Реклама

Погода в Червонограді
Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

Наші традиції

Заборонена - перезаборонена  комуністичною ідеологією українська народна звичаєвість поступово втрачалася. Радянські ідеологи називали її «патріархальщиною», не усвідомлюючи сутності цього слова, українців перетворювали на безбатченків. Тож скільки з плином часу втрачено! Здавалося б, за роки Незалежності України все має відродитися. Та ж бо ні… Чи кожний з нас цікавиться минувшиною свого народу, чи добре знаємо свій рід – родовід, чи кожний школяр може відрізнити колядку від щедрівки, сказати, що таке гаївка, а що таке гагілка, де і коли їх виконують… Не втратити своєї духовної культури, розповідати про маловідомі звичаї та обряди – основне завдання рубрики «Наші традиції».

(0 Голосов)

 

Одним з традиційних українських ремесел (не скажемо, що ним займався будь-хто) часів минулих було бондарство — “вид деревообробного промислу, пов'язаний з виготовленням місткостей: бочок, діжок, барил, цебер тощо” (ось таке сухе визначення з етнографічних посібників). Порівняно з теслярством та іншими деревообробними промислами, бондарство на Україні поширилося дещо пізніше, проте швидко набуло значного розвитку, особливо на Поліссі, у Карпатах. А про популярність цього ремесла свідчить прізвище, яке часто зустрічаємо серед українців і тепер — Бондар. В одному з телефонних довідників невеличкого містечка вдалося налічити аж дванадцять таких прізвищ! Хоча, насправді, тепер не кожен Бондар зможе відрізнити бочку від діжки, тим паче — змайструвати...

Українські бондарі добре розумілися на різних сортах дерева і добирали їх конкретно для кожного виробу. Зокрема ті, що призначалися для зберігання рідини, виготовляли з твердих порід дерева (найчастіше — з дуба, у Карпатах — ще й з бука). Асортимент бондарських виробів, чи то товару, був доволі широким і різноманітним. Все ж, це ремесло вимагало неабияких навичок і майстерності. Учневі майстра доводилося докласти багато зусиль і старань, щоб опанувати ним. Тому праця бондаря високо цінувалася.  Наприклад, прорізання пазів у клепках (уторів) при встановленні днищ було досить складною технічною операцією. Те ж стосується і скріплювання клепок дерев'яними або залізними обручами.

Крім звичайного столярного інструмента, бондарі користувалися уторником (кривим кругом), розмірювачем, шерхебелем. Володіли вони й азами геометрії: зокрема радіус дна діжки обчислювали шляхом поділу величини її окружності на шість.

Якщо теслю можна було зустріти ледь не у кожному селі, то не завжди надибаєш на бондаря. Це ремесло передавалося, як правило, родинно: від діда-прадіда — до внука-правнука. Втім, брали на навчання і “сторонніх”. Головне, щоб ремесло не занепало! Щоправда, батькам учня не раз доводилося платити майстрові за уроки.

Поширення металевого, а згодом (друга половина XX століття) пластмасового, капронового, а що вже говорити про скляний, посуду, призвело до занепаду бондарства. Хоча потреба у дерев'яних місткостях, що надають специфічного смаку солінням, меду, квасу, вину, соку.., залишається нагальною і тепер.

Тарас ЛЕХМАН, журналіст

 

(0 Голосов)

 

Як тільки літо прийде — беремо до рук мотику, аби бур'яни стинати, землю рихлити, грядки сапати... Здавалося б, мотика — то мотика, ще сапкою називають, всім добре знайомий, зручний, надійний городній інструмент. А що ми насправді про неї знаємо?..

Виявляється, мотика — найдавніше ручне знаряддя для обробітку грунту. За даними археологічних розкопок, на території України кістяні та кам'яні мотики застосовувалися ще племенами трипільської культури (кінець IV — III тисячоліття до н.е.). Згодом вони стали суцільно дерев'яними. Пізніше робочу частину почали оковувати залізом (принаймні, у I тисячолітті до н.е.) або виготовляли суцільно із заліза.

З появою тяглових знарядь обробітку грунту мотика поступається перед ралом і плугом, однак не виходить з ужитку, а набуває значення допоміжного знаряддя, переважно для обробітку городніх культур. Лише у лісових зонах України, де довше практикувалося вирубно-вогневе землеробство, очищення грунту під засів, мотику використовували ще у XVIII-XIX століттях у її первісних функціях.

Мотикам характерні різні форми, тобто, цей робочий інструмент “пристосовували” до грунту і відповідних потреб. На Поліссі вона мала майже прямокутну, дещо видовжену й розширену біля леза робочу частину (копиниця — називали її); у Карпатах і на Закарпатті, де в грунтах багато каміння, коріння кущів та дерев, велика мотика з лопатоподібною робочою частиною і масивним обухом називалася корчевицею, корчевинею (від слова - “корчувати”, “викорчовувати”) або сокирянкою. Справді, такою мотикою можна було рубати, дробити коріння. Відома з давнини й гостроконечна мотика, а також з роздвоєною робочою частиною (рогачка).

