Реклама

Погода в Червонограді
Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

Наші традиції

Заборонена - перезаборонена  комуністичною ідеологією українська народна звичаєвість поступово втрачалася. Радянські ідеологи називали її «патріархальщиною», не усвідомлюючи сутності цього слова, українців перетворювали на безбатченків. Тож скільки з плином часу втрачено! Здавалося б, за роки Незалежності України все має відродитися. Та ж бо ні… Чи кожний з нас цікавиться минувшиною свого народу, чи добре знаємо свій рід – родовід, чи кожний школяр може відрізнити колядку від щедрівки, сказати, що таке гаївка, а що таке гагілка, де і коли їх виконують… Не втратити своєї духовної культури, розповідати про маловідомі звичаї та обряди – основне завдання рубрики «Наші традиції».

(0 Голосов)

 

 

Прикро, коли йде у світ інший близька тобі людина, та ще важчий смуток охоплює, коли помирають молоді, неодружені. Щодо поховання останніх, то в українській народній обрядовості існувала ціла система ритуальних дій, яка відзначалася глибокою смисловою своєрідністю. Фрагментарно вона збереглася й донині.

На знак того, що померла молода людина, біля її тіла встановлювали деревцевесільний символ, також вбирали молодих неодружених у шлюбний одяг. Молоду дівчину неодмінно ховали у вінку зі стрічками або у фаті, на руку одягали перстень з воску, інколи для цього розтоплювали частину освяченої стрітенської свічки. До руки прив'язували весільного рушника, волосся (косу) розплітали.

Неодруженого хлопця так само наряджали у весільне вбрання з усіма атрибутами: квітами, рушниками, червоними хустками, нагрудним весільним букетом, навіть клали у труну два перстені — для нього та нареченої. “На тому світі знайде!..”, - упевнено приповідали.

В окремих етнографічних регіонах України під час поховання неодружених виконували деякі суто весільні звичаї та обряди: обирали весільний поїзд, запрошували бояр та дружок... Померлих хлопця чи дівчину називали князем чи княгинею, як і молодих на весіллі. Більше того, їм обирали князя чи княгиню з числа живих, котрі деякий час виконували ці ролі. На могилі дівчини обов'язково закопували весільне деревце. (Таке деревце у давнину подруги молодої прибирали на дівич-вечорі перед самим весіллям).

Коли хоронили неодруженого парубка чи трохи старшого мужчину, на похорон дівчата приходили з вишитим сорочками, як дар для нареченого, та весільними рушниками, демонструючи свою готовність пов'язати їх старостам. Так, за спогадами очевидців, було під час похорону (перепоховання) Тараса Шевченка на Чернечій горі біля Канева. Дівчата наче просили прощення у Кобзаря, що жодна не розділила з ним долю ще за життя. Тільки-от засилати старостів уже нікому було...

Тарас ЛЕХМАН

 

 

(0 Голосов)

 

 

Українська довесільна (сватання, заручини), весільна і післявесільна обрядовість відзначаються неповторним розмаїттям дійств. Звісно, з плином часу старі обряди таки призабуваються, або ж нові обряди витісняють старі. До останніх належали колачини. Тепер мало хто про них знає. Втім, завжди цікаво заглянути у минуле...

Колачини мали ще й інші назви — покалачини, хлібини, честь, дякування, розхідний борщ, свашини. Це — обряд післявесільного циклу, який мав зміцнити зв'язок між сватами та полегшити період адаптації молодої у чужому домі, у чужій родині.

Відбувався він, як правило, через місяць після весілля у батьків молодої, куди приходили на гостину молоді з найближчими родичами та батьки молодого. Зазвичай, молоді дякували своїм батькам (“на подяці” також могли бути присутні хресні батьки), даруючи їм по 12 калачів. Звідси назва - “колачини”, “калачини”. Батьки навзаєм обдаровували молоде подружжя сукном для пошиття одягу, полотном для постільної білизни чи пошиття сорочок.

У Карпатах побутував доволі цікавий обряд під назвою “міни” (обмінюватися). Під час гостини тесть віддавав зятю те, що обіцяв йому, укладаючи шлюбну угоду за дочку. Звісно, все відбувалося усно, за традиціями звичаєвого права. На “мінах” свідками могли бути найближчі сусіди, хресні батьки і молодого, і молодої, але найчастіше обходилося без зайвих свідків, “на чесне слово, перед іконами (Богом)”, у вузькому сімейному колі.

Протягом перших місяців шлюбу (принаймні. До півроку) влаштовували й інші обряди, покликані урізноманітнити спілкування молодих з родичами та свояками. Зокрема до таких належали сватини — жіноча вечірка в домі молодої, на яку запрошували “своїх” (тобто — найближчих по кревній лінії). Могли долучитися до цього “втаємниченого” дійства подруги, сусідки. Практикувалися гостина — відвідування молодою (без чоловіка) своїх батьків; пропій — пригощання молодим весільних гостей та інші обрядові дії.

