Реклама

Погода в Червонограді
Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

Казки

Особливе місце в духовній сфері нашого народу належить казці. Казка незвичайним почуттям живе у кожному з нас від колиски до змужніння, адже це особлива форма мислення, форма творчості. Поряд з цим, вона – джерело знань, бо у ній зашифрований життєвий досвід багатьох попередніх поколінь, відображаються усі аспекти людського життя, а казкові сюжети розкривають ситуації та проблеми, які переживає в своєму житті кожна людина.

В усіх народах здавна цінували виховне значення казки, адже вона несе в собі культуру, світогляд, стиль взаємин, цінності, моральні норми свого народу. Через казки різних народів дитина має можливість пізнати життя і погляд на Світ в різних куточках Землі, бо ж у казках зазвичай передається найпотаємніше і найхарактерніше для нації. Такі казки - чудовий засіб розуміння внутрішнього світу, образу думок і "правил гри" людей, що живуть інакше, ніж ми.

Упродовж багатьох віків казка трансформувалася, дещо в ній переосмислювалося, губилося й додавалося відповідно до зміни в світогляді людини. Але давні казки не відкидалися зовсім, а пристосовувалися до нових умов життя, збагачувалися набутим досвідом і у такому довершеному вигляді дійшли сьогодні до нас.

(3 Голосов)

Не мало прожив я на Землі, хоча майже сорок років – це не так вже й багато. І все ж таки дещо бачив. Та ніде я не бачив гармонії. Особливо серед людей. Всю свою історию вони лише те й робили, що воювали та руйнували. І це дуже  мене розчаровувало. Тому далі шукав, роздумував, аналізував, намагався зрозуміти. І лише серед рослинного світу був відносний лад. Тому я часто старався перебувати на природі, подалі від людскої суєти: чи то у приміському лісі, чи то на березі річки. Тим більше, що дозволяв час і можливості.

Ось і цього разу прийшов я на берег ріки. Диктофон фіксував розмаїття думок на фоні теплого осіннього вітерця. Цього  дня ріка була спокійною. Буря панувала лише всередені мене.Подекуди поодинокі дерева нахилились над потокомрічки умовчазній задумі і чимось нагадували мене. Золоте світло сонця падалокрізь їх гілки, разливаючись легкиммереживомі створювало картину нереальності. Я підійшовдо краю водиі присів обабіч. На менедивився прекрасний юнак. Ні, не моє відображення, а саме прекрасний юнак. Я легко торкнувсяпотоку ріки. Він зробив  те ж саме - торкнувся моєї  руки. Я відчув, як чиста свіжість влилась у меневід того дотику.

– Хто ти,  як тебе звати? –  спитав я.

– Я - це ти, –  відповів  мені незнайомець і посміхнувся. І ця посмішка осяяла все довкола і вода ріки засвітилась. І спустився тоді з небес світлий ангел.

– Друже, я допоможу тобі побачити гармонію світу, –  сказав він і знову торкнувся моєї руки. –  Озирнись довкола… Що ти бачиш?.. Табі це все дуже знайоме, чи не так?..

Довколишній пейзаж був мені дійсно занадто знайомий. Однак, щодень він змушував мене милуватися ним, часто – захоплюватися, а часом навіть фотографувати деякі моменти…

Я ніколи не розумів «мисливців» за враженнями, які вирушають «за тридев’ять земель» лише для того, щоб поповнити свою «колекцію» новими враженнями. Навіщо?! Навіщо, коли нові враження можна знайти зовсім поруч. Треба лише відкрити очі і озирнутись довкола себе… 

(6 Голосов)

Було в чоловіка три сини: два розумних, а третій, Іван, дурний. Батько їх поділив хазяйством та й умер.

Пішли всі брати щастя шукати. Тільки розумні своє хазяйство покидали дома, а в Івана з хазяйства була одна ступа, так він і ту з собою взяв.

Ідуть вони та й ідуть, і вже стало смеркать. Дійшли до лісу та й кажуть:

— Давайте виліземо на дуба та переночуємо, а то щоб розбійники не напали.

Один і каже:

— А цього дурного біса де дінемо з ступою? Іван на те:

— Думайте за себе, а я сам вилізу на дуба та й заночую.

Полізли розумні аж на самий вершок дуба і сидять, а Іван і собі лізе, а за собою і ступу тягне на дуба. Виліз, сидить і ступу держить.

