти діяв як норма звичаєвого права. Використання землі регламентувалося і строго контролювалося громадою. Все ж, в основі лежало традиційне уявлення селян про те, що їхня праця, вкладена у землю у будь-якій формі, надавала право на володіння і розпорядження нею, бо ця земля, за образним висловлюванням, “вже потом полита”, а дехто здоров'я, а то й життя передчасно втратив на ній через надмірну й непосильну працю.

Способи та обсяги займанщини не були скрізь однаковими. У північних районах України вона здійснювалася шляхом розчистки лісових ділянок; у степових районах — розоренням цілинних земель.

Займанщина мала дві форми володіння землею: групову (колективну) та індивідуальну. Із зростанням феодального землеволодіння і скороченням вільних земель займанщина ставала для селян практично неможливою, але здійснена раніше, визнавалася законною. Щоправда, до пори, до часу...

 

Підготував Тарас ЛЕХМАН.

(0 Голосов)

 

Привчай дитину змалку Бога любити, батька-матір шанувати, рідну землю берегти і працювати”. (З народної мудрості).

Терміну “народна педагогіка” наукові джерела надають здебільшого такого тлумачення: це — сукупність традиційних форм і засобів виховання, навчання та підготовки дітей до життя і праці, вироблених упродовж віків; вони передаються від покоління до покоління. Додамо, навіть впливи чужих культур, політичної ідеології, пропаганди (як у СРСР), намагання штучно створити “радянську спільноту” і позбавити людей прагнення навіть подумки визнавати свою національність, а тільки говорити: “Гражданин Советского Союза”, не змогли повністю завадити збереженню архаїчних (і це в доброму розумінні слова) традицій виховання підростаючого покоління, насамперед дітей.

Основою української народної педагогіки, як вважають учені, є трудове виховання поряд з духовним чи навпаки, але ці чинники нероздільні. “Починай працю з молитви!” (Народна приказка). Згідно з народною мораллю, праця — найвища чеснота, найголовніша засада життя, що відобразилося у багатьох приказках і прислів'ях. Вітаючи народження дитини, завжди бажали, щоб росла батькам на потіху, охочою до роботи, не стала “пустоцвітом”, не стала ледащо.

Як це не парадоксально звучить, але суттєва роль у вихованні дітей та молоді традиційно відводилася громаді. (Ні, це аж ніяк оте сучасне - “Уліца навчить”). Та все ж основною ланкою у цій важливій справі була сім'я. Якщо дитина втратила когось із годувальників, то заміняли хресні батьки. Так веліла (і велить!) християнська мораль, так вимагає суспільний обов'язок! Турбота про здоров'я, фізичний розвиток дітей, прищеплення їм любові й охоти до праці, набуття необхідних трудових навичок — усе це, зазвичай, покладалося на матір. Втім, у батька було не менше обов'язків та сфер відповідальності, особливо щодо синів. “Поганий той батько, який не хоче виховати сина, кращорго за себе...” (Народна приказка).

Дітей залучали до посильної праці з наймолодшого віку: в п'ять-шасть років вони вже пасли гусей, колисали молодших братів та сестер, коли батьки працювали в полі або на сіножаті. Таке добре відображено в українській класичній літературі. (Українські сім”ї у давніші часи були багатодітними, що, за умов високої дитчої смертності, зумовлювалося причинами збереження роду, необхідності у робочій силі. Вірш “У нашого Омелечка велика сімеєчка..” не тільки про наймитів). Поступово їх привчали до виконання постійних, інколи нагальних робіт, насамперед - сільськогосподарських: дівчатка прибирали у хаті, доглядали грядки на городі, бавили менших дітей, м'яли коноплі, прали білизну тощо, а хлопчики заготовляли та рубали дрова, випасали худобу, молотили збіжжя... Ніхто не заперечить, що не забували про дитячі ігри та пустощі... Народні дитячі ігри — тема окремої розмови.

Молодь віком 16-18 років (а інколи й 14) уже працювала нарівні з дорослими, брала участь у громадських толоках. Останнє — було для них за честь! Після них, так само, як і після того, коли навчилися косити (для хлопців), вправно жати хліб (для дівчат), можна було відвідувати вечорниці. Вік “доступу” на вечорниці суттєво зменшувався, коли ти співаєш у церковному хорі.

Це ще й тому виховними функціями українська народна традиційна педагогіка наділяла дитячі й молодіжні ігри, розваги, під час яких неодмінно імітувалися певні виробничі процеси: сіяти льон, коноплі (у ніч на Андрія), жито жати, гриби збирати (на Святий Вечір). У колядках та щедрівках також оспівувалася селянська праця, а що вже мовити про окремі різдвяні обряди — вертепні дійства, Меланку тощо. Саморобні іграшки часто копіювали землеробський реманент. Бувало, біля дитини клали молоток, серп, інше знаряддя і спостерігали, до чого вона потягнеться. До серпа — буде хліборобом, до молотка — ковалем, до батога — буде пасти корів, овець... Кожна “професія” потрібна, над вибором не насміхалися, бо згубить кінь підкову, а що ти зробиш без коваля, тим паче, хліба їсти хочеш повсякчас... Навіть саме дозвілля юнаки і дівчата намагалися поєднувати з працею: лущили кукурудзу, клепали коси, ткали, пряли, вишивали і, звісно, співали, жартували... Словом, усе встигали робити!