Тарас ЛЕХМАН

 

(0 Голосов)

 

 

“Прийміть мене, мамо, я ваша невістка...”. Ще понад два століття тому саме такими словами дівчина починала сватання. Тепер від цього обряду майже нічого не залишилося, або ж виконують його формально, тільки заради етикету, чи звучать ці слова, як весільна приповідка. (Отим збереження традиції, мабуть, і обмежується). А колись він втілював глибокий смисл, і навіть не той, про який здогадується сучасник.

Як доводять культурологи, етнографи, історики, сватання дівчини — відгомін матріархату, що здавна побутувало у різних народів і не суперечило традиційним уявленням про шлюб і шлюбним ритуалам. Але вже в епоху Середньовіччя у Європі цей звичай почав сприйматися як небажана форма сватання. Певний виняток становили тільки українці! Адже, згідно існуючих традицій, дівчина мала на це таке саме право, як і хлопець-парубок. А раніше хлопці лише подекуди наважувалися свататися до коханої.

Як же він виник і спонукав на таку відвертість дівчину?.. З-поміж іншого, цьому сприяло й те, що через постійні війни чоловіки надовго йшли з дому. Тоді головою сім'ї ставала жінка. (Згадайте князя Ігоря та Ольгу чи князя Ігоря та Ярославну зі “Слова о полку Ігоревім”). Відтак — зростали її певні права у родині, навіть у пріоритеті сватання. Зрештою, присутність у домі такої невістки — неабияка підмога для матері (свекрухи), коли чоловік і син у походах. Лінгвісти небезпідставно стверджують: раніше існував вислів “взяти за муж” (взяти собі за чоловіка), а вже пізніше з'явився “піти заміж” (вийти за чоловіка, погодитися стати дружиною).

Дівчина пропонувала хлопцеві руку, не заручаючись його згодою. Якщо мати парубка дала на це “добро!”, то його відповідь, коментарі не передбачалися. Доля вирішена!.. До речі, дівчині рідко коли відмовляли, бо вважали, що це мало накликати неабияке нещастя, принести лихо у дім.

Про силу й живучість цієї традиції свідчить звичай ще з XVIII століття: злочинця, засудженого до страти, могли помилувати тільки тоді, якщо котрась дівчина погодилася взяти його за чоловіка (“взяти на поруки” і поручитися за нього на все життя). Хіба тоді могла майбутня свекруха відмовити у проханні: “Прийміть мене, мамо, я ваша невістка...”.

Проте, в міру того, як зростала роль чоловіків у суспільній сфері, такі давні звичаї поступово втрачалися. Однак Церква і тепер постійно наголошує на необхідності зміцнення християнської сім'ї, родини. Отож, невістка — це дочка, а свекруха — це мати.

Наприкінці XIX століття ініціатива у сватанні цілком перейшла до парубків, а роль дівчини звелася до сором'язливого колупання печі та пов'язування старостам весільних рушників. Отут вже відповідь дівчини мала звучати тільки “Так!”, бо так звеліли батьки. Хоча-хоча... Гонорова дівка могла й гарбуза підкинути...

Тарас ЛЕХМАН.

 

(0 Голосов)

Святий Валентин — ім'я одного з трьох ранньохристиянських святих.

Православна Церква вшановує трьох мучеників на ім'я «Валентин»:мученик Валентин Доростольський, що постраждав за віру в Христа в 228 році (пам'ять 7 травня);священномученик Валентин, єпископ Італійський — убитий за те, що він християнин, в 273 році (пам'ять 12 серпня);священномученик Валентин, пресвітер Римлянин — замученого за проповідь про Бога в 269 році (пам'ять 19 липня). Католицька Церква відзначає свято Валентина 14 лютого.

Всі дати пам'яті — це дні, коли мученики прийняли кончину від рук язичників. Найпомітнішою постаттю серед них є саме Валентин, пресвітер Римлянин.

Він був єпископом італійського міста Терні в той час, коли християни зазнавали переслідувань з боку імператора Клавдія.

Валентина Римський схопили за сповідування Христової Віри, закули в кайдани і привели до імператора Клавдія для допиту. «Що ти думаєш про богів Зевса і Меркурія?» — запитали його. «Нічого іншого я не думаю, — сказав святий Валентин, — як тільки те, що вони були жалюгідні і нечестиві люди, які час свого життя провели нечестиво, в пороках і задоволеннях». Своїм мучителям він так само розповідав про Христа, про порятунок, пропонував імператорові покаятися. Оскільки святий Валентин був чоловіком поважним і мудрим, імператор Клавдій вирішив віддати його освіченому сановникові Астерію, для того, щоб перемогти віру Валентина в словесних спорах. Прийшовши в будинок Астерія, святий молився Богові. Астерій почув, як святий Валентин називає Ісуса Христа Світлом істини, і сказав: «Якщо Христос освічує кожну людину, то я тепер же випробую, чи істинне те, що ти говориш. У мене є донька, що осліпла раніше дворічного віку, і якщо ти ім'ям Христа твого повернеш їй зір, то я зроблю все, що ти побажаєш». Святий погодився, а Астерій поспішно пішов і привів сліпу дочку. Після гарячої молитви маленька дівчинка прозріла, і всі домочадці Астерія увірували в Христа, і після підготовки Астерій зі всім своїм будинком, в якому було 46 чоловік, прийняв Таїнство Хрещення. Почувши про хрещення Астерія багато християн прийшли в будинок його, де і були схоплені імператорськими солдатами і кинуті у в'язницю. Після довгих мук християни з'явилися перед судом імператора Клавдія, який «дав наказ без пощади побити святого Валентина палицями і потім відсікти йому голову мечем». Потім також постраждала решта всіх схоплених християн, зокрема Астерій зі своєю сім'єю.

