Реклама

Погода в Червонограді
Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

Наші традиції

Заборонена - перезаборонена  комуністичною ідеологією українська народна звичаєвість поступово втрачалася. Радянські ідеологи називали її «патріархальщиною», не усвідомлюючи сутності цього слова, українців перетворювали на безбатченків. Тож скільки з плином часу втрачено! Здавалося б, за роки Незалежності України все має відродитися. Та ж бо ні… Чи кожний з нас цікавиться минувшиною свого народу, чи добре знаємо свій рід – родовід, чи кожний школяр може відрізнити колядку від щедрівки, сказати, що таке гаївка, а що таке гагілка, де і коли їх виконують… Не втратити своєї духовної культури, розповідати про маловідомі звичаї та обряди – основне завдання рубрики «Наші традиції».

(0 Голосов)

 

Аби дізнатися про погоду на завтра, найближчі наступні дні, ми вмикаємо телевізор, слухаємо радіо, читаємо пресу, “залазимо” в Інтернет, потім розпачливо розводимо руками, коли прогноз погоди не справдився. А ось у давнину користувалися тільки засобами народної метеорології. Це одна з найпоширеніших і, можливо, найдавніших галузей народних знань, системи прикмет, спостережень і достовірних передбачень про погодні зміни на близький чи віддалений час.

Землеробський характер занять українців зумовлював цілковиту залежність успішного проведення сільськогосподарських робіт, а відтак і добробуту селянина, від природно-кліматичних умов. Усвідомлення цього вимагало уважно приглядатись до навколишнього середовища, розвивати спостережливість, виявляти причинно-наслідкові зв'язки між зміною певних атмосферних явищ, характером поширення звуку, поведінкою тварин, птахів (не тільки свійських), станом рослин та наступною зміною погоди. Такі знання передавалися віками від покоління до покоління.

Широко побутували прикмети, які дозволяли прогнозувати зміни погоди протягом найближчого часу за особливостями сходу і заходу сонця, його кольору, за виглядом нічного неба, яскравістю зірок і місяця тощо. Такими передбаченнями почасти користуються і тепер. Отож вважали:

- Увечері сонце за хмару заходить — буде дощ.

- Сонце при заході яскраво-червоне — на вітер.

- Чистий захід сонця — на погожий день.

- Стовпи біля місяця — на вітер.

- Місяць обгородився — на дощ.

- Молодий місяць сходить ріжками вниз — чекай дощу.

- Молодик з'являється у дощову погоду — протягом місяця дощитиме.

- Звечора з'явилися на небі червоно-багряні зорі — на негоду.

- Ясне зоряне небо — на погоду.

Великий цикл погодних прогнозів, передбачень становлять прикмети, пов'язані зі станом атмосфери, різними метеорологічними явищами. Наявність роси, туману вранці — ознака доброї погоди; якщо туман довго не опускається на землю — задощить; рух хмар проти вітру — на негоду. Зважали також на колір та форму хмар: важкі сірі хмари — на грозу; червонуваті при заході сонця — на вітер. Погоду на найближчі дні підказував і напрямок вітру: західний вітер приносить сильний дощ, східний — засуху, північний — похолодання, південний вітер теплом віє. Після появи веселки — випогодиться.

До достовірних належали передбачення, пов'язані з певними гідротемпературними змінами в атмосфері, які спричинили зміну стану предметів та явищ:

- Духота в повітрі — на грозу.

- Зволожуються хліб і сіль — на негоду.

- Стелиться дим по землі, погано горять дрова у печі — на відлигу.

Помітили, що перед дощем виразніше чути звук потягу, дзюркіт води, шум лісу, гуркіт підводи, бринять, мов струни, дроти телефонного зв'язку тощо...

Значна група прогностичних прикмет грунтується на спостереженнях за поведінкою тварин, птахів (свійських і мешканців дикої природи), риб, комах, плазунів, земноводних:

- Кіт дере лапами, собака качається — на вітер.

- Пітніє шкіра великої рогатої худоби — на дощ.

