Реклама

Погода в Червонограді
Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

Наші традиції

Заборонена - перезаборонена  комуністичною ідеологією українська народна звичаєвість поступово втрачалася. Радянські ідеологи називали її «патріархальщиною», не усвідомлюючи сутності цього слова, українців перетворювали на безбатченків. Тож скільки з плином часу втрачено! Здавалося б, за роки Незалежності України все має відродитися. Та ж бо ні… Чи кожний з нас цікавиться минувшиною свого народу, чи добре знаємо свій рід – родовід, чи кожний школяр може відрізнити колядку від щедрівки, сказати, що таке гаївка, а що таке гагілка, де і коли їх виконують… Не втратити своєї духовної культури, розповідати про маловідомі звичаї та обряди – основне завдання рубрики «Наші традиції».

(0 Голосов)

 

20 січня Східна Церква відзначає Собор Івана Хрестителя Господнього — Предтечі, що в перекладі означає “Попередник”. Святий Іван, за церковними переказами, був посланий Богом, щоб допомогти людям підготуватися до з'явлення Ісуса Христа. А коли сам Ісус забажав охреститися в нього, то таким чином Іван Предтеча виконав Закон Божий (Волю Божу), а Спаситель наш Ісус Христос показав приклад святого хрещення і дав людям зрозуміти, що Закон Божий слід виконувати завжди і неухильно. Така воля Отця Небесного!

Народна назва цього свята — Посвятки. Кажуть: “Прийшов Іван Предтеча і забрав Різдвяні свята на плечі”. Нам же залишив світлі спогади про них. Бо хіба можна в такий час сумувати, журитися?... Тепер залишається чекати наступного Різдва.

Хоч це марновірство (на щастя, цього, мабуть, уже ніхто не дотримується), але з Івана Предтечі жінкам нарешті дозволялося ходити по воду, чого вони не могли робити у святковий період від Різдва Христового. Це за них робили чоловіки. Зрештою, можуть і далі воду носити... Натомість чоловікам не слід забувати, що від Різдва Христового, навіть днем раніше — перед Святим Вечором, до свята Собору Івана Хрестителя Господнього не можна ходити в шинок (корчму), бо воно й справді — таки великий гріх!

Загалом, у народному побуті українців відбувався перехід до звичайного трудового ритму. І все ж, на Предтечу, хоч люди й готувалися до господарських справ (мова не про нагальні повсякденні роботи, скажімо, по догляду за домашніми тваринами), вважали, що розпочинати у цей день і наступний якусь важливу справу аж ніяк не годиться, бо, мовляв, нічого путнього з цього не вийде. Це свого роду був ритуальний перехід до повсякденних клопотів. Тож поки що чоловіки планували, обмірковували свої серйозні роботи, а жінки — свої.

У давнину на Зимового Предтечі (Літній Предтеча — 7 липня, Різдва Івана Хрестителя) господині діставали починки — прядиво, полотно, нитки, тощо, які ще перед Різдвом Христовим, навіть за день-два до Святого Вечора, надійно ховали “подалі від гріха, щоб лихий ниток не поплутав”. До початку весняних польових робіт у них є ще вдосталь часу, аби зайнятися рукоділлям...

Цікава й, мабуть, головна традиційна подія цього дня — роздавати домашнім тваринам різдвяний обрядовий хліб (на Бойківщині — корочун) чи його залишки, який зберігається від Різдва. Вважалося, що він посприяє, аби домашні тварини були здоровими, добре плодилися, коні та воли — працьовитими, корови давали багато жирного молока. Адже від цього значною мірою залежав добробут селянина, його сім'ї...

 

 

(0 Голосов)

 

Східна Церква традиційно після великого свята вшановує тих осіб, які виконували головну роль у подіях. У святкуванні Різдва Христового на першому місці бачимо біля Ісуса — Дитятка Божого Його Пресвяту Матір Богородицю, Собор якої відзначаємо 8 січня.

Завдяки Пресвятій Богородиці Божі плани стали дійсністю. Без неї не було б Різдва Христового, не було б відкуплення гріхів наших та надії на вічне життя. Тож наступний день після Різдва й присвячено Пресвятій Діві Марії.

Християни завжди збиралися і збираються разом у храмі на свято Богоматері, дякуючи їй за те, що дала людству Спасителя. Від того зібрання вірних і саме свято називають Собором Пресвятої Богородиці. Кажуть: “Це не тільки ми, люди (християни), самі збираємось, це Вона нас збирає, кличе до себе”.

У давнину в українській народній традиції було узвичаєно на Собор Пресвятої Богородиці обов'язково відвідувати бабусь, які допомагали породіллям, приймали пологи. За старих часів, коли для більшості населення була недоступною фахова кваліфікована медична допомога, саме на них покладалася висока відповідальність за перебіг пологів та життя немовляти в перші тижні (принаймні, до хрещення дитини у церкві), здоров'я породіллі. Їхній досвід, старання, добрі думки та чисті помисли мали забезпечити здоров'я дитини, її повноцінний розвиток у ті дні, коли вона ще недостатньо зміцніла й адаптувалася до світу цього. Не менша відповідальність покладалася на бабусю повитуху і за фізичний стан жінки-породіллі.