Змінюючись відповідно до нової функції — обробітку городніх культур, особливо картоплі, буряків, кукурудзи, мотика поступово перетворилася на різноманітні сапи, значно меншої площини робочої частини. Але слово “мотика” таки збереглося, зокрема, в Галичині.

Тарас ЛЕХМАН.

 

(0 Голосов)

 

Єдиним видом натільного жіночого і чоловічого народного одягу в Україні ще у XIX — на початку XX століття була полотняна сорочка. Втім, цей один з найдавніших і найпоширеніших елементів одягу не такий вже й побутовий...

За часів Київської Русі сорочка стала як натільним, так і верхнім одягом. Її шили з полотна (лляного, конопляного...) чи сукна. Східнослов'янська сорочка XIX — початку XX століття (а саме їх найбільше збереглося у музеях; не дивно, адже стару полатану сорочку люди просто викидали, не завжди зберігали як раритет) мала велику кількість варіантів крою й орнаментації та відповідала декільком призначенням. Це — і колоритно оформлені святкові, і більш стримані повсякденні сорочки, “легкі” на жнива, косовицю тощо, які виготовляли з полотна різної якості.

Основними типами сорочок в Україні були: тунікоподібна; з плечовими вставками; з суцільним рукавом; на кокетці. Локальна специфіка цього одягу виявлялася в засобах з'єднання плечової вставки та рукавів зі станом, рукавів та ласток (клинців, що вшивалися в рукав для розширення пройми), у характері призбирування верхньої частини рукава та горловини, в оформленні коміра, манжетів, у горизонтальному та вертикальному членуванні стана сорочки.

Розмір деталей, кількість полотнищ стана залежала від ширини домотканого полотна (в середньому — 50 см), яка визначалася можливостями ткацького верстата. Локальної своєрідності, неповторності надавала сорочці й орнаментація, що виконувалася технікою ткацтва або вишивки.

Забезпечення чоловіка та інших членів родини білизною (зокрема — сорочками) зазвичай покладалася на дружину (звісно, дітей — на матір). Щодо весільної обрядовості, то молодий приносив у дім з рідної сім'ї дві-три сорочки. Після заручин наречена готувала для майбутнього чоловіка білизну, і часто вже на весіллі молодий був одягнений у сорочку, що вишила молода.

Тарас ЛЕХМАН

 

(0 Голосов)

 

На Східному Поділлі у давнину (принаймні, до початку XX століття) існував доволі цікавий господарський обряд - “Гонити шуляка”. У дійстві брали участь виключно заміжні жінки. На другий день Зелених свят (Русалій), зібравшись гуртом, вони влаштовували бенкети, які, за народними повір'ями, повинні були вберегти курчат від “шуляка” (так місцеві мешканці називали яструба — шуліку). Із різного підручного матеріалу (це могли бути хустки, запаски, сорочки...) жінки виготовляли опудало “шуляка” та імітували його годування, навіть “підпоювали”. Сидячи навколо опудала і смакуючи оковитою, вони примовляли до “шуляка”:

- Не дивись на курчат, а дивись на мертв'ячину (падаль).

Загальний сюжет дійства доповнювали танці і пісні. А на завершення обряду опудало розбирали і кожна з жінок викуповувала свою хустку, запаску, сорочку...

Відігнали чи не відігнали яструба — сказати важко, але повеселилися добряче. Втім, усьому знали міру.

Значне місце в цьому обряді займали й поминальні мотиви: згадування усіх своїх покійних родичів, насамперед дітей, які померли нехрещеними.

Тарас ЛЕХМАН

 

(0 Голосов)

 

Серед різновидів обрядового хліба, який випікали на весілля (але не тільки), поряд з короваєм не останнім був калач.

Виготовляли його із вчиненого тіста, як правило, плетеним з трьох-чотирьох качалок. (Деяким господиням вдавалося навіть з п'яти). Калач звертали у великий овал, обов'язково утворюючи дірку по середині. Бо що то за калач без дірки?.. Робили й маленькі калачі (калачики), розміром з кулак чи долоню, а найменші нагадували “плетені” бублики.

На Південному Поділлі, Буковині, у Карпатах калачі виконували функцію весільного короваю. Тож на цю урочисту подію пекли їх завжди багато — для обдаровування під час застілля, для почесних гостей, хресних батьків, для обміну між родами, пригощали ними перехожих, або “запорожців” - тих, хто не був запрошений на весілля, але прийшов подивитися збоку, з-за порогу.

У тих етнографічних регіонах України, де випікали весільний коровай, калачі мали допоміжне, менш “престижне” значення. Але й без цього обрядового хліба не обходилося! Ними обмінювалися роди, маленькими калачами запрошували на весілля (як молодий, так і молода), великі дарували гостям, хресним батькам, найближчим родичам обох молодят.

Побутував й такий обряд: молода крізь дірку в калачі дивилася на молодого, коли він приходив забирати її до себе.

Крім того, калачі дарували на хрестини, храмові свята, різноманітні родинні оказії тощо.

Тарас ЛЕХМАН.