- Свиня солому в барліг носить — на різке похолодання, міцний мороз, завірюху.

- Кури чубаються — на дощ.

- Коли гуси ховають голови під крила, стоять на одній нозі — на холод.

- Птахи рано і дружньо відлітають восени у вирій — буде рання зима.

- Низько літають птахи — на холод, високо — буде тепло.

- Часто кує зозуля — на похолодання.

- Крук кричить — на дощ.

- Вороння збивається у зграї і сідає на верховіття дерев — на холод, а якщо ховається у кронах дерев — на хуртовину.

- Птахи “туляться” до хати, ховаються під стріхи — на хуртовину.

- Горобці купаються у поросі — на дощ.

- Жаби кумкають — дощ буде.

- Кріт риє вдень нору — на зміну погоди.

- Бджоли ховаються у вулик перед дощем.

- Риба вискакує з води — буде дощова погода.

- Коні, корови збиваються докупи — на велику грозу.

Підказують погоду й рослини:

- Якщо на смереці шишки з'явилися високо — на довгу й холодну зиму, а низько — на короткотривалу й теплу.

- Рано жовтіє листя — буде рання зима.

- Багато лушпиння на цибулі — на люту зиму.

- Якщо у лісі враз з'явилося багато грибів — на тривалу дощову погоду.

- Перед дощем конюшина згортається і сильно пахнуть квіти.

Існує цілий комплекс прогностичних прикмет, що відобразили певні закономірності взаємозв'язку погодних явищ у різні пори року. Тут вже відчутний вплив християнства. Надто важливим у прогнозуванні погоди на віддалену перспективу і нового врожаю вважався період напередодні та після свята Різдва Христового.

- На Різдво (7 січня) сонячний день — буде хліб на столі.

- Якщо два тижні перед Різдвом рясний іній, то перед Петром (12 липня) буде на гречці рясний цвіт.

- На Василя (Старий Новий рік, 14 січня) багато пухнастого інею на деревах — буде добрий медозбір.

- На Водохреще (19 січня) зоряна ніч — вродять горіхи і ягоди.

Й за іншими християнськими святами визначали погоду і прогнозували майбутній врожай:

- На Стрітення (15 лютого) день ясний — буде льон прекрасний.

- Коли на Стрітення відлига — пропаде весна надовго.

- На Явдохи (14 березня) сонячно — буде врожай на огірки.

- На Явдохи ранок ясний — сій ранню пшеницю.

- На Сорок святих (22 березня) дружно тане лід — до активної повені і буйних трав.

- На Сорок святих мороз — невдовзі потепліє і можна сіяти зернові.

- На Благовіщення (7 квітня) гарна погода — гарний врожай хліба.

- На Благовіщення лежить сніг — літо неврожайне.

- Дощ на Юрія (6 травня) — на хлібний дорід.

- На Юрія буря — на мокре літо.

- Велика роса на Івана (7 липня) — буде врожай огірків і горіхів.

- Купальська ніч зоряна - вродять гриби.

- На Петра і Павла (12 липня) колос — на Іллю (2 серпня) жнива.

- На Спаса (Преображення Господнє, 19 серпня) багато грибів — холодна зима.

- На Семена (14 вересня) добра погода — на погожу осінь.

- До Покрови (14 жовтня) з дерев та кущів опало листя — на ранню зиму.

- Якщо на Дмитра (8 листопада) дощ — на Введення (4 грудня) снігу буде по коліна.

- На Дмитра сніг — листопад буде холодним.

- Як на Михайла (21 листопада) південний вітер, то буде тепло до половини грудня.

- На Андрія (13 грудня) випав сніг — бути хурделицям цілий тиждень.

- Якщо на Андрія вода на річці тиха — на ранню зиму без завірюх.

- На Миколи (19 грудня) великий іній — на врожай хліба.

...Таких прогностичних прикмет, пов'язаних з днями церковного календаря, великими і малими християнськими святами, можемо наводити чимало. Але завжди слід враховувати ще й двотижневу різницю між старим і новим стилями.

