Наші традиції

Заборонена - перезаборонена  комуністичною ідеологією українська народна звичаєвість поступово втрачалася. Радянські ідеологи називали її «патріархальщиною», не усвідомлюючи сутності цього слова, українців перетворювали на безбатченків. Тож скільки з плином часу втрачено! Здавалося б, за роки Незалежності України все має відродитися. Та ж бо ні… Чи кожний з нас цікавиться минувшиною свого народу, чи добре знаємо свій рід – родовід, чи кожний школяр може відрізнити колядку від щедрівки, сказати, що таке гаївка, а що таке гагілка, де і коли їх виконують… Не втратити своєї духовної культури, розповідати про маловідомі звичаї та обряди – основне завдання рубрики «Наші традиції».

(0 Голосов)

 

 

11 червня - свято преподобної Теодосії (Феодосії), яка жила у VIII столітті.

Вона народилася у Царгороді, у сім'ї заможних батьків. Коли дівчинці виповнилося сім років, помер батько. Тоді мати зреклася світського життя, роздала майно вбогим і вступила у монастир, куди забрала й доньку. А через три роки сама померла.

Теодосія ревно молилася і вшановувала святі ікони, за що не раз була піддана переслідуванню, публічним приниженням, тортурам. Чинилося це з наказу цісаря-іконоборця Лева Вірменина. Загинула мученицькою смертю 745 року, але не зреклася правдивої віри і святих ікон.

У народному побуті запримітили, що з дня Феодосії починають колоситися зернові, а в південних регіонах України вони вже сповна колосяться.

Кажуть:

- Ходить Федося і дивиться на колосся.

- Федося-дівиця - жито з трубок колоситься.

- Прийшла Федося подивитися, хто як сіяв, бо так і пожне.

 

 

 

(0 Голосов)

 

 

Не інакше, як осяйною зіркою християнства, зокрема у його ранній період, називають Святу Олену (Єлену), матір візантійського імператора Костянтина Великого. Це ж вона у 326 році, вже у 80-річному віці, вирушила у нелегку подорож до Єрусалиму і віднайшла хрест, на якому був розіп'ятий Ісус Христос, будувала церкви й монастирі. Східна Церква завжди вшановує її 3 червня.

За давньою традицією, на Олени висаджували пізні овочі (насамперед у північних регіонах України), бо вважалося, що після цього дня вже не буде приморозків, холодної роси, які можуть згубно вплинути на ніжні сходи аграрних культур, царює зелене буйнотрав'я.

Та найважливіша прикмета цього дня - сіяти льон. На Поліссі, де особливо широко практикується вирощування льону, бралися до праці урочисто, як і до весняної сівби хліба, вдавалися до ритуально-магічних дій. Наприклад, щоб льон добре ріс, не поліг, «вітер не закрутив», по краях поля клали сніпки з торішніх стебел льону, скроплювали їх свяченою водою, інколи завивали вінки з них.

Ретельно спостерігали, яким буде день - сонячним чи дощовим, бо такою буде осінь.

 

 

(0 Голосов)

 

Свято Вознесіння Господнього відзначаємо на сороковий день після Великодня.

На Оливковій горі, де відбулася подія, залишився слід Ісуса Христа, який можна побачити і сьогодні. Ісус вознісся на небо з того місця, де почалися його страсті, і показав, що дорога терпіння є дорогою до Неба, до спасіння і життя вічного.

У народі це свято називають Вшестям. Оскільки воно завжди припадає на четвер, то жартують: «Не бути Вшестю у середу». А в знамення цієї події випікали обрядове печиво у вигляді драбинок із семи щаблів - символ Семи Таїнств. «Драбинки» призначалися для того, щоб Ісусові було легше дістатися до Неба. Також готували тонкі млинці із пшоняного борошна, які називали «божими онучами».  (Таке «панібратство» часто траплялося серед вірян щодо святих, однак у народі воно не вважалося глузливим, бо всі обрядові дії виконували з глибокою вірою, щиросердечно!). І вони теж призначалися для Ісуса, щоб не босими ногами ступав по щаблях. Крім того, такі «драбинки» та «онучі» несли на могили і поминали померлих.

У свято Вознесіння селяни обходили посіви. Насамперед перевіряли, чи вже колоситься жито, чи не буде рік голодним, чи не доведеться ощадити хліб.

 

 

(0 Голосов)

 

 

23 травня — церковне свято апостола Симона Зилоти. Він був одним з дванадцяти учнів Ісуса Христа. За церковними переказами, Симон Зилот — саме той наречений, на весіллі якого були присутні Ісус Христос і Богородиця, і де наш Господь здійснив перше чудо, перетворивши воду на вино.

Але у народному побуті церковне свято збігається з одним із давніх язичницьких - поклонінням Матері-Сирій Землі, яку у цей день вважали іменинницею.

За давнім повір'ям, у день іменин Матері-Землі її не можна було орати, боронувати, рити. Особливо стереглися вбивати кілки, що не порушити її спокій. Однак у цей день ходили збирати зілля, навіть викопувати корінці. Цей збір називали «Симоновим зелом» або «зилом».

Казали, що Зилот - це Миколин (Миколи Селяниновича - героя прадавніх билин) батько і він дає травам та корінням зцілюючу силу. Збирати зілля потрібно було до сходу сонця, поки є роса. Інакше воно втратить силу.

Дехто на Зилоти шукав скарби із золота та срібла. Але найцінніший скарб - це лікарські трави.

 

 

(0 Голосов)

 

 

На 26-тий день після Великодня припадає Переплавна середа. Вона сповіщає, що від Воскресіння Христового до Зелених свят (Трійці, П'ятидесятниці) вже минула половина часу. У народному побуті це свято одержало назву Рахманський Великдень і породило безліч легенд та повір'їв.

В одній з легенд говориться про те, як з'явилася сама назва свята. Коли їдять крашанки на Великдень, то шкаралупу потім несуть до річки та кидають у воду. Вода понесе їх далеко за моря до рахманів. Припливуть вони до них аж на десяту п'ятницю. Тоді й буде Рахманський Великдень.

У козацькі часи рахманами інколи називали бранців, які потрапили у турецьку неволю.

А от давніша легенда стверджує, що рахмани живуть «на тому світі», а шкаралупи від крашанок, які припливуть до них, сповістять, коли їм треба святкувати Великдень.

Ще в одній легенді розповідається, що на Рахманський Великдень небіжчики сходяться до церкви на всенощну. Відправляє її покійний священик. Потім вони діляться тими пасочками, крашанками та писанками, які залишили їм на могилах живі у часі від Великодня до Провідної неділі.

Колись у цей день марновірні люди не працювали, боячись потривожити душі покійних родичів.

Згадки про рахманів зустрічаються вже у давніх літописах. Тому можна припустити, що це свято - залишок прадавніх язичницьких вірувань та звичаїв, пов'язаних з культом поминання померлих.