Реклама

Погода в Червонограді
Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

Наші традиції

Заборонена - перезаборонена  комуністичною ідеологією українська народна звичаєвість поступово втрачалася. Радянські ідеологи називали її «патріархальщиною», не усвідомлюючи сутності цього слова, українців перетворювали на безбатченків. Тож скільки з плином часу втрачено! Здавалося б, за роки Незалежності України все має відродитися. Та ж бо ні… Чи кожний з нас цікавиться минувшиною свого народу, чи добре знаємо свій рід – родовід, чи кожний школяр може відрізнити колядку від щедрівки, сказати, що таке гаївка, а що таке гагілка, де і коли їх виконують… Не втратити своєї духовної культури, розповідати про маловідомі звичаї та обряди – основне завдання рубрики «Наші традиції».

(0 Голосов)

 

У музеях, де зберігаються речі старовини, не раз можна побачити: пофарбовані у далекому минулому тканини і дотепер зберігають свої кольори. (Звісно, при належному догляді музейних працівників!). Як можна було досягти такого ефекту, використовуючи виключно природні барвники?..

Найдавнішим та найбільш усталеним кольором в українців був білий. Звідси вислів і рід занять: “вибілювати полотно”. Та все ж сільське населення України аж до початку XX століття виготовляло природні барвники для тканин, навіть попри те, що їх витісняли фабричні фарби. Адже тільки природні барвники в різних сполуках могли дати безліч відтінків. Так, на виставці у Полтаві 1834 року була представлена пряжа 130 кольорів та відтінків.

Чорний колір одержували з відвару вільхової або дубової кори та кореня кінського щавлю. Стійкий чорний колір вовни досягався гуцулами за допомогою відвару бобових стручків, насіння соняшника та вільхової кори.

Жовтий колір здобували за допомогою лушпайок з цибулі, гречаної полови, недостиглих ягід жостеру (ягоди цієї рослини часто використовували для “народної барвникової промисловості”). Все це товкли у ступі разом із корою дикої яблуні, додавали галун і виварювали в сироватці.

Синій барвник одержували з рослини під назвою — крутік. Після виварювання вона давала осад, який збирали і висушували.

Для одержання зеленого кольору відварювали спориш, листя берези та омели, стиглі ягоди жостеру, а також дубову кору.

Червоний колір (один з основних кольорів) здобували із перестиглих ягід жостеру, материнки та листя дикої груші. Цю суміш товкли у ступі, додавали трохи води та під пресом вичавлювали червону фарбу. Подекуди відносно яскравий червоний колір одержували із соку лохини, змішаного з молоком. Для цього також використовували черевця — яєчка хробаків, які збирали на коріннях лісової суниці. Черевець сушили в печі, терли на порох і розводили водою. Пряжу, пофарбовану таким барвником, важко сплутати з іншою.

Усі барвники для стійкості закріплювали природними кислотами — оцтом або овочевими розсолами з капусти, огірків, буряків, а також сироваткою, сіллю.

 

 

(0 Голосов)

 

Ось і хату збудували, можна оселятися, справляти новосілля, запрошувати рідню, гостей... Цікаво, а як навіть не у далекому минулому відзначали сам обряд завершення будівництва хати, тобто - “квітку”?..

По закінченні основних будівельних робіт на гребені даху ставили хрест, прив'язували на нім жмут колосків збіжжя та букет щойно зібраних квітів — це і була “квітка”. Дехто такої традиції дотримується і тепер. Буває, що букетом слугує зілля, освячене на Трійцю.

Досить часто відзначали й завершення якихось окремих етапів будівництва. Так, наприклад, після зведення стін і стелі майстер прибивав до сволока хрест і чіпляв на ньому квіти. Господар у свою чергу прив'язував до сволока кожух, “щоб у домі завжди було тепло”, скатертину “для чистоти й порядку”, хустку з хлібом-сіллю, “щоб у домі на столі завжди був хліб і до хліба”. Хустка, хліб і сіль призначалися у дарунок майстрові.

Справді, такий обряд “квітки” зберігся почасти і донині, оскільки його активно підтримують майстри, що споруджують житло. Принаймні, букет квітів таки виставляють на показ. Вивершення хати “квіткою” також слугує своєрідним знаком-сигналом до того, що господареві слід прийняти роботу і розрахуватися з майстром та його помічниками, а господині — накривати стіл для частування, не скупитися, бо “гроші в хаті не поведуться”.

Годі оминути у розповіді і такий прояв магічної дії, котра мала вберегти мешканців нової хати від усякого лиха, яку називали “незавершеністю”, “недобудовою”. Завершуючи будівництво, майстри обов'язково залишали непокритою частину даху над сіньми, вважаючи, що через цей отвір мусить вилетіти все зло. Через декілька днів отвір все ж закривали. Крім того, після спорудження хати протягом року не можна було білити ззовні всю будівлю, а залишити хоча б невеличку латку чи цятку, але у такому місці, де б не побачили її сторонні люди...

Погодьтесь, якщо ретельно дотримуватися всіх пересторог (а ми навели далеко не повний їх перелік), то новосілля господарі ніколи б не справили...

Але хай завжди панують добро і злагода у нові хаті!

 

 

(0 Голосов)

 

 

22 жовтня у церквах східного обряду вшановують Святого апостола Якова Алфеєвого, який по батьковій лінії доводився племінником Святому Йосифу Обручнику.