За всієї своєї достовірності народна метеорологія мала у своєму складі й чимало забобонних повір'їв. Зокрема, намагаючись гарантувати врожай та уникнути небажаних погодних явищ, селяни широко послуговувалися магічними обереговими засобами, численними табу та обмеженнями щодо певних видів роботи у певні дні (мова не про великі церковні свята, коли працювати — гріх).

У давнину майже в кожному селі були свої знавці-синоптики, які вели спеціальні щоденники спостережень за погодою і змінами в природі і були добре обізнані з цією цариною народного досвіду. Втім, прикметі вір, але й перевір...

Тарас ЛЕХМАН.

 

(0 Голосов)

 

Взаємодопомога — одна з характерних рис громадського побуту українців не тільки у давнину, часи минулі, а й, почасти, тепер. А як же без неї?!. Заснована на відповідальності членів громади один за одного, ця соціальна функція була обов'язком кожного з них. Взаємодопомога проявлялася у численних формах та обрядах життєвого циклу: починаючи від народження людини, аж до її похорону, у суспільному захисті її честі, гідності і власності — рухомого та нерухомого майна.

Особливо між селянами свято зберігалися традиції сусідської взаємодопомоги, зокрема піклування про бідних односельців. У гуцулів, наприклад, коли помирав господар, то він обов'язково заповідав частину свого майна (скажімо, одяг, овець, сільськогосподарський реманент тощо) бідним. Зубожілі люди могли і без запрошення прийти на різдвяну вечерю. Їх неодмінно частували, ще й додому давали харчів-гостинців. А як не приходили, то господарі набирали всіляких страв зі святвечірнього столу і відправляли з гостинцями до них дітей. Якщо прийшло кілька таких сусідських діточок, то, мабуть, в отого бідного був на Святий Вечір найбагатший стіл. Так і має вестися! “З кожного по нитці — буде бідному сорочка”.

Коли колядували, посівали, щедрували, то грошей чи солодких пряників в убогих не просили. Прийшли щиро привітати, здоров'я і добра побажати, бо так велить християнська мораль, неписані звичаєві закони, людська совість.

Гріхом ставало не спекти для бідніших паску на Великдень, поділитися крашанками, писанками, ковбасою, шинкою, аби й у них був кошик багатий; не запросити на храмове свято; не подати милостиню під церквою.

Проявами громадської турботи були наділення збіднілих селян з общинних фондів, так званих “громадських комор”, де зберігалися спільні запаси продуктів, резерви насіння на випадок неврожаю, стихійного лиха (наприклад, повені), пожежі тощо.

Недарма казали:

- Хто допоможе, як не сусід...

- Нема ліпшої помочі, як від сусіда.

- Добрий сусід і словом (порадою) допоможе.

- Добрий сусід інколи кращий, ніж рідний брат.

- Хотіла б забрати земельку у сиротини, та сусіди не дадуть...

- За бідного громада горою стане!

Тільки заздрісні і пихаті мовили: “У сусіда хата біла, а в мене біліша...”.

Побутував і такий переказ, можливо, переповідали цілком реальну історію:

Бідкався парубок-одинак, адже мама важко занедужала, що робити, коли помре. Наодинці залишиться з бідою, як похорон справити...

- Нічого не робити, - порадили добрі сусіди. - Як помре, то поклич нас, ми все зробимо!..

Трудова взаємодопомога стала необхідною умовою існування селянських господарств, які постійно потребували додаткової робочої сили. Серед різноманітних її форм виключну роль відігравали толока і супряга, в основі яких лежала безкорислива колективна праця, навіть обідали чи вечеряли у складчину,  кожен приносив, що міг.

Ці та інші добрі звичаї були важливими ланками, які скріплювали, зміцнювали взаємовідносини селян у громаді, сприяли трудовому вихованню молоді, привчали до праці, готовності допомогти іншому дітей. Адже все починається з малого...