Релігійно-духовне виховання також може стати темою окремої, детальнішої розмови. Дитину змалку привчали ходити до церкви, застерігали від гріховних вчинків (“Бог все бачить”, “Якщо людей обдуриш, то Бога — ніколи”; навіть лякали “Будеш у пеклі горіти!”). Та, насамперед, розповідали про Ісуса Христа, Діву Марію, Святого Миколая, який приходить тільки до слухняних діточок і приносить їм подарунки, про ангеликів, Боже Милосердя, навчали молитвам і тому, як правильно молитися, щоб Бозя почула.

Найвеличніші церковні свята — Святий Вечір, Різдво Христове, Василія (Старий Новий рік), Великдень та інші завжди зустрічали в сімейному колі, в родинному середовищі, де діти ставали повноправними учасниками обрядових дійств, нарівні з дорослими, а деякі функції (нехай, театралізовані) відводились тільки дітям, наприклад, квоктати, коли мама ставить на стіл кутю, щоб був приплід курчаток. Прибираючи могили померлих родичів, неодмінно брали зі собою за помічників дітей, аби знали й пам'ятали свій рід-родовід аж до сьомого коліна.

За поведінкою у церкві могли визначати й характер дитини: чи вона врівноважена, спокійна, чи “круть-верть”; чи кмітлива, допитлива — як уважно слухає Богослужіння, які емоції викликала у неї проповідь (ще казали - “наука”) священика. Опісля розпитували, що вона запам'ятала, як потрібно жити, щоб не впасти у гріховність?..

Українська народна педагогіка нагромадила багатющий цінний досвід морально-етичного виховання дітей, молоді. Дітям змалку прищеплювали глибоку повагу до батьків та старших, до сімейних та громадських традцій. Над усе народна мораль ставила такі чесноти, як побожність, працелюбність, доброзичливість, щирість, чуйність, готовність прийти на допомогу, виручити у вкрай скрутну хвилину ближнього. Величезного значення надавалося вихованню любові до землі-годувальниці, що добре відобразилося в обрядах весняної сівби (“весняного посіву”, “першого посіву”). Народна поезія, пісні, героїчний козацький епос виховали не одне покоління української молоді в дусі патріотизму, готовності віддати своє життя за рідну землю, батька й неньку. А хіба така наука тепер не впливає на героїко-патріотиче виховання?..

В українського народу здавна побутувало особливо прихильне ставлення до освіти, прагнення набути знань. Батьки за будь-що намагалися віддати своїх дітей “в науку” до школи, бурси.., доброго майстра, аби навчив ремеслу. Мовили: “Колись дитина заробить і віддячить батькам”.

Належне місце у народній педагогіці українців займало фізичне виховання. За допомогою традиційних і не вельми складних ігор батьки стимулювали фізичний розвиток дитини, її спритність, навіть гартували тіло (раноква “руханка” - фіззарядка, хто швидше пробіжить босоніж по росі, або хто не боїться вмитися у снігу...).

В етнографічному довіднику “Українська минувшина” читаємо таке: “У сім'ї дітям намагалися прищепити певні естетичні уявлення та смаки. Починаючи з колискових і далі через обрядову поезію та народне мистецтво дітей прилучали до світу прекрасного. За звичаєм, молодь навчали грі на музичних інструментах (сопілці, дримбі, скрипці), малюванню, різьбленню, вишиванню тощо. Участь дітей та молоді у календарних святах та обрядах виховувала в них емоційність, поетичне світосприймання, розуміння зв'язку людини і природи”. БЕРЕЖІМО СВОЄ!

Тарас ЛЕХМАН.

 

 

 

 

(0 Голосов)

 

 

Ще в Старому Завіті пророки передбачали, що перед приходом Спасителя світу - Ісуса Христа (Того, що з роду Давидового) буде посланий людству Предтеча (попередник, предвісник) і готуватиме народи до зустрічі Месії. Предтечею Ісуса Христа став Іван Хреститель, Собор якого церкви східного обряду відзначають 20 січня, відразу після свята Хрещення Господнього - Богоявлення.

Іван Хреститель був сином священика Захарії і його дружини Єлизавети (Єлисавети). Господь дарував подружжю дитя, коли ті були у доволі похилому віці. (Для Господа нема нічого неможливого!). Виховувався хлопець у релігійному дусі і глибокій побожності, а потім жив на самоті у пустелі, постійно перебуваючи у пості та молитві. Одягом йому служила вичинена верблюжа шкіра (шерсть), підперезувався ремінним поясом. Харчувався коріннями рослин, сараною і диким польовим медом.

Коли Іванові виповнилося тридцять років, Господь звелів йому піти до ріки Йордану і там проповідувати людям та сповіщати, що невдовзі прийде Спаситель. Проповідувати Іван умів красномовно, переконливо. Багато людей приходило слухати його науки, повчання, внаслідок чого вони щиро каялися у гріхах, починали змінювати своє життя на краще. Іван хрестив їх у ріці Йордані.

Деякі були настільки захоплені науками та проповідями Івана Предтечі, праведним життям Предвісника, що навіть сприймали його за Спасителя. Іван Хреститель ж мовив: не він — Ісус Христос, і що Христос, сильніший за нього, йде за ним. Він же лише готує Його прихід. Іван наголошував, що навіть не гідний ремінця від взуття Христового. Пояснював: “Я вас хрещу водою, а Той буде хрестити Духом Святим”. Знаємо з Нового Завіту, що Іван навіть завагався хрестити Ісуса, бо чи достойний цього...

За церковним вченням, Іван Хреститель є останнім Пророком і найбільшим з усіх пророків.

 

Підготував Тарас ЛЕХМАН.