Отож вдячні селяни увечері на свято йшли до баб-повитух пригостити їх найкращим з того, що приготували на Різдво. Передати такі гостинці часто доручали дітям. Як вважали (і небезпідставно!), задоволена шаною та увагою бабуся-повитуха будь-коли прийде до дитини, перевірить її здоров'ячко (вона — ще й народний педіатр), дасть добру пораду батькам.

Пам'ятаймо своє і бережімо все добре!

Тарас ЛЕХМАН

 

(0 Голосов)

 

 

4 січня християни східного обряду вшановують Святу Анастасію. У народі її називають пестливо — Настя, а день святої — Настин, Настиним.

З життєпису відомо, що вона була християнкою, яка вийшла заміж за поганина Публія. Боячись гніву чоловіка, Анастасія потайки прислуговувала ув'язненим християнам — носила їм їжу, скріпляла їх у дусі, лікувала рани. Після смерті чоловіка побожна жінка повністю присвятила себе опіці над ними. Своїми добрими ділами Анастасія здобула ласку в Бога і любов у людей.

За часів переслідування християн у місті Сірміюм (Панонія) Анастасію ув'язнили та жорстоко катували, а потім спалили живцем, бо мужня праведниця навіть під тортурами не зреклася Христової віри. Це сталося 300-го року. Християнський люд пам'ятає її жертву в ім'я Ісуса та Святої віри, тому і встановив церковне свято. Хоча воно не належить до числа великих, але Анастасія здійснила таки великий духовний подвиг, стала прикладом для багатьох християн, плекала у їхніх серцях мужність і відвагу, закликала бути стійкими, непохитними заради Христової Правди.

У народному побуті українців цього дня вже в розпалі підготовка до Святого Вечора, Різдва Христового. Старі й малі клопочуться по господарству, прибирають в оселі, намагаються принести хоч якусь користь, допомогти один одному, сусідам, заготовляють всі необхідні продукти для майбутньої святкової вечері. Нерідко саме на Анастасії кололи свиню.

Якщо у Настин день падає сніг, то кажуть: “Настя на санках Різдво везе!”.

 

 

(0 Голосов)

 

Новорічне свято, очевидно, бере свій початок ще з часів життя найдавніших народів-хліборобів (у нас такими були трипільці), які вшановували культ Сонця, оскільки саме від нього найбільшою мірою залежить майбутній врожай. Отож, напевно, у найкоротший день року первісні люди неабияк лякалися, що сонце може зникнути назавжди, “померти”, і тому вони розкладали багаття, запалювали факели, вірячи в те, що таким чином додадуть сонцю сил для відродження, омолодження.

Тривалий час в Київській Русі Новий рік святкували двічі: 1 березня і 1 вересня. На те були свої і “не свої” причини.

1 березня — прихід весни, коли все оживає, відроджується (сонце так само “молодшає”). Спочатку це було суто язичницьке свято. Але згодом, з прийняттям християнства, за церковним календарем дата виявилась приуроченою до римської традиції святкування Нового року. Вона подарувала нам ще й традицію запалювати вогні на новорічних ялинках. За часів Київської Русі запалювання вогнів стало обов'язковим елементом у прагненні випросити в духів, божеств багатий майбутній врожай, бо мова не тільки про християнського Бога, адже зберігалися пережитки язичництва.

1 вересня — так званий “цивільний Новий рік”, виникнення якого пов'язане з тим, що цього дня Цар нібито вершить суд. 1 вересня (тепер 14 вересня — на свято Симеона Стовпника) — початок нового церковного року. Однак не забуваймо: тоді у давнину справляли ще й свято врожаю і розпочинали ярмаркувати. Ялинки, інші дерева, не зрубуючи їх, також прикрашали, але не тільки барвистими стрічками, а й овочами та фруктами з нового врожаю. Масово запалювали свічки, бо дня вже помітно меншало.

Поступово всі європейські народи Новий рік почали святкувати 1 січня. На теренах України це було впроваджено 1700 року. Щоправда, на Західній Україні — значно раніше.

Для українців споконвіку традиційним символом на Новий рік вважалася не ялинка, а дідух, який виготовляли з першого зжатого снопа хлібних злаків (найчастіше жита, бо “жити”, пшениці). Слово “дідух” має давнє, навіть язичницьке походження чи, радше, коріння. Неважко здогадатися, що йдеться про дух діда, дідівський дух — символічного репрезентатора роду-родоводу. Тож і традиційно в нашого народу був високо розвинутий культ пращурів. У кожній українській родині поіменно знали і, відповідно, шанували всіх попередників до сьомого коліна, молилися за їхні душі (за тих, хто відійшов у Вічність), доглядали могили, молилися за здоров'я сущих. І це часто були сімейні (колективні) молитви, що мало неабияке виховне значення для молоді. Присутність дідуха привносила в родину святковість, затишок, урочистий, піднесений настрій. Тепер його здебільшого ставлять у світлиці перед Різдвом Христовим на Святий Вечір...