Тарас ЛЕХМАН, журналіст

 

 

(0 Голосов)

 

(Дещо про народну астрономію)

Так вже дано нам Природою, що часто задивляємось у нічне небо, шукаємо вподобані зорі, планети, сузір'я, замислюємось над безмежністю простору Всесвіту, Вічністю, прагнемо та не може осягнути людським розумом оті шалені відстані до небесних світил. Світло окремих зірок, галактик мчить до нас тисячі, сотні тисяч, а то й мільйони років. І те, що бачимо тепер (навіть астрономи у надпотужний телескоп), вже не є реальністю. Можливо, ця зоря давно зникла, згасла, а інша, ледь помітна, спалахнула. Цікаво, яким бачили калейдоскоп неба наші далекі пращури?..

В Україні астрономічна наука була відома ще у XVI столітті і викладалась у братських школах, а у XIX столітті — в ряді університетів. У Києві, Харкові, Одесі, Миколаєві навіть функціонували астрономічні обсерваторії. Але ще у 20-30-х роках XX століття українські селяни широко послуговувалися цими набутими з давніх-давен народними знаннями про небесні світила та пов'язану з ними циклічність у природі.

Аби визначити час доби (без годинника, звісно), сприятливий для сільськогосподарських занять період року, зорієнтуватися на місцевості, селянин мусив пильно стежити за небесними світилами і ретельно вивчати зоряне небо.

Народна астрономія українців, власне, давні джерела, які дійшли до нас, засвідчує їхню добру обізнаність з основними видимими неозброєним оком планетами, зорями, сузір'ями. Доволі цікавими є їхні народні назви: Велика Ведмедиця — Віз, Мала Ведмедиця — Малий Віз або Пасіка, Лебідь — Хрест, Орел — Дівка несе воду, Волосся Вероніки — Волосожари, Плеяди — Стожари або Квочка, сузір'я Оріона — Косарі, Полиця, Чепіга... Венеру здавна називали Вечірньою зорею, Вечорницею, а перед сходом Сонця — Вранішньою зіркою, Світанковою зорею, Зорницею, Зірницею, Денницею. Знали, що це одна і та ж зоря (насправді — планета). Окремі з цих назв мають загальнослов'янську основу, а це свідчить про їх давнє-давнє походження.

Для переважної більшості сузір'їв народна астрономія зафіксувала їхнє положення над обрієм залежно від пори року та переміщення на зоряному небі. Це також слугувало основним мірилом часу після заходу Сонця. Казали: “Якщо Віз (тобто, Велика Ведмедиця. - Т.Л.) перекинувсяскоро буде світати”.

Важливим орієнтиром уночі був Чумацький Шлях, адже завжди вказував (і вказує) напрямок на південь. Стверджували, що вночі птахи летять у вирій, орієнтуючись за Чумацьким Шляхом. Північна зоря, звісно, - на північ. Чумацький Шлях — також суто українська народна назва Галактики, що має вигляд світлої туманної смуги на зоряному небі, символ довгої і небезпечної дороги. Вчені називають кілька причин, що зумовили цю назву. Серед них — така версія: українські чумаки, які перевозили на волах хліб, сіль, рибу, долали нелегкий і довгий шлях, политий потом і кров'ю. Таким чином у свідомості людей гігантське скупчення зірок асоціювалося з небезпекою і безконечною дорогою українських чумаків. І за ним орієнтувалися чумаки вночі. Інша назва нашої Галактики — Молочний Шлях, адже він біліє на темному небі.

По окремих зорях, Сонцю і Місяцю також орієнтувалися на місцевості. Сонце було основним мірилом визначення часу вдень. Для цього спостерігали як за світилом, так і вимірювали довжину власної тіні. В один і той же час за годинником у різні пори року тінь має різну довжину. І про це знали наші предки.

Своєрідним календарем став Місяць. Спостереження його сходу і заходу зумовило основу поділу року на місяці, а сам термін, що означає “одну дванадцяту частину року”, збігається з назвою супутника Землі. Відповідно до фаз Місяця календарний місяць наші далекі предки поділяли на кілька частин: молодик, підповний, повний, кварта (були й інші назви), а тридобовий період невидимості у русі Місяця називали переміною.