Святий Яків прожив 86 років, проповідував Христову науку у Єрусалимі. Закінчив своє життя мученицькою смертю. Коли одного дня він з даху святині навчав людей, що Ісус Христос є істинним Богом, завзяті книжки та фарисеї скинули його на землю, опісля закидали камінням і добили палицею.

У народі вважають, що з цього дня зима стає на ноги, можна сподіватися і на сніжну крупу. Тому кажуть:

- Після Якова осінь вже заплакала.

- На Якова осінь ніякова, а зими ще нема.

- Після Якова тепла ніякого.

- Якщо на свято Якова на небі з'явився повний місяць — жди сніжної зими, але без міцних морозів.

- Якщо на Якова засніжить, то на Михайла (21 листопада) може випасти щільний сніг.

До дня Якова господарі намагалися утеплити хати загатами, у які набивали опале листя, обкладали домівки снопами кукурудзи. Деякі господині пекли обрядове печиво, яке називали “передзимниками” і в такий своєрідний спосіб “поминали” чи то проводжали осінь.

 

 

(0 Голосов)

 

Українці кажуть: “Як склався у людини шлюб — так і піде все її життя”. Ця народна мудрість виходить з того, якого величезного значення надавали шлюбу й сім'ї, особливо у минулому. Коли одружувалися, то брали пару на все життя.  Отож момент вибору судженої (судженого) був дуже відповідальним. Відтак, самому весіллю передувало дошлюбне спілкування молоді, сповнене цікавої ритуалістики.

У виборі шлюбного партнера перепліталися різні інтереси. Дівчина прагнула зустріти обранця, який припав би їй до душі, батьки ж жадали насамперед помічника у домі, громада — голову міцного господарства.

Система дошлюбного спілкування передбачала певні норми залицяння та сватання, які майже до кінця XIX — початку XX століття (а в Галичині й до 30-х років XX століття) грунтувалося на патріархальних засадах. Молодь здебільшого спілкувалася в межах свого села, а в містах — у межах вулиці, навіть свого “кутка”. Згодом цей принцип був порушений і молодь нерідко шукала собі пару у сусідніх містах і селах. Хлопці та дівчата зустрічалися на вулицях, ігрищах, вечорницях, толоках, ярмарках... Важливе місце зустрічі (і то тільки, щоб глянути один на одного, посміхнутися, привітатися) — біля церкви після відправи Служби Божої. Щоправда, тут своїх симпатій парубки і дівчата аж надто не виявляли, але з таким нетерпіння чекали неділеньки святої чи великого церковного свята...

На забавах молодь розважалася, співала, танцювала, водила хороводи. Восени, найчастіше після Покрови, коли настають холодні дні, збиралися у приміщенні (в одній з хат, яку винаймали у господарів, чи, як у Галичині, у хаті-читальні). Спочатку приходили на досвітки чи посиденьки лише самі дівчата і не стільки заради розваг, скільки для роботи — займалися рукоділлям. Хлопці навідувалися зрідка, здебільшого трималися свого товариства. А от коли минав Різдвяний піст (Пилипівка) — починалися справжні розваги, до яких вже активно долучалися парубки, адже настав час традиційних вечорниць. Такий принцип, як стверджують етнографи, був узвичаєний ледь не по всій Україні.

Можливо, що для сучасного читача це трохи дивно звучить, але хлопці і дівчата спілкувалися, як правило, “на людях”, тобто перебували під певним соціальним контролем. За звичаєм, дівчина наодинці з хлопцем могла бути лише до заходу сонця. На Прикарпатті на таких молодіжних забавах були присутні батьки або старші родичі. Втім, це не заважало молоді цілуватися і милуватися одне одним. Проте свою цноту дівчина берегла.

Колись уся громада зневажала ту дівчину, яка давала волю нестримному коханню. Бувало, що її привселюдно били мотуззям від церковних дзвонів, яке попередньо змочували у солоній воді, вимазували дьогтем ворота тощо. За непристойну поведінку не менш жорстоко карали й хлопця. Однак подібні випадки траплялися вельми рідко, оскільки вся система виховання молоді грунтувалася на високій християнській моралі, лицарському ставленні хлопців до дівчат, на романтизації почуттів.

Тарас ЛЕХМАН

 

(0 Голосов)

 

 

У часи минулі на українському гостинному столі не раз з'являлися вергуни — просте печиво, нехитрі ласощі, які виготовляли із прісного тіста на яйці і сироватці або маслянці. Дехто з господинь, насамперед сільських, готує їх і тепер, адже “під рукою” завжди є свіжі яйця і молочні продукти.

Тісто для вергунів розкачували у тонкий корж, різали на прямокутники чи ромби, у яких робили внутрішній надріз. Потім вивертали у середину надрізу (звідси назва — вергуни) раз чи двічі і смажили у киплячій олії до золотавого кольору. При споживанні вони мають хрумтіти, тому їх ще називали “хрустами” (принаймні, на Тернопіллі).

Робили вергуни й іншої форми та способу приготування: тонкі пластівці з тіста добре  змащували олією і згортали рулетом, а потім пекли у негарячій печі. Однак перевагу віддавали вергунам, виготовленим у перший спосіб.

Такі ласощі дівчата готували на вечорниці і пригощали ними парубків, господині — для колядників і щедрувальників, хлопчиків-посівальників, баби-повитухи — для онуків. (Дітям, як правило, посипали їх цукром чи цукровою пудрою).

Вергуни були неодмінною стравою у великі церковні свята, які припадали на піст.