Інші джерела розповідають, коли Валентин зцілив від сліпоти доньку сановника Астеріуса — вся родина сановника прийняла християнство. Це викликало гнів імператора — і 14 лютого 269 року єпископ був обезголовлений.

«У ті дні в Римській імперії проходили щорічні святкування на честь богині Юнони — покровительки закоханих пар. Однією з традицій свята було дарувати один одному записки з іменами закоханих. Християни перейняли цей звичай, записуючи на листівках імена святих. Саме тому Святий Валентин став заступником закоханих», — відзначає священик Ігор Ковалевський. «Це — народна традиція, а не церковна», — підкреслює він.

Переказ про те, що єпископ Валентин, усупереч забороні імператора вінчав римських солдатів, католицький священик Ігор Ковалевський назвав «не більш, ніж легендою». За його словами, «у Католицькій Церкві пам'ять святого Валентина є факультативною». І відзначається саме «пам'ять», а не «свято» святого.

Де знаходяться справжні мощі святого Валентина достеменно не відомо. Багато країн приписують саме собі місце зберігання мощей цього святого. І так, мощі св. Валентина є в Любліні, у Польщі, одні в церкві Навернення Апостола Павла, інші — в храмі св. Миколая. Також мощі перебувають в Церкві Різдва Пресвятої Богородиці у м. Самбір (Львівська обл.), у Церква Різдва Пресвятої Богородиці, Мукачеве. В Ірландії в храмі кармелитів при Whitefriar Street вДубліні також можна побачити мощі св. Валентина. Найзнаменитіші мощі цього святого є в Римі, в базиліці Св. Марії Космедін (це та сама базиліка, де в притворі знаходяться знамениті «Уста Правди»). Також є мощі у південній Франції в Roquemaure, також в Австрії, у віденському кафедральному соборі св. Степана, в м. Бальзан на Мальті, в Глазго в Шотландії, в Бірмінгемі в Англії і ще в деяких інших місцях.

(За матеріалами Інтернет-видань підготував Маркіян ЛЕХМАН)

 

(0 Голосов)

 

У давнину після свята Івана Купала українці ще й відзначали купальські дні або купальський період. Тривав він від самої купальської ночі, Різдва Івана Хрестителя (Івана Купала - народна назва), що припадає на 6-7 липня, аж до 2 серпня, свята Іллі. Це - за сучасним календарем, з урахуванням 13-денної різниці у порівнянні зі старим стилем. В обрядових дійствах тісно поєднувалися магія Сонця, вогню і води.

Зв'язок купальських свят із Сонцем та періодом літнього сонцестояння слід вбачати в поширених звичаях пускати старе дерев'яне підпалене колесо від воза з гори у долину, краще прямісінько до річки чи ставу.  Такими дійствами наші предки нагадували, що Сонце досягло свого піку (зеніту) і чимраз швидше опускається за горизонт. Адже в цей період дні коротшають, хоч літо у розпалі, стоїть неймовірна спека.

Як прощання з літнім сонцем, у купальську ніч розпалювали багаття, з чого й починалося купальське свято, радше - «купальщина» (зустрічалося таке слово), купальські святкування - той самий купальський період. У дохристиянські часи це робили волхви (жерці), благословляючи людей на проводи (магічно-ритуальні дії) Сонця. Провідну роль тут відігравали й жінки - продовжувачі роду людського, його життя. Таке залишилося у спадок від культури матріархату. Збирали для багаття не тільки дерево, хмиз, солому, а й старі непотрібні речі (як от, корита, діжі), щоб очиститися від непотребу - матеріально і духовно. Духовно - це ще й стрибали через купальське вогнище.

Значне місце у цих обрядових діях мала віра у магічну силу води. Ось чому всі купальські ігри неодмінно відбувалися біля водойми. Завершувалися вони вшануванням Перуна - бога блискавки, громовиці, передосінніх гроз. У християнстві його замінив Святий пророк Ілля. Власне, його народна уява «наділила» силою Перуна.

На думку багатьох етнографів, такі театралізовані дійства могли відбуватися не лише в ніч на Купала, а й тривати протягом трьох тижнів. Є цьому й літописні підтвердження - джерела давньої літератури. Звісно, що святкування аж ніяк не відволікали людей від повсякденної праці. Все вміли поєднувати. бо жили розміреним, виваженим життям.

Тарас ЛЕХМАН.