Безперечно, що українці здавна були обізнані з основними закономірностями руху Сонця і Місяця. Це ритуально закріпилося у святкуванні днів літнього і зимового сонцестояння. Народні астрономічні знання українців фіксують інформацію і про інші небесні явища — комети, метеорити, північне сяйво тощо, пов'язують з ними повір'я, легенди, перекази. Зоря (зорі), Місяць, Сонце присутні у багатому українському пісенному фольклорі, зокрема колядках та щедрівках.

Тарас ЛЕХМАН.

 

(0 Голосов)

 

(Мак в українських народних віруваннях)

Один з найпоширеніших рослинних символів України (як у минулому, так і тепер) — мак. Дівчата вплітали його у вінок, робили з квітів польового маку букети, які клали на могили полеглих героїв — захисників рідної землі, адже він символізує смуток, тугу. Чом не актуально сьогодні?!. Мак — також символ українського поля. Хоча, “де мак і волошки — там хліба трошки”, - кажуть у народі.

Широко розповсюдженим було вірування в чудодійні властивості маку, як оберегу від лиходійства відьом, упирів та інших нечестивих істот. Вважали, що в такому випадку особливу силу мав польовий мак, зерна якого самі висипаються з голівок (так званий — видюк). Якщо таким маком обсипати подвір'я, хату, господарські прибудови, то жоден злий дух, упир чи відьма не зможуть зайти сюди, допоки не позбирають і не порахують всіх зернят.

Своє застосування мав і мак городній. (Його, з відомих причин, тепер заборонено вирощувати). Щоб вберегти від відьми дійну корову, її обсипали маком, освяченим у церкві на Маковія чи на Спаса, і примовляли: “Коли цей мак збереш, тоді від корови моєї молоко відбереш”. Зрештою, самі освячені макові голівки вже вважаються оберегом. Колись їх тримали за іконами разом з троїцьким букетом. На Волині, аби припинити засуху, кидали у криницю невелику кількість зерен свяченого маку.

Цю городню культуру також використовували з лікувальною метою, переважно, як снодійне. Покладені на голову квіти маку, знімають біль. А що вже мовити про кулінарію... Смачні пиріжки з маком, а кутя — тим паче!

Однак у багатому українському фольклорі мак символізує не тільки тугу, а й красу. Кажуть: “Гарна дівка, як маківка”; “Гарний парубок, як мак городній”. Про тих, кого осоромили, жартували: “Почервонів, мов маків цвіт”.

У народних піснях маків цвіт прирівнюється до швидкоплинного людського життя, скороминучості часу. Співають:

- Пройшов мій вік, мов маків цвіт,

Що вдень цвіте, а вночі опадає...

Можна також зустріти  поетичне порівняння маківки з матір'ю — головою роду:

- Да нема цвіту, світлішого над маківку,

Да нема роду, ріднішого над матінку...

(Тут вбачаємо збережені прадавні традиції матріархату).

Побутує чимало народних паремій про мак:

- Ото писар! Пише маковим зерном...

- Посіяв маку при дорозі...

- Порозсипав, мов маку...

- Дрібне, мов макова зернина...

- Оттак сіють мак, нехай буде так!

- Той у ріпу, той у мак...

- Чорний мак, та смачний, а редька біла, та гірка...

- Мак два тижні цвіте, чотири дозріває, а на сьомий насіння летить.

Тарас ЛЕХМАН

 

(1 Проголосовало)

 

Чи можемо уявити Великдень без писанки?.. Звісно, що ні! Вона — яскравий взірець традиційної художньої творчості. Кожний етнографічний регіон України має свої специфічні орнаментальні мотиви, гаму кольорів цього великоднього атрибуту.

Загалом орнаментовані курячі яйця використовувалися як оберегові символи (насамперед — знаки на них) під час святкувань зустрічі весни, у поховальних обрядах. Адже ще за дохристиянських (язичницьких) часів яйце вважалося основою життя, моделлю Всесвіту. Трипільці клали їх у могили покійних.