(5 Голосов)

Раз був, де не був, у тій землі, де уже край світу, один чоловік: бідненький, худобненький, як церковна миша. А мав трьох синів. Поставні, вродливі, міцні, як дуби, хлопці. А надто Іванко — такий красний і ґречний, що з нього лиш радіти, якби був достаток. Але тут злидні, а де злидні, там і краса не тішить.

Так чоловік та його сини жили з дня на день, із року на рік і все чекали, що невдовзі обернеться світ і щастя загляне й до їхньої хижки. Айбо світ не хоче обернутися, а щастя обходить хижу бідняка.

Одного ранку повставали, і хочеться їсти. А в хаті ні крихти. Тоді чоловікові спало на думку обдурити хлопців. Каже старшому:

— А що, сину, снилося тобі?

— Ой няньку, мені снилося, що я був у самого царя на гостині. Їв там всілякі добрі страви: поливку, м'ясо, калачі,— пив добрі напої: паленку, вино, мед,— і порахувати не можна все те... Так я там погостився, що мало мені черево не трісло...

— Гаразд. Ти був на добрій гостині, тепер тобі не треба і снідати...

Хлопець тільки ковтнув собі слину.

— Но, а тобі, сину,— питав батько середущого,— що наснилося?

— Гей, няньку, мені снилося, що я був у царя, та не лише наївся й напився, а й після гостини цар ще прибрав мене у панське плаття, дав чоботи з острогами, шаблю на бік прив'язав. Шкода, що се лиш сон...

— Ні, не шкода, синку! Будь задоволений і тим, що тобі приснилося... А тобі, Іванку, чи снилося щось? — питає наймолодшого.

— І мені, няньку, наснилося добре, але я нікому не розповім, що.

— Своєму вітцеві не розповіси?

— Нікому!

— Я тебе примушу!

— Не примусите!

— Гей ти, шибенику! — скочив чоловік, як пожалений.— Я тебе навчу, як з вітцем говорити!

(5 Голосов)

Було у одного царя три сини — два розумних, а третій дурень. От прийшли вони до батька до свого та й просять, щоб він відпустив їх поїздити по світу, подивитися на інші царства. Батько вислухав їх і каже:

— Вибирайте собі коней з табунів яких завгодно і їдьте куди хочете.

От пригнали ті табуни; почали вони вибирати.

Обидва старші вибрали коней щонайкращих, а менший, дурень, узяв найпоганшого коня. Зібравшись, виїхали вони усі троє однією дорогою. їдуть та їдуть. Коли дивляться — стоять три стовпи і від кожного стовпа йде дорога: одна прямо, друга наліво, а третя направо. На тих стовпах було щось написано; вони і під'їхали прочитати. На однім стовпі значилось: «Хто поїде дорогою цією, той сам буде ситий, а кінь його голодний»; на другім: «Хто поїде цією дорогою, той сам буде голодний, а кінь ситий»; на третім: «Хто поїде цією дорогою, у того вовк коня з'їсть». Поїхали вони: старший по тій дорозі, що сам буде ситий, а кінь голодний; середульший по тій, що сам буде голодний, а кінь його ситий, а менший, дурень,— по тій, що вовк коня з'їсть.

Тільки що менший трохи проїхав, іде вовк назустріч йому і каже:

— Злазь з коня, я його з'їм!

(5 Голосов)

Були собі дід та баба та дожились уже до того, що й хліба нема. Дід і просить:

— Бабусю! Спекла б ти колобок!

— Та з чого ж я спечу, як і борошна нема?

— От, бабусю, піди в хижку та назмітай у засіку борошенця, то й буде колобок.

Послухалась баба, пішла в хижку, назмітала в засіку борошенця, витопила в печі, замісила гарненько борошно, спекла колобок та й поклала на вікні, щоб простигав.

А він лежав, лежав на вікні, а тоді з вікна на призьбу, а з призьби на землю в двір, а з двору за ворота та й побіг покотився дорогою.

Біжить та й біжить дорогою, коли це назустріч йому зайчик.

— Колобок, колобок, я тебе з'їм!

— Не їж мене, зайчику-лапанчику, я тобі пісеньки заспіваю:

— Ану заспівай!
 Я по засіку метений,
 Я із борошна спечений,—
 Я від баби втік,
 Я від діда втік,
 То й від тебе втечу!


Та й побіг знову. Біжить та й біжить... Перестріває його вовк:

— Колобок, колобок, я тебе з'їм!

— Не їж мене, вовчику-братику, я тобі пісеньки заспіваю.

— Ану заспівай!
 Я по засіку метений,
 Я із борошна спечений,—
 Я від баби втік,
 Я від діда втік,
 Я від зайця втік,
 То й від тебе втечу!