Але ялинка — також не погано! Особливо для дітвори, коли під деревце кладуть подарунки і запевняють, що це, чи то від Святого Миколая, чи то від Діда Мороза...

 

 

(0 Голосов)

 

Ще прадавні українці виробили систему космогонічних уявлень — народних міфологічних вірувань та поглядів на сутність і походження небесних тіл Сонячної системи, зірок, комет, метеоритів. Згодом це язичницьке політеїстичне світобачення, хоча й воно не було позбавлене монотеїзму, поєдналося з мотивами християнського вчення і світогляду. Відтак і тепер традиційні погляди українців (беремо до уваги джерела фольклору — легенди, перекази, повір'я, пісенний мелос, зокрема, щедрівки) на походження Землі мають виразно християнське забарвлення. Наприклад, вона створена Всевишнім з грунту, а грунт добуто з морського дна. Такими ж загальнопоширеними були уявлення про форму Землі — плеската та округла, покрита зверху небом.

Більш давніми є вірування (знову ж збережені у фольклорі), пов'язані з культом Землі. Вона — свята, наша Мати, гріх її бити, тривожити сон, проклинати, що також відображено у багатьох народних обрядах під час відзначення церковних свят — Меланки, Василя, Благовіщення та інших.

Побутували деякі магічні дії, пов'язані з жертвоприношенням Землі. Своєрідним відкупом за якусь “кривду” було закопування крашанок, освяченого хліба на полі, покладання монети, дрібки солі на місце викопаного з корінням лікарського зілля, чого особливо дотримувались знахарі. На беззастережній вірі у цілющу силу Землі (зумисне пишемо з великої літери, бо вона сприймалася, як жива істота) грунтувалися деякі народні засоби лікування. Грудка землі з отчого порога, яку клали у торбинку, вважалася оберегом, мала додати сили, особливо у військових походах. Якщо людина похована у чужому краї, то на її могилу також несуть грудку землі з-під порога батьківської хати.

Архаїчні язичницькі елементи збереглися в народних уявленнях про небесні світила. У побутових оповідях, обрядах зустрічаємо елементи міфів та символіки, в яких виразно проглядаються залишку культу Сонця. Тут можна виявити сліди антропоморфізації: “Сонце — чоловік з ясним обличчям”, “Чоло Боже”, “Боже Лице”. Проте найчастіше у колядках, щедрівках та веснянках Сонце представлене у жіночих образах: “Богиня”, “Княгиня”, “Ясна Панна”. Побутувала віра у божественну, священну природу Сонця. За відсутності ікон, хрестів (скажімо, у полі, лісі) подекуди молилися, повертаючись обличчям на схід Сонця. Та й хоронять померлих так само обличчям до нашого небесного світила, що сходить.

Аналогічними є уявлення про Місяць, як “Божу Силу”, від якої залежить людське життя. До Місяця зверталися із замовляннями, прохаючи допомоги, захисту. Повсюдне поширення мали вірування, пов'язані з фазами Місяця, які впливали на виконання приписів народної медицини, зміну погоди, навіть настрою людини тощо. Багато факторів тепер підтверджено науково.

Українська народна традиція наділяла сакральними властивостями й зірки. Здавна вірили, що кожна людина має свою зірку, і коли людина помирає, то її зірка неодмінно гасне. Тому казали: “Згасла зірка на небі — значить, хтось помер”. А як спалахнула зірка: “То Бог запалив нову свічку людського життя, народилася дитинка (немовлятко)”.

Популярним було уявлення про астральну триумвіраду (трійцю): Сонце, Місяць, Зоря (до уваги бралася перша вечірня зоря), що відобразилося у різдвяно-новорічних щедрівках, обрядах.

Серед традиційних космогонічних уявлень давніх українців знаходимо поділ ними Всесвіту на три зони: небо, землю, та підземний світ. Небо уявлялося як дах Землі, збудований з якоїсь особливої білої маси. Вважалося також, що небо вогняне і воно розкривається лише на Великдень, і то під час грози. Звісно, особливого значення набула християнська версія: “На Небі — Рай, куди Бог допускає лише праведні душі”.

Подібних трансформацій зазнали і давні уявлення про Чумацький Шлях — дорогу у Вирій (Ирій). Пізніше вони трактувалися як “Дорога в Єрусалим”, “Дорога до Вічного Життя”. Вирій (Ирій) — це і був своєрідний Рай, де спочивають, за уявленням язичників, душі покійних.

Але наймасовіші поширення мали уявлення про комети. Їх часто називали “мітлами”, “ознаменуваннями”, бо вважали, що вони сповіщають про війну, лихо, пошесті. Таке ж ставлення до масового падіння метеоритів. Тут вельми цікава й апокрифічна християнська версія: “Падаючий метеорит — це грішна душа, яку не приймає Небо”.

...Хоч це і повір'я, але пам'ятаймо своє!

Тарас ЛЕХМАН