Поступово втрачаючи суто магічне вмотивування, писанка набула здебільшого естетичного значення. Хоча, почасти, їх кладуть і тепер на могили померлих, зокрема дітей. Звісно, роблять це у свято Воскресіння Христового. Доводилось мені бачити писанки на могилах діточок на цвинтарях у селах Добрячин, Реклинець  Сокальського району. Краще не бачити! Хай живуть, не хворіють і не помирають діточки!

Особливі традиції писанкарства побутували й у нас на Сокальщині. Ще наприкінці XIX століття їх ретельно досліджував український вчений Мирон Кордуба (1876-1947 рр.), а в науковому збірнику “Матеріали до українсько-руської етнології” (Львів, 1899 р.) надрукував статтю “Писанки на Галицькій Волині”. Тепер  ця друкована праця не є бібліографічною рідкістю. Вона перевидавалася в наш час, можна “надибати” на неї й в Інтернеті.

З-поміж іншого, об'єктом зацікавлення вченого стали традиції писанкарства у селах Добрячин, Борятин, Стенятин, Хлівчани, які тепер належать до Сокальського району. У своїй статті Мирон Кордуба насамперед завдячує пароху с. Добрячин о. Олександрові Лаврецькому (його могила і тепер зберігається на території Добрячинського кладовища) за зібраний і наданий ним багатий етнографічний матеріал.

Ось кілька фрагментів статті (цитуємо недослівно):

- У селі Добрячин дівчата беруться за написання писанок кожна сама у хаті, щоб ніхто не підглядав, не врік (не зурочив), бо тоді писанка не вдасться. (Коментар: На мою думку, якщо ти, дівчино, вправна майстриня, то писанка завжди вдасться. Чекав би від тебе подарунка... - М. Л.).

- Магічним є час написання. Починають писати у другій половині Великого Посту, а завершують у різний час: і в Чистий Четвер, й у Великодню Суботу. Пишуть якомога більше писанок, щоб було що дарувати (с. Добрячин), чим більше писанок — тим міцніше здоров'я (с. Борятин). Став поширеним переказ: одна дівчина протягом дня написала сорок (!) писанок і зцілилася від невиліковної недуги. (Цей переказ записаний мною. - М. Л.).

- У Добрячині, Борятині, Стенятині та Хлівчанах дівчата дарують парубкам писанки на другий день Великодніх свят (обливаний понеділок), щоб таким чином відкупитися від обливання водою.

- Бувало, що в орендаря (мав ключі від церкви) на сам Векликдень дуже плакали-вередували діти, бо хотіли писанок. Він доти не відкривав церкву, допоки його дітей не обдарували писанками. Звісно, писанкарі не скупилися. (Переказ записав Мирон Кордуба у с. Хлівчани).

У своєму дослідженні Мирон Кордуба класифікує писанки Сокальщини за орнаментами. Серед ключових визначив такі:

- Геометричний (крапки, решето, куточки, клинця, вітрячки, кошики, драбинки тощо).

- Рослинний (рожі, смерічки, яблука, виноград, барвінок...).

- Звіриний (баранячі ріжки, курячі, гусячі, качині лапки, метелики, павуки та ін.).

До речі, класифікація, запропонована Мироном Кордубою, лягла в основу подальшої класифікації орнаментальних знаків писанок.

...Із традицій минулого дотепер мало що збереглося. Не кожен сучасний писанкар зможе відтворити давні орнаменти, палітру кольорів Сокальщини. Принагідно: Мирон Кордуба ілюстрував свою наукову статтю багатьма малюнками. Тільки вивчай, переймай досвід, зберігай та розвивай традиції. Все ж, добре, що такі ентузіасти не перевелися, про що свідчать численні виставки. Більше того, свої знання, таємниці майстерності вони залюбки передають молоді, дітям. Сучасні писанки Сокальщини є й у колекції Музею писанкарства ім. Тараса Городецького (м. Червоноград).

Маркіян ЛЕХМАН.

Учень 10 “а” класу Червоноградського НВК “СШ-колегіум №3”, слухач МАЛіЖу